«Державницький» інтерес проти людських цінностей
IQ

«Державницький» інтерес проти людських цінностей

Чому влада і латентні сепаратисти знаходять спільну мову

Назар Кісь, 2 червня 201725023

Чергову хвилю обурення викликало чергове призначення «вчорашнього», на цей раз – колишнього беркутівця, головою муніципальної поліції Дніпра. Хоча нічого нового у цьому нема, це якраз норма для нашого суспільства.

Що керує людьми, які роблять такі призначення? Ними керують інтереси – втримати владу. Їхній інтерес ніби збігається з інтересом простих посполитих – втримати країну. На перший погляд, старі менти ідеально підходять для обох завдань, вони слухняні і не сильно рефлексують на тему добра та зла. І хоча практика показує, що вони не лише країну не втримають, а й своїх керівників здадуть як склотару, до їхніх послуг продовжують звертатися політики всіх кольорів. І все – в ім’я «єдності» та «стабільності».

Кожен, хто хоча б раз був на Службі Божій у православній чи католицькій церкві (а таких в Україні, якщо вірити соціологам, – абсолютна більшість), мав би знати про існування Символу Віри. Це коли люди, присутні на Літургії, визнають, у що вони вірять. Цікаво, що ці люди об’єднані в церкву власне за цією ознакою – вони вірять у щось і дотримуються, відповідно, якихось цінностей. Вони не об’єднані за інтересами (хоча їхній інтерес потрапити до раю і не потрапити до пекла ніхто не скасовував), їх не мусить об’єднувати походження чи війна проти чогось. Це все можливо як доповнення, але воно не головне.

Такий підхід дозволив церкві як соціальному інституту (не плутати з інституцією) пережити багато державних утворень і політичних режимів. Що цікаво – коли церква ставила інтереси над цінностями, це нічим хорошим для церкви не закінчувалося. Хоча, на перший погляд, використати державу для досягнення короткотермінових інтересів церкви може видатися непоганою ідеєю.

У нашому суспільстві, яке переживає неймовірний сплеск відродження релігійності (якщо, знову ж таки, вірити соціологам), чомусь досі домінує переконання, що можна об’єднати «народ» задля досягнення якоїсь «мети» – від незалежності до безвізу. Головне, аби в єдиному пориві щось «побудувати». І так само регулярно люди щиро дивуються, чого ж не відбувається омріяного «об’єднання».

Очевидно, що більшість «воцерковлених», зокрема тих, чиї рішення впливають на долю країни, відвідує церкву як своєрідний гурток хорового співу, інакше давно б полишили спроби зліпити «національну єдність» на базі інтересів, історії, чи на факті існування спільного ворога.

Справа в тому, що носії різних цінностей можуть хотіти безвізовий режим з ЄС, і (як показує практика) навіть можуть його отримати. Але єдності від цього більше не стане. Що ми і спостерігаємо вже не один десяток років.

Класичний приклад, коли одна і та ж людина щиро переконана в протилежних (навіть взаємовиключних) ідеях – це ставлення Тетяни Чорновол до недавньої блокади ОРДЛО. Торгівля для неї була злом, бо неморальна (суперечить цінностям), а потім стала запорукою росту економіки (тобто добром, з точки зору інтересів). Природно і логічно, що в такій системі координат немає і не може бути політичних опонентів, а є лише тимчасові партнери чи союзники (досить згадати «ширку» Тимошенко-Янукович чи вікопомне «Ахметов – попутник революції» від Юрія Луценка).

Амбівалентність стосовно цінностей не раз давала про себе знати і в зовнішній політиці. Оскільки Трамп мав програти Клінтон, наш інтерес полягав у підтримці останньої. Це ж логічно, ніхто не ставить на невдаху. Попри те, що цінності, які представляє чинний очільник Білого Дому, таки ближчі нашому політичному класу. Зараз же інтерес полягає у налагодженні стосунків з новою адміністрацією. Так мине кілька років, і вже потрібно буде пояснювати американським демократам, чому треба підтримувати Україну.

Не є великим секретом, що чимало знакових українських політиків дотримуються тих самих «консервативних» поглядів, що й Марін Лє Пен та Віктор Орбан. А не лише Тягнибок, чиє фото з лідеркою французького Нацфронту гуляло недавно інтернетом. Але, оскільки праві в Європі, м’яко кажучи, трошки орієнтовані на Росію, інтереси українських правих не збігаються з їхніми. Тут так само – цінності цінностями, а інтереси важливіші. Сам Євросоюз нам теж важливий як інтерес – чисто в туалетах, допомагають грошима, вчать боротися з корупцією і так далі. «Європейські цінності» – це щось далеке і нікому не потрібне, тим більше в нас є своя мораль, традиційна.

Чесно кажучи, такий підхід трохи нагадує «мудрість» кримської чи донецької вати, яка прокалькулювала собі співвідношення російської пенсії до української, тому вибрала «цінності» русского міра. А насправді просто продала свою тушку за миску зупи.

Може, нарешті пора, користуючись біблійною термінологією, відділити овець від козлів? Інакше шабаші на «9 мая» не закінчаться ніколи. А замість омріяного «об’єднання» матимемо громадські організації з ветеранів придушення Празької весни.

А об’єднатися у довготривалій перспективі можуть люди, які поділяють спільні цінності. Тому важливо, чи є для когось цінністю, наприклад, українська мова. Так само, як і українська державність. Чи є цінністю приватна власність, особиста свобода і права людини? Чи це все просто про людське око, у кращому разі – як необхідний елемент для побудови майбутнього «проекту Україна»?

Відповівши на ці питання, можна відповісти на те, чим ветерани Другої світової війни взагалі відрізняються від ветеранів конкретно НКВС, а ментальні нащадки русифікаторів – від нащадків русифікованих.

А от після цього вже можна буде пояснити стороннім людям, чому в Україні не «розкол общества» і не «конфлікт на сході країни», а війна з Росією.

І, можливо, навіть до деяких державних мужів дійде нарешті, чому не варто брати на державну службу колишніх беркутівців та латентних сепаратистів.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук