Альтернатива для Німеччини. І світу

Листопад 2024 року увійде в історію світової політики двома подіями, що сталися на двох берегах Атлантики. Спочатку 5 листопада на заході, у Сполучених Штатах Америки, не так щоб сенсаційно, та все ж трохи несподівано переміг на президентських виборах Дональд Трамп. Несподіванка в його перемозі – це передусім результати в сімох хитких штатах, де шанси Камали Гарріс подекуди розцінювали як досить непогані. Але за фактом ми отримали тотальний тріумф колишнього президента США, який зі 45-го перетворився на 47-го.

Ліволіберальна політика американських демократів зазнала серйозної, якщо не сказати – катастрофічної поразки. 312:226 – із таким рахунком Трамп переміг на президентських виборах. 53:44 (плюс 2 незалежних) – так тепер, після традиційних третинних виборів (оновлювалися 34 місця зі 100), виглядає Сенат, верхня палата Конгресу Сполучених Штатів. 218:213, плюс 9:2 по тих штатах, які досі не дораховані – із таким рахунком виграли вибори до Палати представників республіканці. Сюди ще можна пригадати вибори губернаторів штатів, де після результату 8:3 на користь «слонів» загальна кількість також на боці Республіканської партії – 27:23.

Можна багато говорити про те, що стало причиною великої червоної перемоги, такої великої, що навіть Дональд Трамп уперше (а він бере участь вже у третіх виборах поспіль) переміг у загальнонаціональному рейтингу, випередивши Камалу Гарріс на 2,5% (Гілларі Клінтон він, нагадаємо, програв 2,1%, а Джо Байдену взагалі 4,5%). Це і провальна підготовка самих демократів до виборів. Спочатку зробили ставку на чинного президента, який відверто програвав конкуренту і взагалі поводився часом як класичний пенсіонер з деменцією, а не як очільник найпотужнішої держави світу. Потім, після провальних дебатів, його замінили – але, фактично уже без вибору, на віцепрезидентку, яка на наступних дебатах продемонструвала, що, окрім критики Трампа і залякування ним електорату, нічого креативного запропонувати не може. Це й досить слабка позиція щодо України й Ізраїлю – тут нарікати можуть обидві держави, кожна зі своїми претензіями (ми – що допомагають мало, ізраїльтяни – що викручують руки там, де їх ніхто і не просить допомагати). І багато ще яких причин можна знайти в цій поразці Демократичної партії…

…Але точно зрозуміло одне – виборці у Сполучених Штатах поправішали. Не без радикалізму – інакше б звідки було взятися цьому терміну «трампісти», – та достатньо в тій же Республіканській партії притомних, класичних правих політиків, таких собі неорейганістів, яких залюбки підтримали виборці. Продемонструвавши таким чином своє ставлення до попереднього, ще часів Барака Обами, полівіння політичного істеблішменту з його уподобаннями.

Через кілька днів на східних берегах Атлантики, у Німеччині, розпочалася політична криза – яка стартувала зі звільнення коаліційного міністра з Партії вільних демократів, а завершилася заявою про вотум довіри до уряду – і, в перспективі, дострокових виборів до Бундестагу уже в березні 2025-го. І тут варто відзначити, що нинішні головні коаліціянти, Соціал-демократична партія Німеччини, згідно із соціологічними даними, посідають лише третє місце, поступаючись кількома відсотками ультраправій партії «Альтернатива для Німеччини». Лідер же рейтингу, союз ХДС-ХСС, зараз, на початок листопада, має підтримку, яка практично дорівнює сумарному показнику АдН і СДПН.

Причому головне тут не самі цифри як такі, а те, хто стоїть за цими цифрами. Бо правоцентристський Християнсько-демократичний союз, позбавившись Ангели Меркель, отримав нового очільника, Фрідріха Мерца, вихідця з чи не найнімецькішої землі ФРН, Північного Рейн-Вестфалії (Меркель, нагадаємо, прийшла у велику політику з комуністичної НДР). І це відразу позначилося на позиції Союзу, скажімо, у ситуації з постачанням зброї Україні, що для топкраїни Євросоюзу є зараз чи не головною зовнішньополітичною темою.

Не можна сказати, що чинний канцлер Німеччини Олаф Шольц не намагався робити кроків у цьому напрямку. Варто лише згадати зміну на посаді міністра оборони відверто інертної Крістіне Ламбрехт на значно активнішого й рішучішого Бориса Пісторіуса (його тоді, відразу після призначення, навіть називали можливим наступником Шольца на чолі СДПН і, у перспективі, федерального уряду). Та загалом лівоцентристська «світлофорна» коаліція саме через позицію червоних – і про це говорив ще 2022 року тодішній посол України у ФРН Андрій Мельник – була серйозно загальмованою. Власне, ми й досі не отримали далекобійних ракет TAURUS, хоча не тільки Велика Британія, а й Франція давно надала ЗСУ таке озброєння.

Та найцікавіше і найпоказовіше в німецькій історії навіть не це, а заява лідера союзної ХДС баварської партії, Християнсько-соціального союзу, Маркуса Зьодера (він мав шанси після завершення кар’єри Меркель стати лідером Союзу і, в перспективі, канцлером, але тоді не склалося) – мовляв, ми після дострокових виборів не матимемо нічого проти коаліції із СДПН, але за однієї умови: в цій коаліції не буде Олафа Шольца.

І Мерц, і Зьодер після початку повномасштабної війни демонстрували значно різкішу і куди більш антиросійську позицію. Звісно, усе це можна списати на опозиційний статус – значно простіше говорити, обіцяти й лякати тоді, коли ці твої слова, найімовірніше, так і залишаться словами. Та обидва ці політики все ж зарекомендували себе саме такими «яструбами» ще до 24 лютого 2022 року – тому є всі підстави вважати, що й на чолі нової урядової коаліції вони проводитимуть саме таку політику.

Дві головні країни західної, євроатлантичної унії помітно поправішали – одні вже за фактом виборів, інші поки що лише за рейтингом, який за кілька місяців має всі шанси перетворитися на реальність. І тут не можна не згадати ту саму «Альтернативу для Німеччини», яка довгий час нарощувала свій рейтинг саме на тому, що позиціонувала себе як альтернативу нерішучим класичним топгравцям політичного ринку Німеччини. Ще рік тому, на початку осені, АдН відставала від ХДС/ХСС на цілком пристойні 5-7% – і справді виглядала певною альтернативою правоцентристам у своїй частині політичного спектру. Зараз же Союз є безальтернативним лідером уподобань, ще з кінця минулого року не знижуючи рейтингу за 30-відсоткову позначку. А пропутінські ультрарадикали змушені боротися із соціал-демократами за…

Фактично, ні за що – бо ніхто із трьох респектабельних партій (ХДС-ХСС, СДПН, Зелені) у найближчій історичній перспективі не планує зв’язувати свою коаліційну долю з «блакитними» (базовий колір АдН). Як ми вже згадали, лідер ХСС Зьодер уже окреслив контури майбутньої коаліції – і в ній немає місця «Альтернативі».

А самі правоцентристи – хоч класичні, рейганівського штибу республіканці в США, хоч нинішній Християнсько-демократичний союз – мають усі шанси стати справжньою альтернативою. Альтернативою ультрарадикалам, які з початку російсько-української війни почали нарощувати свою популярність. Ліва влада у цих країнах продемонструвала, що не змогла впоратися із цією загрозою. Настає час правих, справжніх правих політиків, які свого часу, за життя уже нашого покоління, успішно протистояли диктатурі з центром у Кремлі. Побачимо, що цього разу вийде в наступників Рональда Рейгана і Гельмута Коля.