Три завдання для України
IQ

Три завдання для України

Росія – держава-реваншист, яка хоче повернути собі домінантну позицію колишнього СССР, тобто повернутися в минуле

Тарас Возняк, 21 липня 2014 1677 4

Агресія Російської Федерації проти України розвинулася настільки, що вже хіба дуже обережні дипломати та політики пробують обманути себе, не називаючи її повноформатною війною. Тим самим вони колаборують із режимом Путіна, який відстоює саме таку тезу – мовляв, Росія до внутрішнього конфлікту в Україні нічого не має.

Але що змусило Путіна піти на такий ризикований крок? Є причини міжнародного характеру. Є причини внутрішнього російського характеру. І є причини, пов’язані з розвитком подій в Україні.

Звісно, вони пов’язані між собою. Однак для кращого усвідомлення політичних та економічних процесів, що відбуваються на різних рівнях, я б пропонував згрупувати причини саме за цими трьома ознаками.

Причини міжнародного характеру

У світі сформувалися три головні центри глобального геополітичного впливу:

- США з їхньою інституціональною та геополітичною периферією;

- Европейський Союз з його інституціональною та геополітичною периферією (ОБСЄ, Рада Европи, Европейський банк реконструкції та розвитку тощо), причому Україна входить в його інституціональну та геополітичну периферію і навіть після чергового Майдану зробила заявку на ще глибшу інтеграцію;

- Китай з його інституціональною та геополітичною периферією. Причому на наших очах Російська Федерація все глибше заходить в інституціональну та геополітичну периферію Китаю. Це і співпраця у ШОС, і потужні інфраструктурні проекти з експорту нафти та газу з Сибіру до Китаю.

Але є ряд країн, які мають геополітичні амбіції, однак не мають ресурсів для їх реалізації. Це держави-ревізіоністи, які хочуть або ввійти у цей домінантний тріумвірат, або його зламати.

До цих держав-ревізіоністів належать, як не парадоксально, той самий Китай, який наразі відвойовує провідне місце у цьому тріумвіраті. Тому позиція Китаю двозначна. Це Росія, яка хоче повернути контроль над усім постсовєтським простором, включно з країнами колишнього соціалістичного табору. І це Іран, який претендує на провідну роль в ісламському світі.

У випадку Російської Федерації можна сміливо говорити, що це не лише держава-ревізіоніст, але й держава-реваншист, яка хоче повернути собі домінантну позицію колишнього СРСР – тобто повернутися в минуле.

В економічному сенсі на світовій арені спостерігаються два суперечливі процеси. З одного боку, ми бачимо зусилля США сформувати евроатлантичну зону вільної торгівлі. Основними складовими такої евроатлантичної зони вільної торгівлі мають стати зона вільної торгівлі НАФТА (США, Канада, Мексика) та зона вільної торгівлі ЕС.

Цей проект посилює позиції США та ЕС у їх конкуренції з Китаєм, який поступово перебирає на себе більшу частину реальної, не спекулятивної економіки.

Разом з тим проект евроатлантичної зони вільної торгівлі, куди причіпним вагоном входитиме й Україна, є смертельним для геополітичних прожектів Путіна, який хоче сформувати свій маленький за об’ємами, а не за територією Евразійський митний союз.

Однак є й більш тривожні тенденції, які можуть протидіяти евроатлантичній зоні вільної торгівлі. Останнім часом можна побачити ознаки формування дивного порозуміння Китаю, Росії та, о диво, Німеччини. Що стосується китайсько-російського тандему, то тут все зрозуміло – Росія у безвиході. Однак Німеччина, непомітно і дуже глибоко зайшовши в російську економіку, не лише боїться розриву цих зв’язків. Очевидно, німецький бізнес побачив велику перспективу у прямій співпраці з Китаєм. Тим більше, якщо Китай матиме напружені стосунки зі США та їхньою периферією, що неодмінно відіб’ється на об’ємі та рівні економічних стосунків.

У контексті цих тенденцій майбутня констеляція світу не така вже й очевидна. Домінантний тріумвірат може бути зруйнований.

Тим більше, що ми бачимо, які титанічні зусилля докладає Путін на міжнародній арені, пробуючи шукати собі союзників від Куби до Бразилії.

Однак на сьогодні тріумвірат все ж актуальний, тож не зважати на нього неможливо.

Як бачимо, Росія, вилетівши з «великої двійки» СРСР та США ще 1991 року, опинилася на задвірках. Домінантна «велика трійка» США, ЕС та КНР відвели їй другорядну роль.

Це аж ніяк не корелює з ядерним статусом Росії, яка живе спогадами про минуле.

Не менш істотною причиною такого кроку режиму Путіна стало усвідомлення ним слабкої політичної волі й егоїзму політичних еліт ЕС та США. Йому довго вдавалося їх обманювати. Він провів масовану кампанію підкупу різних елітних груп на Заході – від керівників держав, як-от Герхарда Шрьодера, до провідних аналітиків, інтелектуалів, поп-зірок і т.д.

Куражу Путіну додавало явне небажання і навіть нездатність Заходу обстоювати не те що свої засади – европейську ідею чи ідею свободи – але навіть свої інтереси. Захід почав відступати – як це було у випадку російсько-грузинської війни 2008 р., коли Грузію по-суті зрадили.

Причини внутрішнього російського характеру

Росія втратила свої домінантні позиції у світі. І це призвело не лише до іміджевих втрат. Це призвело до цивілізаційної деградації. А ця деградація має безліч сторін. Це і технічний та науковий регрес, і інфраструктурний регрес, і депопуляція, і втрата ідеологічних мотивацій тощо. В результаті Росія значною мірою стала об’єктом, а не суб’єктом міжнародної політики. І справді, з огляду на її слабкість Росії накидають правила гри. Хоч ці правила гри можуть бути і корисні тим, кому їх накидають – як-от дотримування принципу прав людини чи збереження світового status quo. На жаль чи на щастя, так було і так буде у світовій політиці. І слабкому гравцю цього не уникнути.

Путін як російсько-совєтський реваншист зробив відчайдушну спробу зламати ці тенденції.

Однак клептократичний (злодійський) характер його режиму не міг цього дозволити – більшість ресурсів країни, а це головно кошти від експорту газу та нафти, розкрадав правлячий клас. Росія опинилася на межі банкрутства, яке було жорстко прив’язане до вартості нафти та газу на світовому ринку. А її опоненти мають можливість вартість нафти різко понизити, хоча теж бояться це робити, щоб не призвести до непередбачуваних наслідків. Російська економіка почала стагнувати.

Все це призвело до різкого падіння рейтингу Путіна, тож потрібні були екстрені заходи, щоб зробити його режим знову популярним. Такими екстреними заходами було визнано перехід до практичного відновлення російсько-совєтської зони впливу. Тим більше, що досвід анексії грузинських територій стимулював Путіна до подальших агресій.

Крім того, Росії, з сировинним способом мислення її еліт, потрібні ресурси. І не про копалини йдеться, а про людей. Скажена депопуляція загрожує їй втратою контролю над знелюдненими територіями її Сходу. Російські еліти добре розуміють, що час грає не на їхню користь, за цим спустошенням величезних регіонів спокійно спостерігає Великий Китай. Тому потрібні ресурси. Росія вже вигребла більш-менш кваліфікований людський ресурс з Середньої Азії. Єдине, що залишилось, це північний Казахстан, Україна, Білорусь.

Економічні негаразди і тотальна зачистка відносно демократичної опозиції залишили на політичному полі Росії або путінських клептократів, або ж крайнє правих російських націоналістів. Тому цілком природно відбулася змичка клептократів і націоналістів. Так сформувалося ударне ядро сьогоднішнього путінського режиму. І довго ця гримуча суміш залишатися у стані спокою не могла. Тим більше, що режим тільки піднімав температуру у своїй колбі – вона мусила викинути всю цю енергію постійного приниження, невдач і ненависті.

Ці крайні націоналістичні настрої шалено розкрутила офіційна путінська пропагандистська машина. Але заквітли вони тому, що попали на дуже благодатний ґрунт російського суспільства, яке, як виявилося, теж прагнуло реваншу.

Жертвами стали Україна 2004-го, Естонія 2007-го, потім Грузія 2008-го і тепер знову Україна 2013-2014 рр.

Очевидно, що Путін прийняв для себе таку програму дій: постійні війни по периферії Росії, перетворення периферії Росії на випалені, безнадійні території на зразок Придністров’я, Абхазії, Північної Осетії.

Ця перманентна війна має на меті не так реставрацію СРСР, як збереження самого Путіна і його клептократичного режиму при владі безкінечно.

Тому Путіну потрібно було перейти межу будь-якої моралі чи навіть пристойності – спалити мости і замкнутися у «суверенній» Росії. Звісно, це шлях автаркії. Для Росії це кінець. Однак персонально для Путіна сотоваріщі – єдине можливе спасіння від долі Саддама Хусейна чи Муаммара Каддафі. Путін вирішив, що йому більше підходить пом’якшена доля династії Кім Ір Сена, Кім Чен Іра та Кім Чен Ина.

Причини внутрішнього українського характеру

Україна у своєму внутрішньому розвитку за 23 роки незалежності не виконала кількох основних завдань. Вона не провела того комплексу суспільних, економічних і політичних реформ, які були і є вкрай необхідними для того, щоб таке політичне утворення, як держава Україна, взагалі могло існувати.

Причиною того є захланність, недалекоглядність і боягузтво українських правлячих груп. Інколи, як у випадку президентства Януковича, можна вживати не термін «група», а «організоване злочинне угрупування».

Президенти Кравчук і Кучма були зайняті грабунком загальнонаціональної власності. Президент Ющенко продемонстрував подиву гідне боягузтво й безвідповідальність. Янукович, окрім грабунку, просто готував країну до аншлюсу.

Тому Україна періодично вибухала. Бо соціальні процеси попри все йшли своїм ходом. З'являвся незалежний бізнес, середній клас, змінювалися активні генерації – а владні групи і далі застрягли на початку 1990-х.

Які завдання мала і має вирішити Україна, щоб зберегтися як політичний проект

1. Забезпечити свою інституційну безпеку. Після двох десятиліть стагнації (Кравчук, Кучма, Ющенко) і активного вижирання державних інституцій зсередини (Янукович) ці державні інституції (представницькі та виконавчі органи, судова система, армія, спецслужби і т.д. до останньої поліклініки) стали дисфункційними. Вони не виконують завдань, які мають виконувати. Міліціонери – забезпечувати правопорядок, а лікарі – лікувати.

Тому ми маємо заново збудувати всі без винятку державні інституції. Не певний, що можна відбутися «реформуванням». Це вже не раз було. І нічого по-суті не дало.

Гарантувати свою інституційну безпеку ми можемо тільки через адаптацію досвіду розбудови европейських інституцій.

Коли Україна отримала змогу зробити перший крок у Вільнюсі і підписати угоду про асоціацію, яка передбачала і глибоку інституційну перебудову, – Росія стала дибки.

Бо Україна не мала права стати хоча б відносно стійкою і функціонуючою країною. Україна мала стати «неспроможною державою» (англ. failed state) – державою, яка не здатна підтримувати своє існування як життєздатна політична та економічна одиниця. Це також держава, яка стає некерованою й недостатньо легітимною в очах міжнародного співтовариства у зв'язку з розпадом державної влади.

2. Забезпечити свою економічну безпеку. Ми бачимо, як Україна все більше підпорядковувалася економічним інтересам Росії, як Росія примушувала Україну узалежнюватися від щораз дорожчого російського газу. Як Росія руками таких собі януковичів блокувала всі спроби оптимізувати українську економіку.

В українській геополітичній ситуації забезпечити свою економічну безпеку від постійних зазіхань Росії Україна може тільки у межах широкої інтеграції з ЕС. А у подальшому, можливо, навіть у рамках євроатлантичної зони вільної торгівлі від Гонолулу до Тбілісі.

Коли Україна мала змогу зробити перший крок у Вільнюсі і підписати угоду про асоціацію – Росія стала дибки і заборонила Януковичу її підписати.

Бо Україна не мала права стати хоча б відносно заможною, а, отже, стабільнішою країною.

3. Забезпечити свою безпеку як політичного суверена. Йдеться головно про військову безпеку. Хоча не тільки. Сьогодні безпека трактується дуже широко.

За два десятиріччя Україна так і не спромоглася убезпечитися від зазіхань на її суверенітет у найширшому сенсі слова. Бо не про одну територію йдеться. Ламання права наших громадян за кордоном теж базується на її праві як суверена.

Якщо Кравчук, Кучма та Ющенко займалися питаннями безпеки радше на периферії своїх інтересів, то Янукович почав активно руйнувати систему національної безпеки України – почавши від зміни концепції національної безпеки, військової доктрини, закінчуючи руйнуванням армії, спецслужб і підпорядкуванню їх російській агентурі.

Тому, коли почалася російська агресія у Криму, знищені армія і спецслужби виявилися абсолютно неспроможними ні у технічному, ні у моральному сенсі слова їй протистояти.

Тільки, коли Путін продовжив інтервенцію на Донбасі – то ефективний спротив почали чинити радше добровольчі, ніж регулярні міліарні чи парамілітарні підрозділи. Так почала відроджуватися українська армія.

Однак по-справжньому забезпечити свою безпеку як реального суверена Україна може лише у співпраці з НАТО, яке теж почало очунювати після років летаргічного сну. І тут є цілий ряд можливостей – від прямого членства у НАТО, яке гарантує спільну оборону території, до максимального розширення інструментів співпраці з НАТО, що більш реально.

Останніми днями прозвучала дуже симптоматична пропозиція США зробити Україну, Молдову та Грузію особливими партнерами НАТО. Це цікава пропозиція, хоча ще не конкретизована.

Однак вже очевидно, що у посиленні безпеки в регіоні перш за все зацікавлені Естонія, Латвія, Литва, Польща, Україна, Румунія, Велика Британія, Швеція, Норвегія та США. Можливо, це контури ще однієї безпекової структури. Бо ж ми бачимо, як Росія перетворила ОБСЄ у другу безсилу Лігу націй. Не менш очевидним є й опортунізм у питанні російсько-української війни і ряду дійсних членів НАТО.

Завдання забезпечення інституційної, економічної і військової безпеки стали головними завданнями, які поставило саме життя, і які жорстко поставив перед політичним класом України Евромайдан 2014 року.

Завдання Путіна, який розв’язав війну з Україною, – це зірвати будь-які спроби забезпечити інституційну, економічну й військову безпеку України і якщо не підпорядкувати її собі остаточно, то перетворити на повністю «неспроможну державу». Його лозунг щодо України – що гірше, то краще. Тому він з допомогою своїх терористів буде максимально нищити всю інституційну, економічну і військову Україну. Що і робить.

І притомний політичний клас України, і Путін усвідомили серйозність постановки питання.

Політичному класу було майже нікуди подітися – він врешті-решт, попри все своє небажання чи некомпетентність, буде змушений виконати ці три завданні – бо інакше його змете не лише народ, але й об’єктивний хід подій.

Натомість Путін вирішив просто зруйнувати Україну як політичну конструкцію. Що й призвело до російської війни проти України 2014 року.

Отож, попри російську агресію, попри нехіть частини опортуністів в країні та за кордоном, мусимо, перебуваючи у стані війни, забезпечити інституційну, економічну і військову безпеки країни.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук