Про «побутовий» героїзм очима свідка

БлогиІрена Баранова, 17 травня412
Ірена Баранова
начальник прес-центру повітряного командування «Захід»

Начальник фізичної підготовки і спорту Івано-Франківської бригади тактичної авіації майор Василь Ткачук погодився розповісти про те як наші військові захищають суверенітет та територіальну цілісність України в зоні проведення АТО.

Коли на нашу землю прийшла війна, Василь написав рапорт, в якому попросився на фронт. У Житомирі офіцера прикомандирували до 95 окремої аеромобільної бригади на посаду заступника командира роти десантно-штурмової бригади. Пробувши там буквально два дні, оскільки настав час планової ротації, він разом з іншими бійцями вирушив до Слов’янська. Бойове хрещення тоді ще капітана припало на славний і відомий вже у всьому світі період, коли десантники здійснили легендарний рейд, пройшовши в напрямку міста Маріуполь, а потім – понад самісіньким краєчком сходу України вздовж державного кордону в тил ворога. Головним завданням рейду було виявлення та знешкодження батальйонно-тактичних груп збройних сил Російської Федерації.

«Мама звичайно не знала, сказав їй, що взагалі їду на ротацію в Дніпропетровськ. Знали лише мої старші сестри, з ними в мене дуже теплі відносини. Але одного разу при розмові, вони випадково сказали матері де я. Мама зателефонувала мені і попередила, мовляв: краще ти скажи мені правду, я хоч буду молитися», - зізнається військовий.

Деякий час знадобився офіцеру, аби вникнути у тонкощі ведення десантних операцій, і він виконував свої обов’язки звичайним стрілком. Згодом вже офіцер проявив себе, скинувши «хітин» новачка, та зайняв відповідне місце у строю. Вже командиром бойової машини прокладав свій нелегкий та небезпечний шлях воїна. Вдень переважно стояли на місці, в зеленці, а вночі рухалися при вимкнених фарах. Якщо зупинялися на довгий період, одразу ж обладнували позицію. Але, як такої можливості поспати навіть годинку не було декілька діб.

«Тельманово брали з обох боків: 13 батальйон 95-ї бригади штурмував в лоб, а наш – 1-й з тилу. Йшли ми колоною з 9 бтрів, близько 120 чоловік, на шаленій швидкості з того боку, звідки нас було важко очікувати. Тож спробували спочатку взяти ворога нахрапом. Шквальний обстріл, що зустрів колонну, на деякий час призупинив нас. Довелось відійти та перешикуватись в бойовий порядок. Пішли знову, але чинник несподіванки вже втратили. Знову обстріл і підбиті наші два бтри, залишились поранені, яких треба було діставати. По можливості акуратно підтягнулися та забрали їх. Відійшли знов. Довелось попрацювати нашій артилерії. Трохи перечекали, та вже з третього разу взяли точку»,- з уст офіцера вилітають лаконічні, як доповідь слова, але стиснуті в кулаки руки й очі розповідають набагато більше.

Про інший інцидент: «Все почалося з того, що коли близько четверної ранку під’їхали в район Тельманово, попали під шквальний обстріл, була задіяна ворожа артилерія. Обстріл скоріш за все був з-за російського кордону, оскільки до нього лишалось близько десяти кілометрів. Щільність обстрілу була настільки потужною, що ми вирішили перечекати його і сховатися в зеленку, зайвий раз не потрапляти на очі. Бо місцевому населенню саме в цьому районі довіряти не можна було. Не встигаємо проїхати якесь село, як починає працювати ворожа артилерія і міномети. Заїхавши в зеленку, пам’ятаю, заскочив з командиром роти в яму, яка була вирита ще до нас. Сидимо. Раптом бачу, що неподалік: зверху на пагорбі починають розриватись російські касетні снаряди від «Урагану». Це настільки специфічний вибух, що його не переплутаєш: ще на висоті приблизно 20-30 метрів розривається вперше, а потім падає і вкриває землю частішими вибухами. Емоції не передати! То був перший мій артилерійський обстріл. Ти лежиш в тій ямі, а під тобою земля здригається аж серце вискакує. Чуєш, як здалеку приходить звук вистрілу, і розумієш, що прилетить або поруч, або саме в тебе. Сидиш і ті декілька секунд чекаєш, і молишся… Було страшно сидіти і не знати, що тебе чекає. Знаєте, страшніше смерті буває тільки її очікування», - згадує офіцер, і по очах видно, що знову переживає ті пекельні миті.

Саме на війні офіцер зробив для себе цінніші висновки: «Що для мене було дійсно відкриттям – це вольові якості людей під час бойових дій. Я собі навіть не міг уявити, на що людина взагалі може піти, розумієте? Конкретний приклад: Під час бою командир машини молодший сержант з позивним «Спарта» отримав поранення. Поранення важкі: перебиті ноги, одна рука та ще й осколки потрапили у шию. Йому наші медики встигли надати першу допомогу та викликали медичний борт. Поки вертоліт прилетів, «Спарта» був весь час при свідомості. Можна тільки уявити, наскільки то було боляче, хоча, я думаю, якимось знеболюваним його таки підтримували. Але тим не менш, я пам’ятаю очі, коли його вже почали грузити у «вертушку», а він кричить «Командире, я повернусь! Вилікуюсь! Чекайте на мене – я з вами! Приїду назад – то вже вас не покину!». Наскільки ж ця людина смілива, вольова, сильна духом! І то було настільки вражаюче: після важкого бою, серйозніших поранень – навіть не думати про себе, про те, чи зможе взагалі ходити, чи доживе... Але він був такий впевнений, що повернеться. І я знаю, що «Спарта» після тривалого лікування у шпиталі таки повернувся у свій підрозділ, навіть, у ту ж саму роту.»

Повернувся, як повертаються справжні воїни, бо його війна не закінчилася. Наша війна ще не закінчилась.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук