Чи здали Україну за Венесуелу?

Третє січня 2026 року безумовно буде вписане золотими літерами в анали історії операцій спецслужб. Бо, як зараз жартома називають, «спеціальну венесуельську операцію» (з алюзією, звісно, на путінську «СВО») американські військовики, розвідники і спецслужбісти провели дійсно віртуозно. Відчувалася стовідсоткова взаємодія всіх підрозділів і силових структур, ретельна підготовка, вищий рівень фаховості виконавців.

Це ж уявити собі тільки: вдертися в країну, де озброєна до зубів армія і ретельно вишколені служби безпеки відіграють провідну державотворчу роль, безперешкодно добратися до президентського палацу, ще й розташованого на території військової бази, захопити багаторічного лідера країни Ніколаса Мадуро разом з його дружиною, запхати їх у гелікоптер, перевезти на військовий корабель США, доставити до нью-йоркської в’язниці, і при цьому не втратити жодного американського бійця. Навіть у геройському голлівудському бойовику це б виглядало неймовірно, а в реальному житті й поготів.

Ніч Х

Як же американцям вдалося це провернути? Наразі нам відомі лише уривчасті дані, подані у звіті голови Об'єднаного комітету начальників штабів США генерала Дена Кейна, що їх оприлюднила газета The New York Times. Отож відомо, що підготовка операції розпочалася зі збору детальної розвідувальної інформації про Мадуро, його родину, охорону, резиденції, спосіб життя, звички. Їх вдалося отримати завдяки спостереженню зі супутників і дронів, із донесень агентів розвідки, які працювали у Венесуелі, з даних, отриманих в той чи інший спосіб від близького оточення венесуельського диктатора. На підставі цих даних американські військовики змогли побудували точну копію резиденції Мадуро. На цій моделі й відбувалися виснажливі тренування американських військовиків з елітного підрозділу спеціального призначення збройних сил США – Delta Force.

Отже, настає «День Х», чи радше «ніч Х» з 2 на 3 січня, стартує операція Absolute Resolve («Абсолютна рішучість»). Перед безпосередньою висадкою десанту над Каракасом зависають американські розвідувальні безпілотники. Зависають на висоті приблизно 10 тисяч метрів, тож їх не те що збити, навіть зауважити в нічному небі практично неможливо. Після сигналів з розвідувальних дронів у справу вступає бойова авіація – штурмовики F-22 та F-35, бомбардувальники B-1B, бойові гелікоптери Venom, Viper, Apache, Black Hawk – загалом понад півтори сотні одиниць бойової авіаційної техніки. Їх прикривали літаки радіоелектронної боротьби EA-18G Growler, безпілотні розвідники-невидимки RQ-170 Sentinel і літаючі радари E-2 Hawkeye.

Бойова авіація завдала ударів по радарах і комплексах зв'язку на горі Ель Вулкано, у порту Ла-Ґуайра та Військово-морській академії. Також ударів зазнають розташовані в Каракасі авіабази й аеропорти. Далі були авіаудари по військовій базі Фуерте-Тіуна на південній околиці Каракаса. Очевидно, ударів зазнала й електрична підстанція, бо в місті зникло світло.

Щойно після цього над містом з'явилися гелікоптери CH-47 Chinook і CH-53 Sea Stallion 160-го авіаційного полку спеціальних операцій США. Вони перевезли спецпризначенців Delta Force з універсального десантного корабля ВМС США Iwo Jima до резиденції Мадуро. Вся операція з нейтралізації охорони венесуельського диктатора, його захоплення разом з дружиною Силією Флорес (її схопили аж ніяк не «за компанію», вона функціонерка режиму не менш «заслужена», ніж чоловік) та посадкою в’язнів у гелікоптер – зайняла лише пів години. Під час штурму Мадуро і його дружина перебували разом у спальні й намагалися дістатися до захищеної кімнати, такого собі сейфа-бункера. Якби їм вдалося, то це значно ускладнило б американцям виконання їхньої місії, а може, навіть унеможливило б. Проте спецназівці діяли оперативно й не дозволили цьому статися. Подружжя перевезли спершу на облавок корабля Iwo Jima, далі – до бази Гуантанамо, а звідти доставили до нью-йоркського суду.

Ґрунт для конспірології

Після такої фантастичної спецоперації виникла та з фантастичною швидкістю поширилася конспірологічна теорія про змову американського президента Дональда Трампа з російським диктатором Владіміром Путіним. Бо дійсно, є досить багато дивних моментів у всій цій історії.

Адже американській армії протистояв серйозний супротивник, це вам не захоплення бананового острова Ґренада. Боліваріанські збройні сили налічують 123 тисячі багнетів. У їхньому складі є відносно потужні військово-повітряні сили, 21 винищувач F-16 A/B американського виробництва та 14 більш сучасних російських Су-30МКВ, а це бойові літаки пізнього четвертого покоління.

Росія свого часу поставила Венесуелі зброї на мільярди доларів. Це величезна кількість систем ППО, включно з комплексами С-300, «Буками», зенітно-ракетними комплексами С-125 «Печора», а ще незліченна кількість ПЗРК. Оскільки цією технікою опікувалися російські фахівці, то в прихильників теорій змов виникла підозра, що саме росіяни, за вказівкою Кремля, й саботували її використання. Ба більше, Путін нібито пообіцяв Трампу, що забезпечить американцям безперешкодний прохід до палацу Мадуро за певну поступливість Сполучених Штатів в українському питанні.

Можна було б відмахнутися від цієї конспірології, не звертати на неї жодної уваги, якби ці тези не почали підхоплювати досить авторитетні аналітики й публіцисти. Звісно, ми ще не скоро дізнаємося, про що Трамп і Путін домовлялися/не домовилися в чотири ока в Анкориджі чи телефонно, «гарячою лінією». Утім можемо змоделювати певні логічні конструкти евентуальної оборудки.

Отже, наскільки ймовірною є домовленість двох далеких від демократичних ідеалів лідерів про те, що один забирає собі Венесуелу, а другий – Україну? Логічною вона виглядає лише на дуже-дуже поверховий погляд. Звісно, не тому, що Трамп страшенно переживає за Україну, а тому, що Путін за жодні блага світу не відмовився б від Венесуели добровільно. Не лише тому, що Росія вклала в цю латиноамериканську країну купу мільярдів, надавала безліч кредитів. І не тільки тому, що Кремль так переживає за друга Мадуро, хоча негативні іміджеві наслідки для Путіна були б дуже болючими.

Безпека за нафту

Головна відповідь дуже банальна й вагома водночас – нафта. Сполучені Штати, заполучивши Венесуелу, володітимуть майже половиною нафтовидобутку світу. Тобто Вашингтон отримує вже навіть не «блокуючий», а «контрольний пакет» над усією галуззю. Отже, він зможе крутити нею як циган сонцем: може встановлювати які заманеться ціни, може когось садити на енергетичний голодний пайок, когось навпаки – на слонячу дієту. Словом, США як наддержава отримує ще один потужний важіль впливу на світ. І це в той час, як для Путіна прагнення до багатополярності – «наше все».

Уже зараз можна спрогнозувати, що першою жертвою нафтового монополізму США стане «братня» Росії Куба з її хай уже неповноцінним, але все ще «кастрівським» режимом. У цьому контексті треба пояснити, яку роль відігравала Гавана для «чавіського» режиму Венесуели. І яку роль відігравав Каракас для Куби, яку радянські пропагандисти свого часу називали «островом свободи», хоча тієї свободи було ще менше, ніж у СРСР.

Саме кубинські спецслужбісти взялися за формування системи безпеки не стільки Венесуели, скільки каракаського режиму – спершу на чолі з харизматичним Уґо Чавесом, потім – з ніяким Ніколасом Мадуро. Кубинські спецпризначенці, які стоять досить високо у світовому рейтингу бодіґардів перших державних осіб, становили стрижень охорони венесуельського диктатора. Своїм співвітчизникам він не дуже довіряв, і, як продемонструвала «спеціальна венесуельська операція», мав рацію. Фактично кубинські спецслужбісти працювати у Венесуелі як паралельна система безпеки.

Із повідомлень офіційної Гавани ми знаємо, що під час захоплення американськими вояками подружжя Мадуро загинуло 32 кубинці. Отже, якими б вправними вони не вважалися, але до фахівців з Delta Force, які всі повернулися додому живими, вони й близько не доросли.

Москва досі скромно мовчить щодо загибелі громадян Росії в Каракасі у ніч на 3 січня. Проте з окремих джерел стає відомо, що, захищаючи Мадуро, «відмучилися» два десятка російських найманців, найімовірніше, «вагнерівців», що знову ж таки говорить не на користь конспірологічної теорії про змову Путіна і Трампа.

А де ж, спитаєте ви, були в цей час рідні венесуельські мучачос? Чому не захищали свого лідера? І це, як то кажуть, добре питання. Саме в цьому аспекті доречно говорити про змову, зраду й підкуп. І це аж ніяк не виглядатиме як конспірологія. Можна впевнено говорити, що без допомоги найвищих чинів американцям не вдалося б так легко, швидко й малою кров’ю провернути цю «спеціальну венесуельську операцію».

Але повернімося до кубинського питання. Чим же платила Венесуела Кубі за безпекові послуги? Звісно, нафтою. Ну, не наркотиками ж. І, звісно, ця нафта продавалася «онукам Кастро» за дуже дисконтними цінами та ще й зі значними відтермінуваннями й реструктуризаціями оплат. Ще 2000 року (тобто за Чавеса) Венесуела і Куба уклали угоду Convenio Integral, за якою Каракас щоденно постачав Кубі нафту й нафтопродукти. Спершу обсяги поставок становили приблизно 50 тисяч барелів на день, а пізніше – зросли майже до 100 тисяч. Фактично венесуельське «чорне золото» рятувало кубинську господарку від цілковитої руйнації, а режим – від соціальних потрясінь й евентуального падіння.

Проте зараз, коли віжки нафтового правління перехоплює на себе Вашингтон, ця «халява» для Куби закінчиться раз і назавжди. Трамп уже встиг виставити новому венесуельському керівництву низку умов, одна з пріоритетних – вигнання з країни представників Куби, Ірану та інших «ворожих» країн, а також припинення постачання цим країнам нафти.

Чи наважиться нова влада Венесуели проігнорити вимоги Вашингтона? Малоймовірно. Тимчасова виконувачка обов'язків президента Венесуели Делсі Родріґес, яка спершу виступила з гнівними антиамериканськими філіппіками, згодом присмиріла й запропонувала Сполученим Штатам співпрацювати задля «спільного розвитку». І вже Дональд Трамп констатував: «Венесуела досі поводилася дуже добре. Але корисно мати такі сили, як у нас. Якщо вони (представники нової венесуельської влади, – ред.) не будуть поводитися належним чином, ми завдамо другого удару».

Підсумки

Що ж, як сказав би живий класик сучасної української батярської літератури Лесь Подерв'янський, «ітоги подвєдьом». Що втратила Росія від «спеціальної венесуельської операції»? По-перше, вірного союзника в Латинській Америці. А потенційно – навіть двох, якщо Куба таки загнеться без венесуельської нафти.

По-друге, Кремль ще більше заплямував свій імідж захисника союзників. До 3 січня ще можна було з натяжкою припускати, що повалення режиму Башара Асада в Сирії «хлопцями на мопедах» за бездіяльності Москви було випадковістю. Після захоплення Мадуро це вже стало закономірністю. Причому Путін втратив авторитет не лише на міжнародній арені, але й усередині країни, про що вже відкрито пишуть так звані «обурені патріоти».

По-третє, мільярди доларів вкладені у Венесуелу у вигляді кредитів й інвестицій. Венесуельський проєкт корпорації «Роснефть» найближчого Путінського клеврета Ігоря Сєчіна майже гарантовано закриється.

І нарешті, по-четверте (хоча перше за важливістю), США здобувають світовий контроль над нафтовою галуззю. Щойно це станеться, Вашингтон зможе поставити Москву на коліна на раз-два-три.

Так, ми вже переконалися, що Трамп і моральність – речі, які слабо корелюються. У випадку з Путіним цей зв’язок ще слабший, радше можна говорити про кореляцію з аморальністю. Тож, у принципі, цілком можна уявити, що Трамп за певних умов міг би «здати Україну», з огляду на свої прагматичні інтереси. Найімовірніше, це була б не цілковита здача: Росії було б висунуто певні умови, які допомогли б чинному американському президентові не виглядати абсолютним чудовиськом перед його ж виборцями. Та все ж... А от Путін, з огляду на все сказане, навряд чи, перебуваючи в здоровому глузді, погодився б здати такий ласий шматок, як Венесуела. Навіть за Україну, якою він так марить. Тим паче, що ця здача була б ну дуже умовною, зважаючи на спротив українців і допомогу провідних держав Європи.