Зимові свята – вдалий час, аби стати якщо не мізантропом, то снобом. Аби відчути зверхність над пересічними співгромадянами, достатньо подивитись, як вони до тих свят готуються. Гуляючи супермаркетами, легко уявити, що на початку кожного року українці влаштовують гастрономічний марафон, випробовуючи на міцність свої шлунки і гаманці.
«Як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш», – кажуть вони, натякаючи, що воліють провести наступні 365 днів у солодкому алкогольно-майонезно-ковбасному забутті. Різниця лише в тому, що заможні «доганяються» справжньою червоною ікрою, а бідняки – імітованою. Споживацький азарт підживлюють маркетологи, підкидаючи запаморочливі новорічні знижки, та й загальний настрій не спонукає до стриманості.
Кажуть, давньоримські любителі «посидіти» чистили шлунок, аби відновити фізичну здатність бенкетувати. Ми, на відміну від прадавніх дикунів, харчі не переводимо – на такий випадок у нас є спеціальні пігулки, котрі дозволяють долати гастрономічні марафони без особливих гастроентерологічних перешкод.
Та й взагалі, аскетизм і поміркованість – не про нас. До скромності українця може примусити хіба що бідність, бо навіть чернечі устави у нас обходять з візантійською витонченістю. Ті ж, хто має найменшу змогу, намагається жити так, щоб аж за вухами лящало: збудувати бодай маленьке Межигір’ячко, купити автівочку з габаритами БТРа, прилаштувати діточок у блатненький столичний виш, а у фіналі лягти під мармурову брилу з погруддям і бажано як не на Байковому, то на Личаківському.
Ті, кому на роду написано їздити у маршрутках і плацкартах, штурмують власні висоти. Телефон з надгризеним яблучком – штука недешева, але на те Господь і створив кредити. Хай ганчірка, але брендова! Хай дешевий тур, але Європою! Хай китайський годинник, але «злизаний» зі швейцарського! Українці переповнені амбіціями і, здається, здатні поглинути все, до чого зможуть дотягнутись. Культ Мамони? Авжеж. Суспільство споживання? Саме так.
Але право на мізантропію має лише той, хто не знає контексту. Українська споживацька лихоманка – це зажерливість не розбещеного, а голодного. Бо українці у своїй абсолютній більшості – це діти колгоспної бідноти, онуки розкуркулених і правнуки кріпаків. Тому за блиском нашого консюмеризму проглядає не самовпевненість глитая, а остервеніння хронічно голодного, котрий намагається наїстися на три дні вперед. Наш культ їжі виплеканий голодоморами, а пристрасть до ганчір’я та іншого ширнепотребу – це відлуння одвічного радянського дефіциту.
Українці – новачки у світі споживання, а тому поводяться, як личить новачкам: компенсують невпевненість демонстративною рішучістю. Так, теперішні «мілленіали» не стояли годинами у щоденних чергах, не кублилися у комуналках і не застали (принаймні у свідомому віці) важких 1990-х, але деякі травми всотуються з материнським молоком і передаються прийдешнім поколінням. Не слід бути надто суворими, якщо Мамоні кланяються ті, хто ще вчора був змушений кланятись Жовтому Князеві.
Так, українці люблять гроші – настільки, що ладні вломити собі хребта на чужині, аніж затягати паска на Батьківщині. Але в історичній перспективі це тріумф живої народної вітальності, яка пережила всі історичні випробування і знов дає паростки. Ідеалізувати новітнє куркульство важко – у більш-менш інтелігентної особи звички українських скоробагатьків викликають культурний шок, від якого рятують лише подвійні дози снобізму. Але культура – далеко не єдине мірило буття. «Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?» – нечутно для самого себе волає наш куркуль, змагаючись з сусідом у етажності свого межигір’ячка та габаритах автомобіля. Бо надлишковість його споживання – це дуля в пику комісарам, комнезамівцям та бойовикам продрозверстки, які змушували його діда жерти полову і здохлятину. І цей жест набагато більш переконливий, ніж усі «вироки історії», що їх навиписувала наша шановна інтелігенція.
Втім, рано чи пізно все це минеться. З часом колективні спогади про голод і дефіцит зблякнуть і втратять спонукаючу силу. Для цього не треба нічого, окрім пари десятиліть відносної економічної стабільності. Щойно можливість споживати стане сприйматися, як невід’ємна частина життя, золотий телець втратить свій сакральний магнетизм і стане просто недолугим предметом декору в стилі кітч. І саме тоді інтелігентська проповідь про витончену поміркованість буде почута, бо вуха народу відкриваються лише тоді, коли у нього перестає бурчати живіт. А слідом виникнуть і нові потреби – об’єктами жадання стануть безпека, повага, визнання, саморозвиток і так далі, аж до самого вершечку піраміди Маслоу. Але перед тим треба дочекатись, поки українці наїдяться, і не чіпати їх. Навіть якщо деякі з них голосно цямкають і витирають руки об скатертину.
Ми використовуємо