День Росії. Місяць. Рік...

Українця однаково лякає образ як «п’яної Росії», яка в розпачі й озлобленні шукає свою ядерну дубину, так і багатої й зухвалої сусідки, спроможної викупити все, що є на продаж, включно з елітами низки держав.

От і минув червень. Червень 2008-го, який без перебільшення можна назвати «місяцем Росії в Україні». І не лише тому, що 12 дня цього місяця наш північно-східний сусід відзначає своє національне свято - День Росії, для святкування якого до головного концертного приміщення української столиці вишиковуються верениці так званих представників української еліти.

А ще й тому, що в інші дні червня Росія зробила Україні стільки довгограючих несподіванок, що їх вистачить до кінця року. Якщо все піде за сценарієм росіян, то можна буде говорити і про «рік Росії». Та й не один.

Що таке «День» (місяць чи рік) якоїсь урочистості (окрім днів жалоби, зрозуміло)? Це день, коли держава, нація має нагоду щось святкувати, чимось пишатись чи тішитись. Цьогорічний День Росії був, без сумніву, святом Кремля, який остаточно утвердив у країні «авторитарний капіталізм». Що матиме відчутні наслідки як для самих росіян, так і для «вічних сусідів» Росії. Саме в цьому аспекті варто розглядати й низку інших червневих «супутніх заходів», що неформально супроводжували це свято.

225-ліття Севастополя - день, коли Росія вкотре утвердилася в переконанні, що місто слави «російської зброї» залишається надалі їй вірним. Дні, коли росіяни заявили про намір ввести додаткові підрозділи до ЧФ, збільшити Україні ціну на газ до 400 дол., переглянути великий російсько-український договір, коли ПАРЄ вирішила не розглядати українського Голодомору окремо від інших випадків голоду на пострадянських територіях - стали днями, коли росіяни дійсно мали чим тішитися, пишатися і що святкувати. Коротше кажучи, День Росії - це коли «русскому хорошо».

Перефразовуючи фразу з фільму «Брат», можна б сказати: «що росіянину хорошо, то українцеві...». Ну, власне - а що українцеві? На відміну від кіношного «німця», українець навіть не знає, що для нього краще - занепад Росії чи її розквіт. Українця однаково лякає образ як «п'яної Росії», яка в розпачі й озлобленні шукає свою ядерну дубину, щоб грюкнути нею по столі благополучних народів, так і багатої й зухвалої сусідки, спроможної викупити все, що є на продаж, включно з елітами низки держав з «ближнього і дальнього зарубіжжя». Страх українця базується на усвідомленні, що його держава не зможе «тягатися» з Росією в жодному з цих її станів. І що ніколи в російській свідомості не буде подібних «днів України».

Скільки б українці не переконували себе у своїй «національній старшості» від росіян, російська держава, на відміну від української, існує вже багато століть, і за цей час здобула свій авторитет у світі. Так, Росія - це недемократична держава, країна в якій казкова розкіш сусідує з неймовірною вбогістю і зацофаністю, суб'єкт міжнародних стосунків, якого часами можна спокійно зараховувати до так званої «осі зла». Але це потужний гравець на світовій арені, з великим імперським минулим, величезними різноманітними ресурсами, а, відтак, і з доволі амбітною перспективою.

Ці очевидні речі є визначальними аргументами для визначення політики щодо Росії у різних країн і народів. Перш за все, народів «малих», не здатних конкурувати з росіянами. Частина з них, як-то Білорусь, Молдова, Вірменія тощо, - здаються на ласку переможця цілком і повністю. Інші ж, як колишні прибалтійські республіки СРСР, - ведучи свою незалежну політику, все ж намагаються не дратувати зайвий раз східного гіганта. Перефразовуючи вислів колишнього французького президента Ширака - «не втрачають нагоди сидіти тихо».

Україна упродовж своїх 17 років незалежності виконує щодо Росії оспіваний більшовиками ритуальний танець «шаг вперед, два шага назад». То боїться замерзнути без російського газу і вмерти з голоду без російського рубля (інвестиційного чи заробітчанського), то збирається експортувати в Росію революцію з демократією і вступати в НАТО.

Українська політика щодо Росії характеризується непослідовністю поведінки, неадекватністю реакції і, як наслідок, неспівпадіннями декларацій і вчинків. А все через те, що в самій Україні немає державницької еліти і «державної» нації (хоч оптимісти твердять, що є - титульна). Оте друге навіть важливіше, аніж перше. Бо Київ не має єдиної політики щодо Росії, тому що її не має Україна. Не те, доволі штучне державне утворення з однойменною назвою, а та реальна країна, яка складається з цілковито відмінних народів - народів, що говорять різними мовами, моляться різним богам, оспівують різні історичні традиції. І скільки б Київ не визначався з позицією щодо РФ, Крим і надалі ставитиме віртуальні пам'ятники Лужкову, Донбас святкуватиме свої «дні» виключно з московськими «звьоздамі», а Галичина істерично змінюватиме вулиці класиків російської літератури на вулиці кавказьких (та інших) терористів. І одним, і другим, і третім буде глибоко «до лампочки», чи їхня ініціативність шкодить чи сприяє налагодженню нормальних українсько-російських взаємин.

Оцінюючи українсько-російські стосунки, мені пригадується розказана знайомим росіянином одна стара бувальщина з радянсько-китайського кордону. Коли СРСР і КНР мали напружені взаємини, китайські селяни, що жили вздовж прикордонної річки Амур, ставили туалети «спинкою» до Союзу і при цьому задньої стінки просто не було. Ображені радянські громадяни знайшли вихід: вздовж свого узбережжя вони почали виставляти великі портрети Мао Цзедуна. Згодом китайці поприбивали до своїх туалетів задні стінки, щоби нині Китай і Росія знову змогли стали партнерами, - сказати б: двома найнебезпечнішими партнерами на планеті.

Українська ж проблема полягає в тому, що у нас навіть немає такого персонажа, портрети якого росіяни могли б виставити вздовж українського кордону, щоб українці поприбивали задні стінки до своїх віртуальних туалетів.

Фото зі сайтів https://www.yarono.ru/, https://www.diary.ru/