Як антиукраїнська карта руйнує геополітичні амбіції Польщі

Роздмухування антиукраїнських настроїв у Польщі з певного моменту стало засобом для отримання політичних дивідендів. Польські політики, які цим займаються, переконані: історичні спекуляції допоможуть їм на виборах. Насправді ж вони граються з вогнем, ризикуючи запустити неконтрольовані процеси суспільної радикалізації. А ще – остаточно поховати польські зовнішньополітичні амбіції про лідерство в регіоні Центрально-Східної Європи.

Українці мають усі підстави бути невдоволені власними політичними елітами. Низькі моральні якості, брак стратегічного мислення, розмита й нечітка ідеологічна складова – риси, характерні для українських політиків. А ще – надмірна меркантильність і неспроможність поставити національні інтереси вище за особисті. Це може викликати справедливе обурення, але варто також зважати на те, що тривала відсутність власної держави не сприяє формуванню відповідальних компетентних еліт. Водночас польські політики також не святі й не ідеальні. У чомусь вони навіть мислять більш примітивно, ніж українські. І керуються не раціональним розрахунком, а поверховими інстинктами, фобіями й упередженнями.

Польща давно плекає амбіції про регіональне лідерство. А також розглядає себе як один з альтернативних центрів Європи, частково опонуючи офіційному Брюсселю. Економічний і людський потенціал загалом дають Варшаві підстави претендувати на особливе місце у структурі європейської безпеки. Країна увійшла в ТОП-20 економік світу за обсягом ВВП. Значна частина коштів виділяється на оборонний сектор. Країна стала лідером серед членів НАТО за співвідношенням оборонних витрат до ВВП. У 2026 році видатки Польщі на оборону перевищують 200 млрд злотих, що відповідає 4,81% ВВП.

Також Польща має власний погляд на певні аспекти європейської політики. Варшава сповідує переважно традиційні консервативні цінності і не підтримує захоплення частини брюссельської бюрократії мультикультуралізмом, надмірною секуляризацією та іншими елементами ліволіберального порядку денного. За грамотного позиціонування Польща могла б посприяти внутрішньополітичній корекції ЄС і зробити Європу сильнішою. Додати їй віри у власні сили, допомогти позбутися комплексу провини, стати стійкішою до зовнішніх загроз. Але на заваді цій шляхетній справі стоїть одна суттєва перешкода: рівень мислення значної частини польських політичних еліт не відповідає їхнім глобальним амбіціям.

В історії України було багато трагічних сторінок. Українці не раз ставали жертвами загарбників і втрачали незалежність. Зазнавали утисків, принижень, відчували політику колонізації та асиміляції. А Голодомор 1932–1933 років за масштабом жертв взагалі є однією з найбільших національних трагедій у Європі та світі. Проте в Україні така жахлива подія не перетворилася на інструмент заробляння політичних дивідендів. Верховна Рада не ухвалює щороку нові постанови, які засуджують цей та інші злочини проти української нації. Трагічна історія не є головним елементом політичної конкуренції між партіями. Вшанування пам'яті померлих відбувається в контексті пам'яті, а не перетворюється на політичне шоу.

Зовсім інакше поводяться польські політики. Вони забрали в істориків право вивчати минуле й перетворили його на засіб мобілізації електорату й роздмухування міжнаціональної ворожнечі. Гіперфіксація на Волинській трагедії і боротьбі з українським націоналізмом виглядає щонайменше дивно. Вона більше схожа на прояв фантомних болей по втраті східних кресів, ніж на вшанування пам’яті померлих. Адже в історії Польщі були значно трагічніші події. Під час окупації країни Третім Райхом загинуло до двох мільйонів поляків. Жертвами Варшавського повстання 1944 року стали до 200 тисяч осіб. У Катині за півтора місяця було вбито 22 тисячі польських військових. Під час польської операції НКВС 1937–1938 років, яка є частиною Великого терору в СРСР, розстріляли понад 110 тисяч поляків. Проте польські політики чомусь зробили центром своєї уваги саме події на Волині 1943 року. Та ще й вирішили увімкнути режим вибіркової амнезії.

Україна ніколи не ставила за мету знищення польської державності чи перетворення Польщі на слабку залежну країну. Москва, навпаки, мала таку мету і не раз втілювала її в життя. Здавалося б, цих фактів цілком достатньо, щоб польські еліти зробили правильні висновки на майбутнє.

Однак у той час, коли історія надала Польщі чудовий шанс поквитатися зі своїм стратегічним супротивником – Росією – та спільно з Україною змінити баланс сил на континенті, польські політики вирішили зробити акцент на Волині й боротьбі з українським націоналізмом. Це виглядає щонайменше дивно і ставить під сумнів поширене уявлення про зрілість польських еліт. Навпаки, кілька століть історії, схоже, нічому не навчили наших західних сусідів.

Після початку повномасштабної війни Росії проти України в дипломатичних колах активно циркулювали обговорення про створення Балто-Чорноморського союзу. Планувалося, що альянс держав, розташованих між Балтійським і Чорним морями, стане фундаментом для захисту Європи від зовнішніх загроз та потужним фактором стримування російського імперіалізму. Очікувалося, що провідну роль у союзі відіграватимуть Україна і Польща. Водночас Варшава претендувала на участь у ключових домовленостях щодо України й позиціонувала себе як головного адвоката Києва в Європі.

Проте минуло зовсім небагато часу, і ситуація змінилася. Пояснити таку трансформацію з погляду логіки важко. Можливо, польські політики злякалися власної сміливості. Можливо, геополітична ноша виявилася для них надто важкою. Але зараз Польща дедалі частіше виступає не адвокатом, а прокурором України. І хоча офіційна Варшава зберігає антиросійський вектор у зовнішній політиці, але вже не розглядається як головний і найбільш жорсткий противник Москви у Європі.

Показовою є вкрай стримана реакція польських політиків на падіння російської ракети на території Польщі зранку 30 липня. З одного боку, лунають обережні заяви про утримання від передчасних висновків. А з іншого – критика уряду за «втягування» Польщі у чужу війну та вимога не передавати Україні додаткові засоби ППО. Така поведінка польських політиків не дуже пасує статусу претендентів на роль глобального гравця. І це усвідомлюють в інших європейських столицях.

Так, Варшава може фантазувати про свою особливу місію та місце у світі. Але вузькість мислення польських еліт руйнує будь-які грандіозні перспективи. Фантомні болі і привиди минулого стоять на перешкоді величному майбутньому. А кожен новий напад на українців у Польщі знищує геополітичні мрії Варшави про лідерство. Бо справжні лідери не ведуть боротьбу з тими, хто відійшов у вічність.