Історія не знає умовного способу і не любить альтернативних сценаріїв. Проте, якби Янукович у лютому 2014 року, віддавши наказ розстрілювати Майдан, виявився менш боягузливим і не втік до Ростова, то сепаратистами могли б стати західні українці, які б опинилися приблизно в такому ж становищі, як і теперішні донецькі ополченці.
Сценарій західноукраїнського сепаратизму
Аналізуючи тогочасну суспільну атмосферу та психологічну напруженість населення, можна впевнено припустити, що у разі придушення і розстрілу Майдану відбувся б різкий сплеск сепаратистських настроїв на Заході України. На побутовому рівні дуже багато місцевих патріотів вважають, що незалежна західна Україна і Галичина у форматі ЗУНР, скинувши з плечей тягар несвідомих та ідеологічно ворожих південно-східних російськомовних областей, могла б значно успішніше провести реформи й інтегруватися до ЄС. Перемога Януковича та репресії проти революціонерів в умовах, коли обласні ради та місцеві органи влади, зокрема обласні МВС, заявили про підтримку Майдану і непідпорядкованість центральній владі, означала перший крок до інституалізації сепаратизму, але вже західноукраїнського. Розпочата в центрі Києва Антитерористична операція (АТО) мала бути перенесена й на західні області, в яких саме відбувалися воістину повстанські події: захоплення облдержадміністрацій, податкової, прокуратури, штурми управлінь СБУ та відділків МВС, під час яких було викрадено чимало зброї. Збройний опір правоохоронцям режиму Януковича ніхто з революціонерів та націоналістів не вважав злочином. Навпаки, називали патріотизмом, боротьбою народу з диктатурою і революційною доцільністю. Штурмували навіть військові частини внутрішніх військ, що вже було серйозною підставою для реакції влади. За цих умов центральна влада мала офіційний і визнаний міжнародним правом привід для введення військ та наведення порядку в бунтівних регіонах. Януковичу довелося б для «наведення порядку» ввести на Західну Україну війська та міліцейські підрозділи з інших регіонів та почати «зачистку». Арешти революціонерів та активістів, які отаборилися у захоплених адміністративних приміщеннях, сколихнули б масове невдоволення населення західних регіонів, яке було твердо переконане, що режим Януковича нелегітимно утримує владу в країні і є диктаторським.
За цих умов найбільш радикальні елементи, наприклад активісти «Правого сектора», «Свободи», «автономні націоналісти», ультрас «Карпат» оголосили б про потребу боротьби проти влади і почали б вимагати незалежності західних областей, які не хочуть і не будуть жити у країні Януковича. Сепаратизм у цій ситуації виступав би засобом відмежування від ворожих проросійських регіонів, які не підтримали Майдану, і був би гарантією звільнення від кримінальної відповідальності за сутички з правоохоронцями та захоплення відділків міліції. Почали б формуватися «народні органи влади», сотні самооборони та бойові загони зі зброєю, а активісти політичних організацій проголосили б якусь нову «Західноукраїнську народну республіку». Сьогодні про це не дуже прийнято згадувати, але в часи Євромайдану багато людей у Львові говорили, що у разі перемоги Януковича та придушення революції вони готові на політичне відокремлення Західної України.
Переважна більшість місцевого населення опинилася б перед непростим вибором: або підтримувати єдність країни з нелегітимною владою, яка має імідж корумпованої та злочинної і здійснює репресії проти революціонерів, або ж підтримати ідею незалежності західних областей. На користь останнього варіанту зіграли б повідомлення місцевих ЗМІ, соцмереж, чутки від знайомих про донецьких міліціонерів чи харківських беркутівців, яких привезли для встановлення контролю над бунтівними територіями, зачисток та арештів непокірних патріотів. Картинка, на якій жінки і бабусі перекривають дорогу БТРам, закликаючи силовиків не стріляти, могла б повторитися не на Донбасі, а в Галичині.
Нова УПА та галицькі «ополченці»
Найрадикальніші бійці місцевої самооборони та активісти правоцентристських організацій вступали б у бої та перестрілки з урядовими військами й міліцейськими підрозділами, яких би називали карателями. Після першої пролитої крові вже б ніхто не з'ясовував, з чого все починалося, оскільки громадянський конфлікт перейшов би на іншу стадію ескалації. Лінія фронту пролягла б десь біля Збруча, а країна б поділилася на два непримиренні табори. Вбиті, скалічені жертви бойових дій, взаємні знущання над полоненими, а також неминучі в умовах боїв жертви серед мирних мешканців стали б тією точкою неповернення, після якої б уся Західна Україна зненавиділа тих, хто прийшов з-за лінії фронту. Рішуче та агресивно налаштовані місцеві чоловіки пішли б мстити тим, кого вважали б винними у загибелі своїх родичів, дітей, друзів чи односельчан. Ті, хто проголосив «нову ЗУНР», хто збирав бойові загони ополчення, сотні самооборони, за принципами колективізму та місцевого патріотизму, вважалися б «своїми», а ті, кого влада прислала з інших областей придушувати народну революцію, – «ворогами».
Такі повстанські підрозділи цілком ймовірно, з огляду на історичні традиції та суспільні настрої, могли б назватися «новою УПА». За таких умов на Західній Україні, вірогідно, могли б сформуватися бойові загони чисельністю 10-15 тисяч осіб, які б вели бої з «карателями режиму Януковича». Хтось із місцевої молоді взяв би у руки зброю з твердих ідеологічних переконань. Дехто б пішов «за компанію», тому що так зробили його знайомі та друзі, які вважали, що «кожен, хто патріот і любить Україну, має бути з ними, а хто не з нами – той проти нас». Хтось би пішов тому, що в умовах економічної блокади, зупинки підприємств, запустіння закладів туристичної інфраструктури та торгівлі лише в ополченні можна було отримати продукти, дах над головою, роздобути якісь гроші. Спрацював би також чоловічий психологічний інстинкт: коли в умовах відсутності влади та законів вулиці твого міста заполонили озброєні чоловіки, які, називаючи себе патріотами, ходять зі зброєю, часто нетверезі, і вершать свою владу. Належність до групи озброєних бійців є гарантією виживання. Словом, охочих би вистачало, і західні українці в історії не раз доводили свою готовність до запеклої та рішучої боротьби з окупантами, навіть у безнадійній ситуації.
Для такої боротьби в регіоні є всі необхідні ресурси: більша частина військових баз в Україні ще з радянських часів розташована саме на Заході, де місцеві військовослужбовці симпатизували Майдану. У військових частинах Західного оперативного командування повстанцям вдалося б захопити зброю та бойову техніку. Під контроль повстанців могла б потрапити і 16-та окрема бригада армійської авіації з вертолітним полком в Бродах, і 11-та окрема артилерійська бригада в Тернополі, і 15-й полк реактивної артилерії в Дрогобичі, і 80-та окрема десантно-штурмова бригада ВДВ ЗСУ, розташована у Львові, й оснащена реактивно-артилерійським дивізіоном, танковим батальйоном, протитанковою батареєю 14-та окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ, розміщена у Володимирі-Волинському. Матеріальну та кадрову підтримку повстанцям могли б надавати такі підприємства, як Львівський бронетанковий ремонтний завод, який виготовляє бронетехніку, Львівська академія сухопутних військ та військова інфраструктура Яворівського полігону. Тобто військові ресурси на Західній Україні чималі, й вони цілком могли бути задіяні. Згадаймо, як львівські міліціонери та військовослужбовці під час Євромайдану оголошували про свою підтримку народу та засуджували дії режиму Януковича. Тож вірогідно припустити, що в умовах громадянського конфлікту захоплення воєнних складів повстанцями було б сприйняте з розумінням місцевими командирами та особовим складом військових частин. Розваленій та розкраденій українській армії, «Беркуту» та міліціонерам довелося б зазнати втрат у бойових діях з новими «бандерівцями», рішуче налаштованими захищати свою землю від «проросійського злочинного режиму», яким на той час справедливо вважали правління Януковича.
«Обама, введи війська!»
У геополітичному контексті приклад «ДНР» міг так само екстраполюватися і на теоретичну варіацію «ЗУНР». Сьогодні мало хто пригадує, але після розгону Майдану та перших вбитих багато українців сподівалися на допомогу міжнародної спільноти, насамперед ЄС, за вступ до якого, зрештою й починалася революція. Були навіть такі, які вражені кадрами скривавлених людей під кийками «Беркуту», гнівно вимагали втручання іноземних держав для захисту від антинародного режиму Януковича. Зрештою, самого Януковича тоді багато хто вважав маріонеткою Москви, а чутки про привезених із Росії спецназівців та снайперів у формі українського «Беркуту», які жорстоко розправлялися з повсталими українцями, створювали всі підстави вважати революцію формою спротиву іноземній російській окупації. Лунали навіть заклики щодо введення європейських чи американських військ для захисту української демократії від проросійської диктатури Януковича. Тобто гасло «Путин, введи войска» пролунало кількома місяцями раніше в Галичині у вигляді лозунгу «Обама, введи війська!». Звісно, такі ідеї не були домінуючими і не озвучувалися у провідних опозиційних медіа, але вони культивувалися на побутовому рівні, у соцмережах серед радикалізованих студентів, у середовищі пенсіонерів та галицьких селян, і сьогодні їх ще не забули.
У разі перенесення АТО з Майдану на упокорення бунтівних західноукраїнських областей місцеві мешканці так само б сподівалися на допомогу сусідніх європейських країн, як мешканці «ДНР» – на допомогу РФ. Тоді багато хто говорив, що у разі перемоги Януковича десятки тисяч людей емігруватимуть у Польщу, рятуючись від переслідувань. Адже за диктаторськими законами 16 січня, навіть антивладні пости у соцмережех прирівнювалися до пропаганди екстремізму, за що була передбачена кримінальна відповідальність. У приміщеннях Державної міграційної служби люди говорили у чергах, що, якщо країни ЄС не видаватимуть віз, тисячі українців, рятуючись від розправ, прориватимуть польський кордон, аби не потрапити до тюрем режиму Януковича. Інші ж заявляли про готовність боротися до останнього патрона. Сьогодні це здається неймовірним, але це говорили звичайні українці в часи Євромайдану, коли перемога революції була непевною, а владний режим ставав дедалі жорстокішим.
Хоча у разі утвердження сепаратистської «ЗУНР» та підрозділів «нової УПА», яка б боролася з урядовими військами, західним українцям напевно пощастило б менше, аніж мешканцям «ДНР». Насамперед тому, що Європа навряд чи допомагала б зброєю революційно налаштованим галичанам так, як Росія допомагає артилерією, танками та ракетами донецьким сепаратистам. Була б моральна підтримка, було б чергове глибоке занепокоєння, але не зброя. З точки зору міжнародного права, українська революція була бунтом проти легального уряду, тож Європа би не втручалася.
Можна припустити, що на охоплених революцією та війною західноукраїнських землях свою карту відіграла б Польща або Угорщина, серед політичної еліти яких існують імперські та реваншистські амбіції щодо Галичини й Закарпаття. Адже західноукраїнські землі колись входили до Польщі, але були відібрані у неї після злочинного, за міжнародним правом, пакту Молотова-Ріббентропа. Так, сенатор від консервативної президентської партії Польщі «Право і справедливість» історик Ян Жарин нещодавно заявив, що польська влада має зробити своїм головним завданням опіку над польською спадщиною за кордоном, у тому числі в Галичині: «Без Львова, міста, яке завжди було вірне Польщі, немає польського народу. Сьогодні це очевидно, хоча сучасні польські політики намагаються не згадувати про це». І це говорить політик правлячої партії, а якщо припустити можливу участь у владній коаліції таких націоналістичних польських партій, як «Конгрес нових правих», то імперські амбіції нової Речі Посполитої, які активно підживлюються у молодіжному середовищі, могли б за сприятливих умов втілитися у геополітичну реальність. Зрештою, Польща могла б навіть підтримати західноукраїнських сепаратистів, вбачаючи можливу вигоду для себе: у «новій ЗУНР» поляки могли б розширити свій вплив, польський бізнес міг би мати суттєві преференції. Колишні власники старих будинків у центрі Львова, колись забраних радянською владою, за нових умов могли б сподіватися на реституцію – повернення законним власникам незаконно відчуженого в минулому майна, землі та нерухомості. Впливові націоналістичні сили Угорщини зацікавлені у «поверненні» чотирьох районів Закарпатської області, зокрема Берегівського, в якому близько 80% населення є етнічними угорцями. Тож підтримка західноукраїнського сепаратизму і розколу сусідньої держави могла б стати для поляків та угорців зручним інструментом для реалізації своїх давніх імперських амбіцій, а внутрішній військовий конфлікт в Україні був би для цього рідкісною нагодою.
Урок для патріотів
Як би виглядали руїни старовинного Львова після вуличних боїв та артилерійських обстрілів, що сталося б з туристичною інфраструктурою та гірськолижними курортами Карпат, якби бої велися на заході країни? Жахливі картини поранених людей, спалених автомобілів, зруйнованих житлових кварталів, підірваних мостів, знищеного аеропорту та стадіону могли б стати картинкою новин не з Донбасу, а з Галичини чи Прикарпаття. На щастя, нічого цього в Галичині не сталося, але відбулося на Донбасі, де місцеві мешканці, обмануті й залякані пропагандою сусідньої країни, піддалися на провокації російських диверсантів і відіграли роль масовки у створенні кремлівських проектів «ДНР» та «Новоросії». Повіривши пропаганді, донеччани та луганчани стали співучасниками руйнування промисловості й інфраструктури власного регіону, перетворення його на сіру зону війни та хаосу, на відновлення якого підуть десятиліття.
Така альтернативна версія можливих сценаріїв сучасної української історії покликана насамперед навчити радикально налаштованих українських патріотів зрозуміти логіку поведінки людини в екстремальних обставинах. Усвідомлення такої альтернативи історії мало б також допомогти по-іншому сприймати переселенців з Донбасу, яких деякі західні українці часто безпідставно вважають майже поголовно сепаратистами, або ж тими, хто кричав на мітингах «Россия!» і «Путин, введи войска!». Адже якби історія у переломний момент пішла іншим шляхом, якщо б Янукович у лютому 2014 року не втік – на місці донеччан сьогодні могли бути галичани, замість «ДНР» – «ЗУНР», а Антитерористична операція могла відбуватися на заході України.
Ми використовуємо