Паралельні сценарії подій в Україні взимку 2013-2014 рр.
IQ

Паралельні сценарії подій в Україні взимку 2013-2014 рр.

Путін частково все-таки здійснив свій план демонтажу України

Тарас Возняк, 1 грудня 2014 4990 12

Беручись реконструювати (чи конструювати) можливі паралельні сценарії розгортання політичної кризи в Україні, подаю кілька застережень. У цьому тексті йдеться саме про можливі сценарії, які тією чи іншою мірою можуть відображати дійсність. Автор не веде мови про українське суспільство, яке зимою 2013-2014 рр. діяло у відповідності з своїми преференціями, і ніякою мірою не хоче нівелювати ролі та посвяти українського суспільства. Це текст не про епос, який розгортався на Майдані взимку 2013-2014 рр. Це текст не про трагедію, якою став Майдан взимку 2013-2014 рр. Це текст про політиків і їхні методи вирішення проблем. Про політиків наших і не наших.

Разом із тим хочу зазначити, що цей текст є результатом спільного аналізу ситуації разом з політичним аналітиком Антоном Борковським.

Тому одразу обумовлюю: цей матеріал стосується тільки можливих планів інших гравців.

А саме:

- Путіна чи режиму Путіна;

- Януковича чи режиму Януковича;

- Української політичної опозиції у її тогочасному стані;

- Колективного ЄС як політичного гравця;

- США як політичного гравця.

Щонайперше ми повинні окреслити для самих себе, які цілі були у всіх цих політичних гравців на середину 2013 року.

Завдання режиму Путіна чи, власне, Путіна

Найбільше стереотипів ми маємо щодо позиції Путіна. Чомусь серед політологічного співтовариства панує переконання, що Путін кінцевою метою свого політичного планування на середину 2013 року мав збереження в Україні режиму Януковича і підготовку його переобрання 2015 року. Це одна з найгрубіших помилок, яка й призводить до неправильного тлумачення того, що відбулося на Майдані, і неправильного розуміння того, що відбудеться в майбутньому.

Так, 2004 року, і навіть 2010-го, Путін був зацікавлений у тому, щоб посадити у президентське крісло Януковича. Однак вже 2010 року це не був остаточний пункт його політичного планування.

Остаточною метою Путіна на 2010-й і, тим більше, на 2013 рік була ліквідація такого політичного суб’єкта, як держава Україна.

Янукович на посту президента України був тільки поміжною ланкою цього плану. Його роль, як це планував Путін, полягала у демонтажі державної структури України і підготовці України до розчленування.

Для того Янукович-президент, у відповідності з планами Путіна, мав довести ситуацію в Україні до повного колапсу – державні інституції мали стати абсолютно дисфункційними, корумпованими, переповненими або просто підміненими російською агентурою. Що й було зроблено за чотири роки його президентства.

Янукович-президент мав позбавити державу Україну сенсу – вона мала перетворитися на failed state. Згнилий овоч Української державності мав впасти до ніг Путіна сам по собі – як Крим.

До цього слід додати особисте презирство Путіна до Януковича та його оточення. Що він не без задоволення не один раз демонстрував.

Вже тоді Путін запланував якнайшвидше організувати в Україні повний, проте керований хаос, в якому він і мав приступити до розчленування України. Путін планував свідомий підрив ситуації в Україні.

Сьогодні вже очевидно, що Путін не збирався чекати до наступних президентських виборів 2015 року. Чому? Тому що в рамках більш-менш визнаної міжнародним співтовариством виборчої кампанії могло б дійти і до небажаної Путіним легітимної чи криптолегітимної передачі влади – до обрання наступного чи того самого президента. А Путін цього зовсім не потребував. Він поставив мету не переобрати Януковича чи посадити якусь іншу «українську» маріонетку в крісло неподільної України, а знищити не лише інституцію президентства в Україні, але й саму Українську державу.

Тому Путіну потрібно було підірвати ситуацію в Україні якомога швидше і якомога брутальніше – щоб шматки України рознесло на всі чотири сторони.

Тільки в загальному хаосі він мав змогу перейти до другої частини плану – розчленування країни і захоплення в тій чи іншій формі більшої частини України.

При цьому можна здогадуватись, що він планував також закласти кілька пасток, які б дали йому можливість розгорнути цей політичний успіх у напрямку Центральної Європи.

Як? На жарт і не на жарт «пропонуючи» кільком державам Центральної Європи взяти контроль чи відповідальність за певні західні території України. А також створивши кілька «піратських» чи «мафіозних» псевдодержав на зразок ЛНР чи ДНР, наприклад, на Закарпатті чи у Галичині (благо, що ресурс для цього є – але про це нижче). Днями СБУ доповіла, що російські спецслужби планували розхитати ситуацію в Закарпатській області та втілити антиукраїнський сценарій створення так званої «Республіки Підкарпатська Русь». Ця таємниця Полішинеля була невідома лише нашій СБУ.

Отож, метою Путіна був підрив України, створення в ній якомога швидше, до президентських виборів 2015 року, керованого ним хаосу, щоб розчленити Україну як політичне тіло.

Завдання режиму Януковича чи, власне, Януковича:

Янукович довго був переконаний, що його перебування на посту президента України є остаточним пунктом політичного планування Путіна, апофеозом його мрій. А це на 2013 рік аж ніяк не відповідало правді. Остаточною метою Путіна було знищення такого політичного суб’єкта, як держава Україна.

Янукович гадав, що плани Путіна і його плани збігаються. Причиною цього була, звісно, його безкінечна недалекоглядність. А також тупість його недалекого і жадібного оточення.

Очевидно, на якомусь етапі він таки зрозумів, що Путіну не йдеться про його долю та долю його камарильї. Насправді роль Януковича була епізодичною – він був тільки розхідним матеріалом у більш далекоглядних планах Путіна. Причому у планах, які не обмежувалися лише Україною. Про це дивись мій матеріал «Світ гібридних війн».

Запізніло зрозумівши мету Путіна і те, що в цих планах жодного «президента України» не передбачається, Янукович почав рятувати самого себе, чим поламав плани Путіна. Але про це потім.

Отож, метою Януковича було збереження свого режиму до 2015 року та його пролонгація до 2020-го.

Завдання української політичної опозиції

Вершиною її мрій було зберегтися до 2015 року, максимум – створити нові політичні проекти, які дали б змогу їй тією чи іншою мірою підготуватися до президентських виборів.

Про жодне масове повстання, яким і став Майдан, не йшлося. Майже ніхто не передбачав (хіба що на рівні метафор і пустопорожнього політиканства) такого швидкого вибуху другого Майдану.

Тим більше ніхто з опозиціонерів не планував і не готував цього вибуху так швидко. Щонайбільше йшлося про можливий другий Майдан під час президентських виборів 2015-го.

Українська політична опозиція повністю поділяла короткозоре й обмежене політичне бачення ситуації режиму Януковича – вона навіть не могла уявити, що можливе й інше бачення та планування політичної ситуації в Україні. І здійснюють це планування інші політичні гравці. Зрештою, нічого не змінилося.

Отож, українська опозиція на той момент мала метою збереження і розвиток своїх структур настільки, щоб взяти участь у президентських виборах 2015 року.

Завдання колективного ЄС як політичного гравця

ЄС так само короткозоро пробував «звабити» Януковича пропозицією асоційованого членства України у ЄС, що неначебто мало дати йому та його режиму ряд преференцій, а саме:

- «легітимацію» режиму Януковича в очах ЄС та світу;

- можливість відтворити «двовекторну» зовнішню політику часів президентства Леоніда Кучми;

- гіпотетично якось убезпечити його від тиску Путіна;

- дати певні преференції українському бізнесу та особистому бізнесу Януковича і його соратників у ЄС;

- певним чином «легітимувати» режим Януковича в очах опозиції.

Отож, колективний ЄС бачив своїм завданням загравати з режимом Януковича і в такий спосіб «зв’язувати» йому руки, щоб з одного боку він мав менше резонів тиснути на опозицію, а з іншого – «розширювати» можливості режиму Януковича, повертаючи його до політики «двовекторності».

Завдання США як політичного гравця

США після першого і другого обрання президента Барака Обами, спроби перезавантажити стосунки з Росією (Путіним) а також приходу до влади в Україні Януковича щодо України тримала певну політичну паузу.

Американська політика в Україні на той час була заручником ситуації у Сирії, стосунків з Іраном і справи створення іранської атомної зброї.

Отож, припускаючи, що політичні аналітики США на той час не знали планів Путіна підірвати і розчленувати Україну (хоча…), то США зайняли вичікувальну позицію – не надто стимулювали опозицію, однак і не чинили надмірного тиску на режим Януковича.

Як Путін міг би збурити Україну?

Тепер спробуємо змоделювати, як Путін міг би збурити Україну. Можна запідозрити, що інструментом збурення ситуації наприкінці 2013 року (тобто заздалегідь до виборів 2015-го) мало стати головне політичне питання того часу – проблема з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС. Цей документ готувався довго. Він був досить очікуваним. І практично готовим. Однак у дещо прив’ялому стані. Всі розуміли, що режим Януковича навряд чи в ньому насправді зацікавлений.

Аж ось відбулося диво – Янукович спектакулярно і з пристрастієм взявся готувати цей документ до підписання. Не знаю, чи це не насторожило чи принаймні не здивувало «партнерів» Януковича у ЄС. А мало б. Хоча, напевно, вони гадали, що Янукович хоче стати Кучмою, непомітно дрейфуючи в бік від Росії до ЄС.

На диво в’яло, що немислимо, зреагував на таку кричущу крамолу Путін. І все йшло наче саме собою. Однак я не певен, чи саме собою.

І тут переходимо до здогадів. Можна підозрювати, що наказ Януковичу прискорити підготовку Угоди про асоціацію дав Путін. Парадокс, скажете ви. Звичайно. Тоді для чого? Можна змоделювати кілька цілей, які міг поставити перед собою Путін, зробивши такий парадоксальний хід:

- підсунути ЄС «чорного кота» – проблему у вигляді режиму Януковича;

- хтось (як-от до певного часу сам Янукович) може побачити у цьому плані спробу збудувати з допомогою такого режиму «міст» між ЄС та Росією;

- а можна побачити у цьому маневрі Путіна спробу підірвати Україну.

Я б зупинився на останньому варіанті як такому, який de facto й реалізувався.

Можна підозрювати, що від початку Путін поставив питання не так підготовки Угоди про асоціацію, як його скандального, брутального зриву. І саме цей зрив підписання Угоди і мав стати тим детонатором, який мав підірвати Україну. І підірвав. Іншого пояснення «радєнію» Януковича «сотоваріщі» в особах Азарова та Клюєва у справі Угоди про асоціацію не бачу.

Отож, інструментом підриву ситуації в Україні мав стати спектакулярний, брутальний і навмисне нічим не обґрунтований зрив підписання Угоди про асоціацію.

Це мав бути ляпас усьому українському суспільству. І водночас гучний та принизливий ляпас очільникам ЄС.

Якщо хтось гадає, що це Янукович наважився дати такого ляпаса Меркель, то я не повірю. Тут відчувається «рука майстра».

І цей зрив було зроблено.

21 листопада уряд Ніколая Азарова своєю постаново (всього лишень постановою уряду!) призупиняє підписання Угоди, яке планувалося на 29 листопада.

Українське суспільство в шоку. За закликом Мустафи Найєма на Майдан Незалежності виходять тисячі людей.

24 листопада у Києві проходить багатотисячний мітинг на підтримку євроінтеграції. З'являються два опозиційні містечка – громадське і партійне. Це важливо, бо їх організатори різні. І їх поведінка буде різною впродовж усього Майдану.

26 листопада вони об’єднуються. Політичне крило, яке не планувало такого неочікуваного вибуху Майдану, здається і йде на об’єднання. Однак ці два крила матимуть різне бачення розвитку подій до кінця. Що теж важливо. Очевидно, лідери опозиції на той момент про щось здогадувалися, чи хтось їх зорієнтував. Хто? Про що? Про реальні плани Януковича? Чи про реальну гру Путіна? Бо, як ми бачимо з попередніх міркувань, стратегічні плани Путіна та Януковича тоді почали все більше розходитися.

Путін ставив Україну на диби і готувався до остаточного знищення Української держави.

Янукович гадав, що зможе переламати суспільство й опозицію як Лукашенко і утвердитися як узурпатор Української держави.

Опозиція сподівалася повторення Помаранчевого Майдану, але боялася непередбачуваності режиму.

29 листопада Янукович грубо зриває підписання Угоди про асоціацію у Вільнюсі. Він все ще думає, що грає з Путіним в одній команді, і готується до «розмазування» українського суспільства по Майдану Незалежності. Тут Янукович виступає як провокаторпровокатор Путіна.

Звертаємо увагу на те, що слово «провокатор» весь час повторюватиметься. Тому що це слово для даного гіпотетичного аналізу головне. Це стиль КДБ/ФСБ – тобто Путіна.

Однак «розмазувати» нікого. Суспільство в шоку. На Майдані в ніч на 30 листопада залишається кілька сотень молодих романтиків-студентів. Політичних лідерів немає. Протест неначе гасне. Для Путіна це зрив його планів. Якщо не буде ескалації, то залишається огидний навіть йому Янукович. Велика гра припиняється. Потрібний ексцес. І його організовують.

1 грудня о 4.00 ранку на жменьку романтиків кидають озвірілий «Беркут». «Беркут» відіграє роль провокаторів протестів. Все це фільмується – щоб показувати, звісно, а не приховувати. Все відбувається, як у театрі – спектакулярна брутальність, побільше крові і розбитих голів. Київ вночі стає на диби. Події набувають епічного розмаху – Михайлівський монастир стає твердинею протестантів, б’ють дзвони, ллється кров. Вдень у Києві відбувається найбільший масовий мітинг. Протестанти окуповують Майдан Незалежності. Ввечері протестанти і провокатори (звертаю увагу на їхню постійну присутність тут і далі у всіх базових точках Майдану) йдуть на штурм Адміністрації президента на Банковій.

Нарешті Путін запустив механізм створення керованого хаосу в Україні.

Однак, як на мене, його розрахунок був неправильним. Очевидно, Путін справді гадає, що Україна і Росія схожі – «єдиный русский народ». Але у цьому пункті я б погодився з Сергієм Дацюком, який стверджує, що це не так – в Росії немає суспільства, однак є потужна держава, натомість в Україні є потужне суспільство, але держава часів Януковича наскрізь прогнила – по суті не існувала. Тому Путін традиційно не враховував ролі українського суспільства, рівня його самоорганізації, його реакцій на агресію, його єдності.

Тим не менше, Україна справді стала на диби – але з двох причин: і з огляду на свою самоорганізацію, на здатність до протесту, але також можна підозрювати, що цьому сприяли філігранні провокації Путіна-Януковича.

Таким чином Путін почав велику гру. Було видно, як він сучив ніжками, зустрічаючись із Януковичем, даючи йому свого роду хабара у вигляді 3 мільярдів кредиту «на газ». Навіть у нього тремтіли не те що ручки, але й ніжки.

Згадується сюжет з булгаківського фільму «Бег»: «азартен, Парамоша». Це я про Путіна.

Вже у перші дні грудня, розуміючи про що йдеться, я написав і розмістив текст «Сьогодні в Україні вересень 1939-го». Тобто написав просто і зрозуміло: любі українці, буде війна і розчленування України, як свого часу Польщі. Це початок того, що вже сьогодні почали називати початком Третьої світової війни.

Однак хто б звертав на це попередження увагу. Про «пєтуха» і про «кльюнєт» – пам’ятаємо? Народ співав. Лідери словоблудили. А провокатори робили своє. Але повернімося до подій в Україні.

Є велика підозра, що все-таки три голови нашої тогочасної опозиції щось знали. Вони панічно боялися катастрофічного розгортання подій. З одного боку, розуміли, що це провокація Путіна. Але з іншого боялися подиху історії. Бо ж дивитися в очі історії ой як страшно. Одним словом, триголова опозиція всіма силами пробувала утримати протести в мирному руслі – на зразок того, що було під час Помаранчевого Майдану.

Очевидну нерішучість виявляв і Янукович, який за своєю психологічною конституцією є боягузом. Принаймні він панічно боїться публічності. Чужими руками і за спиною – будь ласка. А публічно, щоб потім відповідати – ніколи.

І це розходилося з планами Путіна. Йому був потрібен хаос, кров, убивства, колапс державних інститутів, повна деморалізація. Одним словом, «відмороженість» Януковича і його режиму.

Тому можна підозрювати, що тим, хто підливав у полум’я Майдану Гідності напалм, був саме Путін. Хоча теж, звісно, чужими ручками – як воно водиться.

У ніч на 11 грудня починається перша масована зачистка Майдану. Зачистка скидається радше на провокацію, яку мають побачити мільйони. Вона наче відбувається, однак не до кінця.

25 грудня під Києвом жорстоко і знову ж спектакурярно б’ють знакову громадську діячку, яка безстрашно травить Януковича, Тетяну Чорновол. Це теж яскрава провокація. Провокатори зробили все, щоб понівечене обличчя Чорновол побачили мільйони. Щось схоже свого часу зробили з Анною Політковською – правда, по-російськи: просто вбили. Чи не звідти підказка, що робити і як?

Замало – народ вперто не піддається на провокації, мирно та весело стоїть на Майдані. Святкує-колядує. Триголова опозиція натужно стримує протестантів. Її звинувачують у боягузтві й угодовстві. У відсутності політичної уяви. Не без того. Але, напевно, були й інші міркування. Я не був її особливим прихильником. Хоча розумів, до чого йдеться.

16 січня Януковичівська Верховна Рада голосує за «диктаторські» закони (як в Росії – чи не звідти підказка, що робити?), які мають або зламати суспільство, або вкрай  його розізлити. І таки розізлила. Провокація чи справді закручування гайок? Судячи з результату – провокація.

19 січня чергове народне віче закінчується «неочікувано». Від мирних протестантів відколюється група радикалів, яка підпалює вулицю Грушевського. Шануємо героїв, що стояли на Грушевського. Шануємо тих, кому увірвався терпець. Однак аналітики мають аналізувати події з холодною кров’ю – така професія. Як у хірургів.

Пам’ятаєте Віталія Кличка, якого на Грушевського обсипали сумішшю з вогнегасника, коли він пробував відвернути радикалів від ескалації; як він у відкриту назвав цей крок провокацією? Знову виринуло слово – провокатори. Триголова опозиція жахнулась. Тягнибок з Яценюком просто втекли. Гадаю, що коліна затрусилися і в Януковича. Ставки у грі Путіна феєрично зросли. Але виходу у Януковича вже не було. Думаю, саме тоді він остаточно зрозумів, що став лише «розхідним матеріалом» у великій грі Путіна. А що ж Путін? А Путін, на мою думку, мав би тріумфувати. Бо ескалація наростала. Але йому потрібно було ще більше напалму.

21 січня почалися викрадення знакових активістів. І навіть просто людей, що попадали у жорна режиму. Було викрадено Ігоря Луценка та Юрія Вербицького.

22 січня на Грушевського вбивають Михайла Жизневського й Сергія Нігояна. Юрія Вербицького закатували, очевидно, того ж дня.

23 січня – викрадення активіста Автомайдану Дмитра Булатова.

25 січня – погроза введення надзвичайного стану.

30 січня – повернення покаліченого (спектакулярно підрізане вухо) Дмитра Булатова – щоб всі бачили.

Протести поширюються на Черкаси, Запоріжжя, Дніпропетровськ.

9 лютого – починаються масові підпали автівок у місті (не на Майдані, а у місті).

У середині січня вже стала абсолютно очевидною дивна регулярність і зрежисованість ескалацій напруги, що оформилася у кілька графіків і текст «Гадаєте вулиця вже виконала своє завдання?». Стало ясно, що режисер є, і він доволі методичний.

Графік ескалацій показав, що їхній крок становить приблизно 10 днів, хоча інколи корегується – щоб напруга не спала, а найбільших піків напруги слід очікувати у другій третині лютого та на початку березня. Так і сталося – масові розстріли «Небесної сотні», анексія Криму і початок війни.

Однак хто б звертав на це попередження увагу. Про «пєтуха» і про «кльюнєт» – пам’ятаємо?

Та все по порядку:

У ніч з 18 на 19 лютого у Львові відбувається небачений спалах насильства. Горіли казарми й автомобілі, невідомі протувальники, які з'являються неначе нізвідки, захопили усі будівлі, які представляють нинішній режим на території міста, збройні кімнати, документи. Спроби силовиків протидіяти були мінімальними – аякже, всі виявилися свідомими майданівцями. Тільки потім правда частково стає відомою – це були не львів’яни, а провокатори. Ну і міське шумовиння, звісно. І прості провокатори – з військових та міліцейських училищ з Харкова. І специ з організації масових провокацій. Хоча, звісно, брали у цих подіях участь і львівські майданівці – тепер з'ясувати це майже неможливо. Напалм підливали. Очевидно, за задумом провокаторів, те, що діється сьогодні на Донбасі спочатку мало охопити Львів  і весь захід країни. Не сталося. Можливо, саме завдяки участі власне львівських активістів, які таки очолили процес. І провокації захлинулися.

18 лютого починається наступ на урядовий квартал, який перетворюється та криваву масакру.

19 лютого – перші вбиті. Потім їх стає більше сотні – Небесної. У Межигір’ї вже повним ходом збирали й вивозили антикваріат та інші цінності. Ситуація на київському Майдані загострилася до межі, але влада й опозиція ще вели переговори про зупинення кровопролиття і пошук політичних шляхів виходу з кризи, без негайної відставки Януковича. Інтенсивна евакуація цінностей почалася 21 лютого – за кілька годин до підписання опозицією і Януковичем угоди про мирний вихід з кризи (зі зміною Конституції і вибори президента до грудня 2014 року). Тобто Янукович розумів, що справа програна і не збирався дотримуватися ніякої угоди, а просто втікати. Практично, його вже не було. Завантаження та відправлення фургонів тривало до 4 години ранку 22 лютого. Тому можемо доволі впевнено стверджувати, що Янукович втік уже 19 лютого, що важливо для розуміння того, що відбулося потім.

20 лютого – у Києві починають працювати снайпери. Чиї? Досі невідомо. Українські? Російські? Для чого? Щоб врятувати Януковича? Але ж він вже тоді по-суті втік! Ні! Для того, щоб дати Путіну підставу розпочати війну – війну, яка була вкрай необхідна Путіну. І не лише для того, щоб розчленувати Україну.

21 лютого – нарешті зрозумівши, що йдеться про привід для агресії Росії в Україні, до Києва прилітають нажахані представники ЄС. З уже відсутнім Януковичем підписується «угода про мир», яка передбачає повернення до Конституції 2004 року, вивід військ із Києва і вибори нового президента восени 2014 року. А насправді ця угода нічого не означала – це був рятівний круг, кинутий Україні. Не скористалися. Бо Путін не дав ним скористатися.

Отож, Янукович уже втік, хоч був присутній при перемовинах. Причому втік не лише від Майдану, а й від Путіна – почав рятувати свою шкіру – це стане зрозуміло за кілька днів.

21 лютого – Майдан голосом трибунів не погоджується на умови угоди. Тверезі голови розуміють, що ця угода протримається кілька днів, якщо не годин. Хто б її дотримувався – потрібно було просто утриматися на межі війни та інтервенції Путіна, а потім дотиснути Януковича до безумовної відставки. Такою була гра. Так воно вже прийнято в політиці – не дотримуватися домовленостей. І дотискати. Та голос трибунів погрожує штурмом Адміністрації президента. Істерично закликає йти на штурм Банкової. Триголова опозиція ридає. Таки щось знає. Таки розуміє, що війна й інтервенція неминучі. Шалено боїться провокаторів Путіна. Однак безсила. Механізм запущено.

22 лютого режим остаточно падає. Домовленості зруйновані. Південний схід України стає дибки.

Україна поринає в хаос. Путін торжествує.

Зрада холопа

Саме цього дня Янукович за наказом Путіна мав перейти до реалізації наступного етапу плану демонтажу України. Мала повторитися стара історія. Янукович мав зібрати у Харкові «легітимний» уряд. Попросити захисту у Росії. І на «братських» танках Путіна в’їхати в Київ, щоб назавжди придушити «фашистську київську хунту». Такий хід подій давав нагоду Путіну знехтувати такою-сякою суверенністю України – її хоча б ілюзорною територіальною недоторканістю. Одразу ж актуалізувалося питання захисту російськомовних «соотєчєствінніков» – Криму, Новоросії і т.д. Благо, що плани анексії Криму та інтервенції в Україну, гадаю, були розроблені давно.

Але за таких умов жодні – тим більше мирні та європейські – Майдани вже не можливі. В Україні мала розпочатися війна, і це було для Путіна справою принциповою. Війну потрібно було розпалити – чи руками провокаторів, чи патріотів, які не розуміли, якою є гра. Знову з'являється це ключове слівце – провокатори. Обов’язково мав бути опір майданівців. Якомога жорсткіший, проте в кінцевому результаті безуспішний. І саме тоді можна було перейти до «впорядкування» України. Але вже не як суверенної країни з її суверенною і недоторканою територією, а як проблемної зони. Як-от Сомалі чи Сирії. Це створювало поле гри для Путіна. Точніше, Путін в силу своїх можливостей творив це поле сам.

І тут саме час згадати про нашого «героя» – Януковича. Цей нікчема виявився нездатним не те що грати самостійну політичну гру. Навіть бути тупим інструментом у руках Путіна він не зміг. Янукович спочатку шарпнувся створювати якесь вогнище  опору з харківськими клоунами Допою та Гепою. Такими ж боягузами, як і сам. А потім почав метатися по південному сходу. Одним словом, став для Путіна «валізою без ручки» – непотрібним носієм компромату на самого Путіна. Тому «валізу» потрібно було евакуювати в Росію, однак максимально принизити. Що й зробили, не допускаючи до Москви, а тримаючи у «чорному тілі» під Ростовом.

Щодо цього рекомендую вчасний і точний текст Антона Борковського «ГКЧП від "золотих батонів" і "тушинскіє вори"».

Паніка

Втративши таку карту, як дієздатний «легітимний» президент України, Путін у паніці привів у дію лише фрагменти свого плану демонтажу України. А саме:

- анексію Криму та приєднання його до РФ. Це була його фундаментальна помилка. Це була пастка, в яку він потрапив. Бо одна справа ділити чи впорядковувати Україну з партнерами – як він, напевно, планував, пропонуючи ряду країн частини територій України, а інша – мародерити в одиночку;

- потім, вже зовсім втративши голову, «розвиваючи успіх», почав інтервенцію у Донбасі.

Залишається запитання – а яким був план Путіна в Україні? Зрозуміло, що його план дестабілізації і розподілу України стосується не лише України, а ревізії всієї системи міжнародних відносин, особливо стабільності й балансу сил в Європі.

Не треба мати ілюзій, що цей план стосувався його піррових перемог у Криму чи на Донбасі. Очевидно, план мав на меті ліквідацію України взагалі – як політичного проекту, що не вдався.

Організувавши хаос в Україні, Путін розраховував, що він розростеться до рамок гуманітарної катастрофи – як у Косово. І тоді відповідальні західні партнери візьмуть під опіку частину територій України. Не потрібно мати ілюзій щодо потенціалу Путіна не лише на Сході, але й на Заході. Створення «піратських республік» на зразок ЛНР чи ДНР під іншим претекстом, але з таким самим кримінальним душком цілком можливе, скажімо, на Закарпатті – далі тему не розвиватиму. Ну а створення десь в Галичині неонацистських республік на зразок Італійської соціальної Республіки Сало (Repubblica Sociale Italiana, 1943 ), було б його мрією. Так і хочеться написати соціал-національної… Недарма він так плекав прихильників  цих ідей в Україні. Та й кримінального елементу серед адептів таких проектів не бракує. Як на Донбасі... Щоправда, нам у цей проект не надто віриться. Хоча… Хто міг повірити в анексію Криму… А ці «шуточкі» Путіна про «польський Львів» – Путін ще 2008 року пропонував польському прем'єру Дональду Туску «поділити» Україну: «Це була одна з перших речей, які Путін сказав моєму прем'єр-міністру Дональду Туску, коли він відвідував Москву. Він далі сказав, що Україна – штучна держава, а Львів є польським містом, тож чого б нам з цього приводу не домовитися. На щастя, Туск не відповів. Він знав, що його записують», – спікер польського Сейму Радослав Сікорський. Що це, як не пробні кулі? «Шуточкі»…

Висновки

Не досягнувши мети лобовою атакою, Путін попав у довготермінову історію – санкції, стагнація «піратських республік», втома. Втома російського суспільства, яка наростає. Втома російських еліт. Втрата позицій в самій Росії.

Він змінює тактику. Готується до довгої осади. Пробує втюхати ці «піратські республіки» Україні як два гангренозні регіони, які мають заблокувати розвиток українського проекту взагалі. Благо, що українська влада не надто додала у своїй професійності та бажанні щось змінювати.

Одним словом, демонтаж України був і, очевидно, є багатоходівкою. Однак, здається, Путін таки помилився – справді живе, як каже Ангела Меркель, в іншій реальності. Хоча що це змінює? Це ж не означає, що він не припинив реалізовувати свій план. Можливо, модифікований. Він не перестає блефувати. Не перестає шантажувати – в тому числі і атомною зброєю. Недарма колишній генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер попереджує: від Путіна можна очікувати ірраціональних дій: «Ми виходимо з того, що російський керівник на 100% раціональний. Ми сподіваємося, що він таким є. Але якщо він раціональний тільки на 95%? Чи повинні ми бути готовими до цих 5% нераціональності, яка може призвести до нераціонального ухвалення рішення?». Але це на перший погляд – бо ми самі не хочемо зрозуміти логіку його дій.

Або боїмося самим собі сказати правду. Останнє – вірогідніше.

А правда проста – Путін частково все-таки здійснив свій план демонтажу України. Тепер вона інша. І перед нами просте запитання – далі вестимося на його провокації чи, може, самі диктуватимемо правила гри?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 12

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 6 січня 2015, 10:00

    Возняка останнім часом навіть не читаю. Не даремно його Свобода тролить як останнього фуцина. Так виглядає, що він ним і є. Фу, засмерділо чимось!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 11 грудня 2014, 13:20

    Дякую пану Возняку за чудовий аналіз подій на Майдані! Згоден на 100%

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 3 грудня 2014, 14:20

    Гм, давно не було опусів Возняка. Нарешті "видатний політолог" розродився великим опусом на честь "демона" Путіна і "славної" ФСБ. Дивно, що сей "боєц пєра" не згадав ненависну "Свободу". Смішно, але автор приписує таки демонічні властивості кремлівському карлику. Для чого? Радив би пану Тарасу далі боротися з бандерівцями, націоналістами, за "мультикультурність ", "галицьку націю": на пару з Павлівим- керівником Європейської Галицької Асамблеї і другом одєсской родіни. Успіхів!!!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук