Багато хто на Заході змирився із захопленням Криму Росією

Неукраїнські політики та аналітики, які займаються питаннями Росії та України, широко визнають мотиви повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року як деструктивні та геноцидні. Тому вони згодні з тим, що Київ повинен якомога швидше звільнити більшу частину материкової України (або навіть всю її) як військовими, так і невійськовими засобами. На противагу цьому, захоплення Москвою Криму дев'ять років тому вони часто акцептують як доконаний факт. Іноді вони роблять такі заяви у зв'язку з високим рівнем особистої заангажованості Владіміра Путіна в розширенні – з його точки зору – російської державної території у 2014 році. Іноді Кремль порушує питання про важливість Криму і його найбільшого міста Севастополя для всього регіону або про нібито фундаментальну роль, яку вони нібито відігравали в російській історії.

Геостратегічна важливість Кримського півострова для деяких спостерігачів є причиною для підтримки ідеї повернення Україні цієї частини території. Якби Москва продовжувала контролювати Крим, це мало б далекосяжні наслідки не тільки для української геополітики, стабільності та торговельних шляхів. Це було б небезпечно і для інших чорноморських країн, а також для НАТО і Європейської Унії, до яких належать деякі з прибережних держав.

Небезпідставними є побоювання, що подальша окупація Криму дозволить Кремлю перетворити Чорне море на російське озеро, як він уже зробив це з Азовським. Конфлікт інтересів у Чорному морі між Росією, з одного боку, та Болгарією, Грузією, Румунією чи Туреччиною – не кажучи вже про саму Україну – очевидний. Він має значний потенціал для майбутньої ескалації напруженості в регіоні, що робить переконливим аргументом на користь якнайшвидшого повернення Криму Україні.

Однак ця логіка міркувань працює і у зворотному напрямку. Підвищена безпека і контроль, які Київ здобуде в Чорному морі після звільнення півострова, будуть розглядатися як зменшення впливу Москви. У цій грі з нульовою сумою що більший геостратегічний виграш отримає Україна, то більшими будуть втрати Росії. Тому ширше безпекове і політичне значення Криму є важливим, але водночас складним аргументом для прихильників України. Так звані реалісти можуть перевернути його, стверджуючи, що геостратегічна важливість Криму сама по собі є настільки серйозним викликом, що цей аргумент має бути відкинутий.

Короткозорість прагматиків

Виведення за дужки повернення чорноморського півострова під контроль Києва з розгляду сценаріїв завершення російсько-української війни часто подається в цьому контексті як прагматичне. На перший погляд, це справді може здатися розумним планом руху вперед і постановкою досяжних цілей. Однак таке мислення ігнорує важливі географічні, економічні та політичні реалії минулого, теперішнього і майбутнього Криму.

Такий підхід хибно інтерпретує або й спотворює ключові джерела та динаміку ескалації російсько-українського конфлікту у 2022 році, якщо не раніше. Захоплення Москвою територій південно-східної України минулого року було зумовлене не тільки глобальними цілями знищення української держави і народу та встановлення політичного контролю над усією країною. Воно також мало на меті підтримати російську анексію Криму, яка відбулася вісьмома роками раніше.

На відміну від нещодавнього незаконного розширення Росією своєї державної території на південь України, захоплення Москвою півострова 2014 року з ентузіазмом підтримала більшість росіян. І донині його все ще високо цінують російські громадяни та еліта. Окупація Криму залишається джерелом легітимності та популярності режиму Путіна.

Однак перша російська анексія була незавершеною, дорогою і ризикованою справою. Вона додала до російської державної території незаконний ексклав далеко від основних російських земель. З точки зору забезпечення економічної та геополітичної життєздатності окупованого Криму, належна інкорпорація півострова до складу незаконно розширеної Росії була завершена щойно 2022 року.

У цьому контексті стратегічний поділ політики Заходу щодо Москви між припиненням російської окупації материкової України, з одного боку, та відтермінуванням скасування російської анексії українського Криму, з іншого, є хибним. Гіпотетично російська окупація півострова може продовжитися після часткового відновлення територіальної цілісності України на материковій частині країни. Однак такий сценарій, популярний на Заході, був би не лише незадовільним для Києва. Він також створив би стратегічний виклик для Москви щонайменше в чотирьох аспектах.

Проблема прісної води

По-перше, у період з 2014-го по 2022 рік економіка окупованого Криму зіткнулася зі зростаючим дефіцитом води. Її запаси на півострові завжди були обмежені. Ця проблема була розв’язана наприкінці та після розпаду СРСР, коли Північно-Кримський канал подавав прісну воду з Дніпра через південні землі України на півострів через Перекопський перешийок.

Коли Росія анексувала Крим у 2014 році, Україна заблокувала роботу Північно-Кримського каналу. Як наслідок, російська окупаційна адміністрація дедалі більше виснажувала мізерні місцеві ресурси прісної води півострова, руйнуючи його екологічний баланс, необхідний для підтримки економіки та інфраструктури, включно з військовими об'єктами.

На відміну від 1960-х років, коли був побудований Північно-Кримський канал, зараз існує безліч технологій промислового опріснення морської води. Однак з моменту окупації півострова Москва не побудувала в Криму жодного опріснювального заводу і не проклала жодного трубопроводу прісної води з півдня Росії. Зростаючий дефіцит води та бездіяльність Кремля в цьому питанні свідчили про його стратегію: з кожним роком ймовірність війни за захоплення Північно-Кримського каналу ставала чимраз вірогіднішою. Навесні 2022 року Москва тимчасово вирішила питання, захопивши та відновивши роботу каналу.

Часткове відновлення територіальної цілісності України із залишенням Криму під контролем Москви призвело б до другого постійного закриття каналу Києвом. З політичної точки зору не можна очікувати, що Україна підтримає триваючу окупацію Росією своєї території. Також, згідно з міжнародним правом, Київ не може підтримувати незаконну анексію, постачаючи воду. Тому звільнення материкової України, але не Криму, означатиме для Росії повернення до статус-кво 2014–2022 років. Такий сценарій є значною проблемою для майбутньої російської анексії півострова та викликом, який повністю усвідомлюють і Москва, і Київ.

Відсутність сухопутного сполучення

Другий виклик, з яким зіткнувся окупований Крим у період між 2014-м і 2022-м, – це відсутність сухопутного коридору до Росії. Швидке будівництво та відкриття Керченського мосту у 2019 році частково розв’язало цю проблему. Це поклало край залежності Росії від складних поставок чорноморськими поромами з портів Краснодарського краю до Керченського півострова в Криму.

Однак транспортний віадук через Керченську протоку не повністю вирішив головну економічну проблему окупованого Росією Криму. Російські установи, компанії та громадяни донедавна не могли використовувати південні райони України для перевезення товарів і людей. Економічний розвиток півострова був обмежений. Використання Керченського мосту все ще означало дорогий і тривалий обхідний шлях для транзиту між центральною Росією і Кримом. Підрив мосту Україною в жовтні 2022 року ще більше проілюстрував крихкість цього транспортного маршруту.

Лише збройна окупація південно-східної території України у 2022 році теоретично дозволила Москві вирішити це питання. Російська анексія українських областей – Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської – була зумовлена насамперед «ірраціональним» іредентизмом. Вони підважили суверенітет і державність України, маючи віддалену мету – захопити контроль над центральною політичною владою в Києві. Вони також були мотивовані «раціональними» міркуваннями про теперішні та майбутні потреби окупованого Криму. Досі новий сухопутний коридор через південно-східну Україну мав обмежене використання для Росії через близькість лінії фронту. Однак анексія 2022 року відкрила перед Москвою можливості для кращого розв’язання різних проблем розвитку, оборони та логістики окупованого півострова.

Геополітичний глухий кут

Третьою проблемою російської окупації Криму є його загалом невизначений статус у контексті питань регіональної та політичної безпеки. Крим розташований далеко від центру Росії; географічно та історично він належить до півдня України. Всупереч поширеній неукраїнській громадській думці, півострів майже завжди був адміністративно пов'язаний з українськими землями на північ від нього. Так було за часів Кримського ханства (до 1783 року), Царської імперії (1802–1917), Радянського Союзу (1954–1991) та незалежної Української держави (1991–2014).

До завоювання Криму Катериною ІІ 1783 року до складу Кримського ханства входила також територія сучасної материкової України на північ від півострова. У наступний царський період Крим був частиною Таврійської губернії імперії Романових. Цей великий адміністративний округ об'єднував більшу частину сучасної південної України. До складу Таврійської губернії входили півострів, південноукраїнські землі та більша частина Чорноморського узбережжя. Однак до складу округу не входила територія сучасної Російської Федерації.

Більшу частину радянського періоду Крим належав до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Лише з 1922-го по 1954 рік він формально входив до складу Російської Федеративної Радянської Соціалістичної Республіки (РРФСР) у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Незабаром після смерті Сталіна в 1953 році півострів був одноголосним рішенням тодішнього колективного керівництва СРСР переданий зі складу РРФСР до складу УРСР.

Причиною такого раптового переходу не була нібито примха радянського лідера Микити Хрущова. Насправді його влада як новопризначеного Першого секретаря ЦК КПРС на той час ще не була консолідованою. Возз'єднання Криму з українськими землями 1954 року було зумовлене адміністративною раціональністю та економічним розрахунком, простими географічними фактами та логістичними потребами повоєнного економічного розвитку Криму.

Як наслідок, радянський період – знову ж таки всупереч поширеній думці за кордоном – зміцнив комерційні, соціальні та культурні зв'язки півострова з материковими українськими землями. Після здобуття Україною незалежності півострів став Автономною Республікою Крим. Хоча сепаратизм був присутній на півострові в 1990-х роках, розвиток регіону характеризувався миром і спокоєм, особливо в порівнянні з широкомасштабним насильством у сусідніх колишній Югославії, Молдові, Чечні, Грузії та Азербайджані. Етнічно неукраїнська частина населення Криму – росіяни, татари та інші меншини півострова – стала невід'ємною частиною пострадянського українського суспільства і політичної нації.

У 2014 році Кремль намагався протидіяти цим базовим природним та історичним умовам існування Криму у складі України своєю анексією, але він не зміг зробити їх недійсними тоді і не може зробити цього зараз. Окупувавши півострів, Росія діяла всупереч певним фундаментальним географічним, політичним, економічним і культурним фактам, які не лише сформували минуле Криму. Ці фундаментальні обставини все ще існують і визначатимуть майбутнє півострова.

Проблема тривалої ізоляції

Четверта проблема окупованого Росією Криму полягає в тому, що не тільки сама анексія, але й її міжнародні наслідки посилили економічну та політичну незахищеність півострова. Зараз півострів перебуває під жорсткими санкціями та в міжнародній ізоляції. З 2014 року він залишається відрізаним від зовнішньої торгівлі та інвестицій, майже від усього неросійського туризму, а також від глобального культурного та наукового обміну.

Не визнаний російською територією більшістю країн світу, Крим юридично залишається українською землею, незалежно від того, хто його політично контролює. Він не втратив свого особливого статусу окупованого регіону, який не є власне російським. У такому стані протягом останніх дев'яти років на півострові розвивалося – навіть у порівнянні зі самою Росією – чимраз депресивніше і репресивніше політичне, соціальне і культурне життя.

З кінця лютого 2014 року до кінця лютого 2022 року Крим перебував на політично нічийній території між Російською Федерацією та материковою Україною. Частини Херсонської та Запорізької областей України, окуповані 2022 року, досі не змогли забезпечити надійний транспортний коридор або міцний зв'язок між Росією та Кримом. Війна шаленіє на нещодавно анексованих Росією територіях України.

Наприкінці весни 2023 року стало остаточно зрозумілим, що план Кремля щодо міцного зв'язку між Кримом і Росією через анексію ніколи не реалізується. Навіть у малоймовірному випадку, коли Москва продовжить контролювати південно-східну частину України, ступінь невизначеності геополітичного становища Криму збережеться. Як тільки Україна військовим шляхом звільнить або в інший спосіб поверне собі території на північ від окупованого півострова, крихкість ізольованого стратегічного становища Криму ще більше зросте і стане ще більше політично значущою. Кремль повернеться на вихідну позицію у своїх зусиллях з інтеграції анексованого півострова.

Все або нічого

З точки зору Києва, імперативи зрозумілі. Збереження російської військової присутності в Криму залишатиметься серйозною військовою загрозою для материкової України і серйозно ускладнить оборону інших неросійських районів Чорного моря. Москва може ефективно відрізати їх, використовуючи тактику A2/AD [anti-access/area denial – зосереджена на придушенні ворожої активності на певній території і блокуванні доступу до неї зовнішніх сил, – ред.]. Доля півострова є ключовим питанням для будь-яких зусиль, спрямованих на зменшення майбутньої російської військової загрози не лише для України, але й для всього Чорноморського регіону.

Тому популярна стратегія відокремлення мети звільнення нині окупованих українських материкових територій від мети повернення Криму під контроль Києва не є шляхом до тривалої безпеки і стабільності. Це не тільки буде вкрай незадовільним для більшості українців, але й просто поверне Москву до складної ситуації в анексованому Криму, яка була однією з причин вторгнення у 2022 році. Інтеграція окупованого півострова в російську державу та економіку знову стала б для Кремля більш дорогою і невизначеною справою, ніж сьогодні.

Нещодавня анексія української території поставила Москву в негнучке геостратегічне становище. Уже хоча б з економічних причин раніше чи пізніше їй конче знадобиться припинення вогню, а то й стабільний мир. Однак російська національна міфологія зараз включає Крим як частину уявної основної території російської нації. Його значення для цієї міфології вже занадто велике, щоб Кремль погодився повернути півострів під юрисдикцію Києва.

Як наслідок, для Кремля кримське питання означає все або нічого щодо його територіальних придбань 2014-го і 2022 років. Півострів потрібен Кремлю для підтримки легітимності та популярності режиму. Однак окупованому Росією Криму потрібна українська територія на півночі, щоб стати самодостатнім, інтегрованим у Росію регіоном.

Тому Київ може сподіватися на звільнення окупованих земель разом з півостровом лише шляхом збройного визволення або сильного військового та економічного тиску на російські війська, дислоковані в ізольованому Криму. Захід повинен підтримати Київ у досягненні цієї мети всіма можливими засобами, включно з ракетами далекого радіусу дії і винищувачами.

Каховка

6 червня російські окупаційні війська зруйнували Каховську греблю на Дніпрі. Повінь, що виникла внаслідок цього, мала руйнівні наслідки для південно-східної частини України. Цей акт порушив букву протоколу, доданого до Женевської конвенції 1977 року, який забороняє руйнувати дамби у військових цілях через високий ризик завдання шкоди цивільному населенню.

Виснаження Каховського водосховища також означає, що Північно-Кримський канал, який досі частково функціонував, знову став непридатним для використання. Такий результат російського терористичного акту в Каховці, здається, вказує на обмежену важливість російського контролю над українськими територіями на північ від Криму для подальшої незаконної окупації півострова Москвою.

Однак кримська мета повномасштабного російського вторгнення у 2022 році була лише одним із кількох, можливо, не найважливіших чинників ескалації. Ця мета була і є частиною намірів Кремля підпорядкувати собі всю Україну. Крім того, не варто переоцінювати раціональність і послідовність російської військової стратегії та ухвалення рішень. Іноді ліва рука може не знати, що робить права.

До початку літа 2023 року за виведенням з експлуатації Північно-Кримського каналу могли також стояти нові російські політичні розрахунки. Москва могла дійти висновку, що Крим неможливо захистити, що ізоляції окупованого півострова не вдасться запобігти, якщо український контрнаступ буде успішним. У такому разі Кремль міг бути зацікавлений у тому, щоб не допустити повернення Україні функціонуючого Північно-Кримського каналу, що могло б стати аргументом для населення Криму та міжнародної спільноти щодо повернення півострова під контроль України.

Через зникнення можливості постачання великої кількості прісної води до Криму в найближчому майбутньому і Москва, і Київ зіткнуться зі зростаючими інфраструктурними проблемами. Поки півострів перебуває під російською окупацією, Кремль нестиме відповідальність за відсутність достатньої кількості води, але щойно Крим буде звільнений Києвом, цей тягар ляже на його плечі. З огляду на цю перспективу, рішення Москви запобігти майбутньому надходженню води з Дніпра до Криму через канал можна інтерпретувати як підтримку аргументу про важливість південно-східної України для півострова.

Третім країнам – насамперед країнам Чорноморського регіону – і міжнародним організаціям, які бажають допомогти Україні, слід уже зараз замислитися над можливими шляхами вирішення або принаймні пом'якшення зростаючої проблеми з прісною водою в Криму. Ці міркування і підготовка можуть охоплювати заходи з відновлення, принаймні часткового, роботи Північно-Кримського каналу, швидке будівництво опріснювальних установок у Криму або розгляд можливості транспортування води на півострів трубопроводом чи морем. Найбільш раціональним рішенням може бути оснащення Криму кількома опріснювальними установками та необхідною енергетичною інфраструктурою. У кінцевому підсумку це могло б зробити постачання прісної води на півострові назавжди незалежним від зовнішніх джерел.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: Wielu na Zachodzie akceptuje zajęcie Krymu przez Rosję