«Брудна» політика починається з «брудних» грошей

Нещодавно Апеляційний суд Києва задовольнив скаргу одного з очільників партії «Батьківщина» Григорія Немирі на рішення, яким його зобов'язали розглянути інформаційні запити щодо фінансування партії.

«Апеляційну скаргу Немирі задовольнити. Рішення Подільського суду від 5 грудня 2012 року скасувати. В задоволенні усіх позовних вимог Українського правозахисного альянсу відмовити», ‒ йдеться у рішенні, яке зачитала суддя Олена Кабанченко.

Як відомо, раніше суд зобов'язав Немирю розглянути інформаційний запит «Українського правозахисного альянсу» щодо оплати офшорними фірмами послуги британської PR-компанії Ridge Consulting, яка нібито працювала на БЮТ.

Позов подав представник альянсу Сергій Демченко, член партії «Україна майбутнього». Також Демченко звернувся з заявою щодо фінансування партії «Батьківщина» до Генеральної прокуратури, яка почала відповідне розслідування.

«Це рішення свідчить про безпідставність та абсурдність позовних вимог правозахисного альянсу до Григорія Немирі. Навіть підконтрольний владі Апеляційний суд визнав це і задовольнив скаргу опозиційного політика», - підкреслила прес-секретар депутата Наталя Лисова.

І хоча видається, що цим судовим рішенням проблему остаточно знято – тим не менше, ситуація, яка сьогодні склалася в Україні з так званими політичними фінансами, далека від ідеальної й давно заслуговує на серйозний та неупереджений розгляд.   

Гроші – цілюще молоко політики! 

Цю аксіому знають, мабуть, усі, зокрема ті, хто байдужий до самої політики. Сьогодні, у час тотальної комерціоналізації публічної сфери (а саме такою і є політика), розраховувати на успіх у виборчих перегонах без достатніх на це коштів не доводиться.

Фінансування виборчих кампаній – найменш контрольована сфера діяльності відповідних учасників виборчих кампаній. Утаємниченість порядку фінансування суб’єктів виборчого процесу підриває довіру громадськості не лише до кандидатів та партій, а й до представницьких органів влади в цілому.

Загалом із фінансуванням виборчих кампаній пов’язано багато проблем. Загальною тенденцією є подорожчання виборчих кампаній через зростання цін на рекламу в засобах масової інформації (ЗМІ). Особливо високі ціни на телевізійну рекламу, які зростають пропорційно до рейтингу телеканалу.

В Україні ціни на рекламу в ЗМІ становлять левову частку витрат виборчого фонду. Лише скромні підрахунки експертів показують, що мінімальна вартість проведення комплексної кампанії у ЗМІ для одного учасника виборчих перегонів сягає від 175,460 тис. доларів США. Кошти, виділені з бюджету на проведення передвиборної кампанії у ЗМІ, виглядають на цьому тлі мізерними.

Крім того, чинниками подорожчання виборчих кампаній в Україні є: залучення іноземних політтехнологів і працівників шоу-бізнесу, аванси особам, які здатні залучити адміністративний ресурс, «подарунки» виборцям, а також поточні видатки (агітація, техніка, утримання виборчих штабів).

Тому пошук фінансів для своєї діяльності – перший та основний біль сьогоднішніх політиків та політичних сил.

Гроші та тип виборчої системи

Витрати на проведення виборів значною мірою визначаються прийнятим типом виборчої системи. Відомо, що пропорційна виборча система за партійними списками, особливо за закритими списками в одному загальнонаціональному виборчому окрузі, є найдешевшою.

За нею ідуть системи голосування за принципом відносної більшості й система голосування без права передачі голосу, а далі – система представницького голосування, альтернативного голосування, голосування з правом передачі голосу, паралельні системи та змішані системи. Найбільшого фінансового і організаційного забезпечення вимагають системи виборів у два тури.

Фінансові можливості країни є одним із чинників, який суттєво детермінує тип виборчої системи. Наприклад, бідні країни навряд чи можуть дозволити собі проводити вибори у два тури або безпроблемно проводити підрахунок голосів за складною системою голосування списком у порядку надання переваги.

І тим не менше, очевидно зараховуючи себе до не найбідніших країн – попередній український парламент відмовляється від найдешевшого типу виборчої системи, а повертається до її складнішого та чи не найдорожчого варіанту. Й що цікаво – відбувається це саме за розквіту світової економічної кризи!

Хто платить – той  замовляє музику!

Фінансування тієї чи іншої виборчої системи залежить від історичних особливостей країни, поточної ситуації, досвіду та ресурсів, а головно – від прийнятих у суспільстві моделей фінансування виборів.

Витрати на виборчу кампанію – мітинги, збори, видання плакатів і листівок, оплату послуг журналістів, рекламних агентів, агітаторів тощо – можна відшкодувати з державного бюджету або за рахунок виборчих фондів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати, пожертвувань фізичних і юридичних осіб.

Через надзвичайну дорожнечу передвиборчих кампаній фінансування за «демократичним принципом» (невеликі суми від багатьох фізичних або юридичних осіб, прихильників партії або кандидата) стає неможливим.

За оцінками деяких експертів, для втілення цього принципу фінансування середній дохід громадян має становити не менше 7 тис. доларів на рік, що є нереальним для середньостатистичного громадянина України.

Звідси зрозуміло, що усі заяви лідерів українських політичних партій про фінансові внески членів партії та підприємців «середньої руки» як основне джерело фінансування виборчої кампанії звучать, щонайменше, нещиро.

За таких обставин зрозуміло, що суми надходжень до виборчих фондів партій та кандидатів з «плутократичних» джерел будуть визначальними.

 Гроші та моделі фінансування виборів

На початку 90-х років ХХ ст. у більшості постсоціалістичних держав Європи на законодавчому рівні було закріплено «ліберальну» модель фінансування виборчих кампаній, яка не передбачала жодних обмежень фінансування партійної участі у виборах.

Не був встановлений ні максимальний ліміт витрат на виборчу кампанію (розмір виборчого фонду), ні джерела формування виборчих фондів, ні розмір внесків. Не було і будь-яких вимог щодо звітування про джерела походження та напрями використання коштів у виборчій кампанії. Така модель протягом тривалого часу існувала в Латвії, Литві, Естонії, Боснії, Хорватії, Польщі.

Досвід останніх парламентських виборів у Латвії (у якій в умовах відсутності лімітів витрат на виборчу кампанію партії витратили близько 9 євро на одного виборця (найбільше з усіх європейських країн!) свідчить про те, що перемога тієї чи іншої політичної сили на виборах напряму залежить від кількості коштів, витрачених на передвиборчу агітацію, зокрема політичну рекламу на телебаченні. Це привело до посилення впливу корпорацій на партійні фінанси, а відтак – до корумпованості політики.

Сьогодні ліберальна модель фінансування виборів збереглася у небагатьох країнах Центральної і Східної Європи – у Латвії, Естонії та Хорватії. Однак і в них простежується тенденція до посилення державного регулювання виборчих фінансів.

У решті ж держав до виборчого законодавства внесли суттєві зміни, спрямовані на забезпечення прозорості фінансування виборчих кампаній та зменшення залежності партій від фінансово-промислових груп. У більшості європейських країн діє державна система фінансування і політичних партій, і їх діяльності (насамперед пов’язаної з виборами).  

Розроблений та прийнятий ще 2003 р. українським парламентом закон «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України  у зв’язку з запровадженням державного фінансування політичних партій», який передбачав фінансування за кошти Державного бюджету статутної діяльності партій (зокрема компенсацію витрат на вибори) так і не запровадили.

Мабуть, вічна «турбота» народних обранців про економію державних коштів не дала можливості таки «запустити» його. Чим вона зрештою обернулася – показує далеко неповна бухгалтерія з останніх парламентських виборів. 

Вибори по-українськи: боротьба ідей чи гаманців?

За підрахунками журналу ”КоммерсантЬ-Украина”, на всю виборчу кампанію в багатомандатному окрузі офіційно було витрачено понад 600 млн грн (офіційно задекларовані витрати за час виборчої кампанії).

Питомі витрати Партії регіонів є найвищими серед п'яти політичних сил, які подолали 5-відсотковий бар'єр. Йдеться про 218 млн грн. Майже 157 млн грн з цієї суми витрачено на рекламу в ЗМІ, ще 33 млн грн коштувала зовнішня реклама.

Друге місце за обсягом витрачених коштів зайняла «Батьківщина», яка задекларувала 107 млн грн. В опозиційної партії майже весь бюджет пішов на оплату послуг ЗМІ (94 млн грн), ще 9,5 млн грн коштувала зовнішня реклама. На виготовлення наочної агітації і роздаткових матеріалів у ПР пішло 23 млн грн, тоді як «Батьківщина» вклалася у 3,2 млн грн.

Партія УДАР, яка зайняла третє місце за підсумками виборів, виявилася набагато економнішою за лідерів і вклалася у 33,7 млн грн, видатки ВО «Cвобода» становили 23,2 млн грн, а КПУ – 72 млн грн.

Виходячи з офіційно задекларованих витрат і результатів голосування в багатомандатному окрузі, партії влади кожен голос коштував дещо дорожче, ніж її опонентам – 35,7 грн у ПР проти 20,6 грн у «Батьківщини», 11,8 грн в УДАРу, 10,9 грн у ВО «Свобода», 27 грн – у КПУ.

Справедливості ради варто зазначити, що такі суб’єкти виборчого змагання, як «Наша Україна» Віктора Ющенка та «Україна – вперед!» Наталії Королевської, попри значні витрати на виборчу кампанію, не отримали належної підтримки виборців й не подолали визначеного законом виборчого бар’єру. Голоси їхніх виборців виявились «втраченими».

«Брудні» гроші та політика

«Брудні» гроші – це нелегальні, тіньові фінансові ресурси, які залучають для проведення виборчої кампанії. На думку багатьох дослідників, «брудні» гроші, задіяні в політиці, – найстрашніша загроза сучасній демократії.

Використання у виборчій кампанії нелегальних коштів підміняє представницьку функцію партії на забезпечення вузьких, приватно особистісних інтересів, комерціалізацію владних повноважень, використання легітимної влади на користь власного, напівзаконного бізнесу.

У такому сенсі процес застосування тіньових коштів на виборах – найбільша загроза демократії, яка не лише фактично, а й інституційно впливає на ступінь конкуренції, свободи та вільного волевиявлення суспільних прагнень громадян.

Не можна стверджувати, що непрозоре використання фінансів у політиці – хвороба суто українська. Сучасна політична історія дає нам цілий ряд гучних скандалів, пов’язаних із використанням нелегальних грошей у виборах, що свідчать про справді серйозну загрозу їх впливу на перебіг виборів та майбутню політику.

Усвідомлюючи масштаби цієї загрози, ще 9-10 березня 2001 року на 46 пленарному засіданні Венеціанська Комісія прийняла Правила фінансування політичних партій, а 22 травня 2001 р. з’явилися Рекомендації ПАРЄ №1516 щодо фінансування політичних партій, у яких містяться й положення про фінансування виборчих кампаній політичних партій.

Нещодавні гучні звинувачення щодо незаконних джерел фінансування виборчої кампанії «Нашої України» Віктора Ющенка ще раз підтверджують очевидний факт, що українська політика серйозно хвора. І хтозна, можливо, саме з відсторонення «брудних» грошей від політики й варто починати її очищення – адже відомо, що «брудна» політика починається з «брудних» грошей!