Десантні будні авіатора-зв'язківця

БлогиІрена Баранова , 28 вересня 2017293
Ірена Баранова
начальник прес-центру повітряного командування «Захід»

Рік тому військовослужбовця окремого полку зв'язку Повітряного командування «Захід» прапорщика Степана Хому, як і багатьох військовослужбовців Повітряних Сил, відрядили до окремої десантно-штурмової бригади на посаду командира відділення. До відрядження чоловік поставився відповідально.

– Я завжди казав, що військові, а ще й такі, як ми, що довго служать, повинні воювати – це наша робота, покликання. Чому має в селі, наприклад, мій друг, який відслужив строкову 15 років тому, іти воювати, а я – ні? Я приїжджаю до батьків і вони мені: «Ой, а чого Івана он забрали, а ти от не на війні?». Людям не дуже поясниш… Хоч я завжди в такому випадку порівнюю як є: «От, чому доярка доїть корову цілий рік, а тракторист взимку не оре, чому? Тому, що це – її відповідальність, а в нього – інша. В мене така робота: авіація – дещо інша структура, ми по-іншому воюємо». Але, якщо чесно, я чекав приводу. В «Дику Качку» свого часу багато не набирали, а по-іншому потрапити на передову раніше не було шансу.

Звісно, відразу на лінію зіткнення Степан, як і інші хлопці з Повітряних Сил, не потрапив. Спочатку пройшов підготовку у навчальному центрі Високомобільних десантних військ, що в Житомирі.

– Спочатку нас прийняли як мобілізованих, – розповідає прапорщик Хома, – ніби ми нічого не вміємо та нічого не знаємо. Було трохи гонору в спецпризначенців. Але те ставлення швидко змінилось. Ми одразу дали зрозуміти, що ми люди військові і прийшли не з цивільного життя, знаємо, що таке команда і що значить виконувати наказ. Десь за місяць тренувань вивчили основи: ДШК, як його збирати-розбирати, як наступати та відступати. Звісно, ми не професійні десантники, але елементарними навичками оволоділи, стріляти і бігати теж вміємо. Я вже потім хлопцям казав: ось візьми вас служити в авіацію тим самим зв’язківцем, і ви не одразу все вивчите. Яким би ти не був вундеркіндом, аби розібратися зі всіма тими дротами на командному пункті і елементарно не заплутатись в них, під’єднати правильно, аби забезпечити зв’язок, необхідно років 2-3 вчитись.

Завданням відділення прапорщика Хоми було не пропустити ворога на важливій ділянці, що підпадала під їх відповідальність, а сам тепер вже командир відділення ще й позаштатним зв’язківцем «підробляв», куди ж без зв’язку, а тут – готовий фахівець є!

– Наша позиція знаходилась на відстані двох кілометрів від ворога неподалік Красногорівки – на той час однієї із найбільш неспокійних точок на карті АТО. Завдань вистачало завжди. Неозброєним оком ворога не бачили, але обстрілювали нас постійно. Навіть зараз нервую, коли поруч щось гупає голосно. Перший обстріл сприйняв досить мужньо, хоча все одно було дуже моторошно. Але діяв за планом на такий випадок, так що не розгубився. Та й з підлеглих ніхто не запанікував. Ми ж не просто ховались під час обстрілів, ми спостерігали, щоб ворожа піхота не пройшла.

У більш спокійні моменти десантники зміцнювали бліндаж та усували руйнування укріплення та пошкодження техніки після обстрілів.

– Коли триває артобстріл, зі стріляниною особливо не повоюєш… А разом із нами залазили у бліндажі звірятка – перечікували, ховалися під ліжка та тряслися там. Котів було десять штук – ті, що повтікали з села. Песики, що виросли з нами, ми їх привезли з Торецька, вони ще там до нас прибились. Паштет – цуцик, що дуже полюбляв паштет з баночки. Там багато таких прізвиськ дають: Паштетик, Сардинка, Кілька – на що фантазії вистачає…

Серед особового складу цього підрозділу, на щастя, всі вцілили – якась зачарована ротація була. А взагалі війна на Сході України дала Степанові гарну нагоду замислитися над життєвими пріоритетами. Вона нагадала, що не робота чи побут, а саме родина завжди на першому місці. І він дуже вдячний своїй дружині та синові за відчуття постійної підтримки.

– Любу, свою дружину, звісно, кохав завжди. А ось коли поїхав до району АТО, почав нею пишатись. До того всі побутові та господарські проблеми вирішував я сам. Вона в мене дуже тендітна, ніколи не перекладав на її плечі чоловічі рішення. А це не так просто, адже живемо у приватному будинку, а там завжди є що полагодити, де навести лад. Трапився якраз такий яскравий приклад. По нашому подвір’ю проходить водогін Львівського водоканалу і, коли я поїхав на ротацію, його прорвало. Було до двох проривів на день. Можете уявити, у якому стані був двір. Представники водоканалу приїжджали, щось латали, але коштів на заміну труби не було. І в цій ситуації дружина не розгубилась. За допомогою друзів ми знайшли вихід на голову обласної державної адміністрації, і за короткий час нарешті все було полагоджено. Олег Синютка мені особисто дзвонив, коли дізнався про проблему. Обіцяв допомогти й виконав. Я був вражений. Трохи змінив погляд на високопосадовців. Підтримка інших людей, родини і друзів – це велика сила, коли знаєш, що є надійна опора, можна служити спокійно.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук