Чому в Україні вже рік буксують реформи
IQ

Чому в Україні вже рік буксують реформи

Ми – за реформи, але щоб вони мене і моїх близьких не зачепили. А це неможливо

Тарас Возняк, 8 лютого 2015 1829 8

Ось уже невдовзі рік, як Україна з чималою кров’ю таки позбулася режиму Януковича. Відкрилися нові можливості. Та як ми їх реалізували? Можна підбивати певні підсумки. І, відповідно, ставити не завжди приємні запитання. Найнеприємнішими але посутніми є два з них:

1) Чому ми не надто успішні у війні з Росією?

2) Чому ми так і не змогли почати трансформацію системи влади в Україні?

Що стосується війни, то заради справедливості все ж варто наголосити на тому, що мало хто воював з Росією впродовж року і не зазнав поразки. Тому не все так погано.

Що стосується реформ – то тут проблема. І вона дедалі очевидніша. Реформи буксують попри бажання суспільства, попри однозначне стимулювання реформ нашими західними партнерами, які від м’яких натяків перейшли до жорсткої формули: спершу реформи, а потім гроші.

З'ясуймо, у чому ж справа.Спочатку кілька здогадок:

Перша. Та частина політичного класу, яка є зараз при владі, виросла у теплій і комфортній епосі кучми-ющенка (не йдеться тут про їхні політичні преференції), коли головне було попасти у владний чи коловладний пул (навіть у формі опозиції), і можна було розслаблено та радісно користати з благ завжди щедрого бюджету. Тобто «пиляти» бюджет і не надто задумуватися про майбутнє. Суть зміни влади для людей, що там народилися, завжди полягала тільки в тому, що одна команда «пиляльщиків» бюджету ставала до того бюджету ближчою, а інша трохи віддалялася. Проте недалеко. Це ще були часи відносно лагідні. Жорсткість внесла епоха януковичів, які різко відсунули всіх інших від цієї теплої лагуни. Це й призвело до вибуху Майдану 2013-2014 рр. Однак за цей рік утвердилася підозра, що для тих, хто стояв на сцені Майдану, а не під нею, підспудним і невитравним бажанням було повернення до кучмівсько-ющенківського status quo – теплої лагуни «дерибанщиків бюджету». І всупереч тому, що вони проголошували зі сцени, потрафляючи бажанню Майдану. Тому є глибока і, здається, обґрунтована підозра, що значна частина політичного класу, який зараз є при владі, насправді не хоче жодних реформ. Він інстинктивно хоче повернутися у блаженну лагуну кучми-ющенка.

Друга. Однак змінилися об’єктивні обставини. У внутрішньополітичному, зовнішньополітичному й економічному сенсі в Україні відбулися незворотні зміни. Тому повернутися у батьківське кучмісько-ющенківське лоно немає жодної можливості. Просто немає тих ресурсів, які можна дерибанити, як колись. І так само суспільні настрої вибухові – «эти глаза напротив». Сьогодні політики ходять по лезу бритви. Хоча, правди ради, маю сказати – гіперуспішно: декому вдається з «кулею в лоб» чудесно виглядати от вже рік, не провівши досі жодних реформ… Так само, як декому з «миром вже завтра»… Ще однією проблемою є жорсткий пресинг Заходу, якому остогидли клептократичні та сибаритські звички нашого політичного класу. Кілька разів він доволі жорстко попередив наших сибаритів: або реформи, або… Правда, не надто успішно. Ті й далі продовжують вдавати, що не чують.

Та все це, так би мовити, особливості нашого національного політичного класу. А є справді істотні причини:

Перша. Реформи – це травма. Травма і для суспільства, і для політичного класу. Реформи – це зміна, яка не може не бути дискомфортом. Не всі виходять з реформ із бонусом. Дехто просто випадає з суспільного чи економічного життя. Напевно, всі знають, як реформи відбувалися у країнах центральної Європи. Недарма їх назвали шоковою терапією. Однак без неї пацієнт би не вижив. І постсовєтські країни центральної Європи не лише вижили, але й досягли значних успіхів. Хоча при цьому були відсунуті від суспільної активності і посткомуністи, і компрадори, і кримінал. А саме з посткомуністів, компрадорів та криміналу й рекрутувався український політичний клас. Не весь, звичайно. Проте… Десь близько…

Та повернімося до травми. Україна вже не має амортизуючого ресурсу (окрім допомоги Заходу). Тому травма буде жорсткою. Вона вже є жорсткою – більш ніж 100% інфляція гривні знову заганяє українське суспільство у темні 1990-ті.

Друга. На реформи політична верства може наважитися, коли має підтримку. І то не з Заходу, а всередині країни. Тут є два варіанти:

1) Може бути масова підтримка всього народу. Як правило, за цих обставин народ, власне, й не розуміє, про що йдеться і чого йому коштуватимуть ці реформи. Як-от при розвалі СРСР – мало хто, а я переконаний, що ніхто не розумів, як ситуація розвиватиметься далі і чого коштуватиме підтримка такого розвитку ситуації. Однак за політичною верствою була воля народу йти на розвал СРСР. І добре. Однак підкреслюю – за такої підтримки народ хоче змін, однак не знає їх наслідків. Чи є така підтримка реформ в Україні? Хоч це й печально, гадаю, що немає. Народ не готовий. Як слоган «хочемо реформ» це працює. Однак народ уже знає, що таке шокова терапія – пройшов 1990-ті, бачив, як це відбувалося у сусідів. Сьогодні народ «хоче реформ», однак не готовий за це платити аж таку ціну. Тобто, ми – за реформи, але щоб вони мене і моїх близьких не зачепили. А це неможливо. Тому наш добрий народ теж лукавить.

2) Якщо ж масової підтримки як готовності до посвяти немає, то є другий варіант – можна опертися на найактивнішу частину суспільства. Як Ататюрк, коли реформував Османську імперію в сучасну національну країну – Турецьку республіку. При дрімоті чи пасивності значної частини суспільства. Але ця суспільно найактивніша частина суспільства має бути консолідована у політичні структури, якими можуть бути рухи чи партії, і крім того, об’єднана консенсусом щодо проведення всього цього комплексу реформ. Чи має наш владний політичний клас опертя на таку консолідовану і рішучу меншість, політичну партію чи рух? Теж, на жаль, ні. Бо їх просто немає.

Водночас ми бачимо, що українське суспільство не є пасивним. Ми ж бачимо, як вибухнув волонтерський рух, що сформував паралельне до агонізуючої армії військо з добровольчих батальйонів. Як вибухнув волонтерський рух, який почав допомагати армії.

Але як можна ці суспільні рухи залучити до підтримки таких потенційно болючих реформ?

На жаль, тут і криється фатальна системна помилка. Найбанальніше і найзвичніше для нашого владного олімпу – це застосування масмедійного пресингу з усім його інструментарієм.

Або ж залучення цих активістів до політичних партій через своєрідну купівлю знакових людей. Включаючи окремих з них до виборчих списків «так званих партій».

Як «так званих», запитає пересічний глядач телебачення – та ж їх он стільки багато, що аж рябить в очах. На жаль, мушу розчарувати наших мешканців віртуальних просторів.

Якщо говорити про нашу Верховну Раду, то там немає жодної реальної політичної партії. Там є клуби по інтересах, які об’єднані або якимось конкретним олігархічним угрупуванням, або конкретним олігархом. А більшість є композицією з репрезентантів цих самих олігархічних угрупувань. Дивовижна картина – мозаїчна і вигадлива. Однак вона не має жодного стосунку до того, що ми зазвичай розуміємо під партією – партією, яка має кадровий склад (і не 20-30 активістів на область), з активною участю її членів у формуванні політики партії; партією, яка сягає народних мас.

Якщо говорити про теперішню Верховну Раду, то там головно представлені віртуальні конструкції, симулякри, картинки з ТБ та реклами. Ось така постмодерністська солянка. Ця солянка чудово панує у нашій країні – що й показали останні вибори. До влади на останніх парламентських виборах ці симулякри пробилися не завдяки ідеям, діяльності партійців чи вираження волі людей, а через суто маркетингові технології, які мають на меті продати покупцю не те, чого він потребує, а те, що хоче «втулити» продавець. Українському суспільству «втулили» сьогоднішній склад Верховної Ради. Не вперше, звісно. І звично.

І це та трагічна помилка, яка й не дає можливості реалізовувати неминуче шоковий комплекс реформ. Вкотре виборчий «лохотрон» розірвав сув’язь народу та влади.

Інструментами такого «втулення непотрібного» стала, як у звичному маркетингу, реклама. Реклама, яка потоками лилася з екранів телебачення, масмедій взагалі, яка розкручувала бренди – на той момент бренди «комбатів», «сотників», «молодих», «нових», «дівчат», «зірок журналістики» і т.д. Відпали бренди «господарників», «донецьких», «поп-зірок» минулої епохи. Але суть не змінилася. Суть «лохотрону». Про зовсім вже «розводилівські» проекти навіть мови не веду – самі знаєте, хто найгучніший, попри свій зріст у нашій Верховній Раді. А голосували… Я про більш пристойні фрагменти владного олімпу.

Так в Україні виграють вибори. Так формується Верховна Рада.

Але партія – це не гроші олігарха для проплачених «активістів», партія – це не прикуплені «бренди», усе це імітації.

Партія – це, щонайперше, причетність. Причетність до спільної справи, яка включає в себе і візію майбутнього, і план його реалізації, і посвячення задля його реалізації. А це посвячення можливе тільки тоді, коли реалізовуватимуть не плани політичної верхівки, а партійців – і інколи навіть плани народу. Ну і коли є хоч натяк на сув’язь народу та влади.

Однак чи можна в опорі на симулякри, якими є сьогоднішні парламентські партії, без загрози для існування України (а це є особливістю моменту) взагалі провести таку необхідну трансформацію суспільства, яка неминуче буде шоком?

Переконаний – ні. Тому й бояться проводити реформи різного роду «кулі в лоб». Причина у тому, що теперішня влада, хоч як це сумно визнавати, висить у повітрі. Марить про лагуну кучми-ющенка, боїться різких змін, а тому поволі зсувається у болото імітації та стагнації. А відведений Україні історичний час минає.

Дехто може образитися: та ж ми персонально маємо найкращі наміри. Погоджуюся. Маєте. Однак добрими намірами… і далі за текстом… Тому я не даремно пишу про «владу на загал», у якій першу скрипку грають не «бантики збоку», прикуплені перед виборами, чи випадково чесні люди, а все ті ж власники партій та партійних брендів. «Бантики» безсилі. Співчуваю. Допомога тільки у психоаналітика.

Тому на запитання, чому ця влада на загал не співпрацює належно з народом і з його активною частиною задля змін в суспільстві, імплементації реформ – відповідь, на жаль, така: та вона й не може цього робити, немає інструментів. Це не вибори виграти… Певним чином вона сама загнала себе у цей глухий кут. Хотіли за всяку ціну виграти вибори, чубилися між собою і не зчулися, як втратили живий зв'язок з людьми. А за «розводилово» на виборах треба платити… Бо ж народ теж поволі «відморожується».

Чи співпрацює вона з народом або його активною частиною задля перемоги у війні з Росією? Теж, на жаль, слабо. Немає інструментів. Це не вибори виграти з допомогою телебачення… Життя – це реальність, а не віртуалія.

Для декого є марне сподівання, що війна все має списувати. На це і розрахунок імітаторів реформ. Однак пауза занадто затягнулася. Не можна ходити рік з «кулею у лобі». Колись народ таки змучиться.

Чи це глухий кут? Переконаний, що ні. Просто ми спостерігаємо завершення агонії кучмісько-ющенківсько-януковичівської політичної еліти. Після двох Майданів вона так до кінця і не обновилася. І не про персоналії йдеться – йдеться про спосіб мислення та стиль поведінки. Вона ніяк не може пуститися берега збудованої Кучмою олігархічної України.

Вихід простий – потрібно присікати всяку імітацію. Імітацію партій називати імітацією партій. Імітацію реформ треба називати імітацією реформ.

Минає рік після Майдану – пора виставляти рахунки. Кредит довіри було видано величезний.

Може, воно й на добре, що невдовзі доведеться починати з чистого листка. І так кілька разів. Для того, щоб вода у криниці стала чистою, її доведеться вичерпувати ще не один раз. Щоб тільки Україна це пережила.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 8

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Severyn Tykhy 12 лютого 2015, 09:47

    Ось так завжди. Одна з найрозумінших статей, де викладений системний аналіз сучасного становища з реальними пропозиціями виходу, має всього-на-всього 6 відгуків. Бо треба написати щось розумне, а то не кожному вдається і не завжди виходить... А може і вичерпала поставлене питання?

    А на мій погляд, стаття в точку. Небагатьом країнам дається ще один шанс почати все спочатку. Україні небеса це дали, значить - переживемо. Питання тільки як і що після того залишиться. Тому треба цей другий шанс максимально використати

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Mykolaj Bilous 9 лютого 2015, 22:08

    Мудрый человек требует всего только от себя, ничтожный же человек — всего от других.
    — Китайская пословица

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук