Чи отримає сепаратизм ще один шанс
IQ

Чи отримає сепаратизм ще один шанс

Донбаський сепаратизм живився почуттям цілковитої безкарності

Максим Віхров, 27 вересня 2017 2246 0

Минулого тижня з харківського СІЗО вийшла Неля Штепа – колишній мер Слов’янська, котра навесні 2014-го закликала містян йти на сепаратистський «референдум». За час, проведений на нарах, зі Штепою сталися дивовижні перетворення: зі слідчого ізолятора вона виходила з жовто-блакитним прапором і підспівувала гімн України. Щоправда, вийшла вона не на волю, а лише під домашній арешт, але яким чином складеться її доля – невідомо. Принаймні, одіозному луганському сепаратисту Арсену Клінчаєву домашній арешт у Києві не завадив втекти аж до Росії. Але втікати Штепі зовсім не обов’язково – чимало донбаських мерів (і не лише мерів), котрим закидають потурання сепаратизму, і досі знаходяться на своїх посадах. Той-таки Слов’янськ нині очолює такий собі Вадим Лях, якого у 2014-му арештовували за підозрою у сепаратизмі. То, може, Штепа ще повернеться у свій кабінет? На відміну від Ляха, який і досі гребує взяти до рук український прапор, політичної гнучкості Штепі не бракує. Та як би не склалася її доля, скидається на те, що українська влада знов збирається ушкварити гопака на граблях і дати сепаратизму ще один шанс.

Аби зрозуміти, що може статися, треба пригадати історію донбаського сепаратизму. Цей сепаратизм народився не на вулицях, а у кабінетах місцевих босів, котрі шукали способи шантажувати Київ. Перший з’їзд південно-східних депутатів відбувся на Донбасі ще у 1991-му. Тоді у розгубленої київської влади вимагали особливий економічний статус для «Донецько-Придніпровського регіону». У 1993-му шантаж повторився під грюкіт шахтарських касок – в результаті місцеві боси забрали на обласний баланс близько 200 державних підприємств. У 1994-му на Донеччині та Луганщині провели перший незаконний референдум з питаннями щодо державного устрою, статусу російської мови etc. Вгамувати шантажистів зміг Леонід Кучма – унітарний устрій України записали в Конституцію, а «донецьким» дали можливість перетворити Донбас на свій політичний та економічний форпост.

Поки вага «донецьких» у системі української влади зростала, вони сиділи тихо. У 2002-му Віктор Янукович став прем’єром, а за два роки мав отримати і булаву. Але не так сталося, як гадалося – і у 2004-му «донецькі» знов дістали сепаратистську карту, провівши черговий з’їзд депутатів і погрожуючи створенням «ПіСУАРу». У Києві довго і голосно кричали про неприпустимість сепаратизму, але кінець кінцем спустили все на гальмах. І через п’ять років отримали реванш, а через десять – чергове загострення сепаратизму. Але цього разу «донецьких» шантажистів використала Москва, розігравши їх у власній партії проти України. Немає жодних сумнівів, що без втручання Москви у 2014-му ніяких «республік» ніхто б не проголосив. Просто тому, що навіть нахабний і брутальний шантажист – це не більше, ніж шантажист.

І ось лічильник смертей на Донбасі перевалив за 10 тисяч, біженців (чи то пак «переміщених осіб») не може порахувати жодне відомство, а руйнування оцінюються у десятки мільярдів доларів. Але влада знову виявляє дивну толерантність до сепаратистів. За сепаратизм, звісно, судять і саджають, але здебільшого – якихось дрібних персонажів, а арешт Нелі Штепи та Олександра Єфремова є радше винятками, ніж правилом. Виникають підозри, що у Києві вирішили спиратись на Донбасі на місцеві кадри, яким в обмін на лояльність пробачать гріхи 2014 року. Певна управлінська логіка в цьому є. Оскільки система влади на місцях роками вибудовувалась під конкретних осіб та угруповання, доцільніше дати їм «перефарбуватись», ніж вони втечуть у Росію, і керованість регіону знизиться. Але граблі, як усяка палка, мають два кінці.

Справа в тому, що донбаський сепаратизм живився не лише російськими грошима, але і почуттям цілковитої безкарності. Регіонали вигадували усілякі «ПіСУАРи» не тому, що були такими відважними, а тому, що не вірили у здатність Києва гідно прореагувати на їхні витівки. І ця віра не була дуже аргументованою, бо у 1991-му, 1994-му і 2004-му Київ просто встромляв голову у пісок, а потім вдавав, що нічого особливого не сталося. Саме через це навесні 2014-го місцева люмпен-босота голіруч блокувала українську військову техніку: не через надмір відваги, а через глибоку віру в те, що українське військо можна розігнати копняками і не понести за це жодної відповідальності. І якщо винні знову не дістануть покарання, рецидив сепаратизму буде лише питанням часу – притому не обов’язково на Донбасі.

За сепаратизм та участь у терористичних організаціях у нас, звісно, садять. Але йдеться не лише про кількість покараних, але і про їхній ранг. Запроторити до в’язниці люмпена-коригувальника або колишнього «ополченця» – справа потрібна і справедлива. Але не менше на покарання заслуговують ті, хто створював умови для появи «ополчення» і торував шлях для окупантів, використовуючи своє службове становище. Тобто йдеться про відповідальність місцевої еліти за події 2014 року – не більше, але і не менше. Мова, звісно, не про те, щоб принести кілька посадовців у жертву суспільному обуренню, а про здатність держави Україна примушувати до законності регіональні еліти. Бо якщо знову виявиться, що місцева еліта ні в чому не повинна, рано чи пізно на Донбас можуть повернутися і «ополченці», і коригувальники. А може і не тільки на Донбас.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук