Дежавю

Мене вони завжди вражали. Зараз також викликають повагу. Люди, вірніше чоловіки, які грають в шахи на вулиці, в парку на лавочках, в центрі Львова на «стометрівці». Ці пришельці з епохи чорно-білих телевізорів і вінілових платівок.

Ті, що пам'ятають, коли за долар давали три рублі, або п'ять років. Останні динозаври з епохи великих «інженерів», коли Львів ще не був містом рантьє, турагентств, нотаріальних контор, базарів і мертвих заводів. Шахи, незважаючи на всю вульгарність цього виразу, мають вигляд серйозної інтелектуальної гри. (В якійсь мірі це стосується й карт, доміно, го, шашок і лото надії.) Граючи в шахи, вони забуваються, їдуть назад, в минуле. Не обов'язково чесне, добре, вірне і сите, але обов'язково таке, де їхнє слово мало вагу, їхня думка, їхні знання, їх труд цінувалися. Там давно, в ті часи, коли вони були молоді. Музика і книжки ще нагадують про той час. Вони тримаються за свою музику і свої книжки. Їх минуле, їх Львів завжди з ними. Їх покоління, їх довгі вулиці, наповнені гамором, автомобілі, яких так мало, елегантний одяг, мова, жінки.

Небіжчик Лем колись сказав, що його Львова немає, тому повертатись він не має куди. Тобто ні, стіни залишились, але люди пішли, ті, що створювали його світ, його Львів. Ті люди пішли за перевал часу. Цукерня Залевського (магазин «Світоч», бар «шоколадка»), тобто приміщення, де вона була, є, його не зачепила війна і час, але відтворити цукерню в принципі неможливо, тому що неможливо відтворити той Львів часів Залевського.

В часи, коли ці літні чоловіки були молодими, у Львові не було кафе Дежавю і моди на минуле. Теперішній час домінував у реальності. Щоденній і буденній. У Львів тоді їхали за кольоровими телевізорами «Електрон». Іноземні студенти, всі як один, мріяли і робили все, щоб вивезти зі Львова хоча б один «пал секам з корейською трубкою». Так, ринок був незаповнений японсько-корейським чудом, але були свої «Берізки», «Рубіни», «Шиляліси»... В часи Залевського не було Макдональдсу, але були конкуренти. Львів славився своїм шоколадом «Світоч». Привезти зі Львова «Світоч» - це було так само обов'язково, як привезти з Києва київський торт. Додайте до цього львівські автобуси, наприклад «Турист», програвачі заводу телеграфної апаратури, кінескопи і мікросхеми, мікроприлади і вимірювальну техніку, кавоварки і кавомолки, хімреактиви, ліки, пиво, горілку, ковбасу, хліб і дріжджі...

Минуле - воно було кольоровим, не таким, як на фотографії, цікавішим, глибшим, страшнішим і веселішим. Люди і тоді любили «музейний» посуд, інтер'єр, стару кераміку, дзвони, архітектуру. І тоді збирали моделі автомобілів, ікони, живопис, марки, монети. Стіни помешкань були завішані фотографіями. Безкінечно блукаючи в коридорах пам'яті, люди і тоді намагались красиво старіти, ведучи щоденники, не думаючи, що скоро оркестр заграє чорне танго і пошта принесе квиток в країну духів.

Їм не потрібно йти в кафе, щоб усвідомити, що «їх» світу вже немає. Можливо, ніколи й не було. Ламповий «Електрон», джинсовий костюм, мешти «докери»... В 1963-му навіть джинси ще називали «техасами». Ностальгія, в якій завжди по-доброму сумно. Гірке розуміння, що вони були молодими і потрібними, цього вже не повернеш. Міста, яке працювало, немає. Місто, яке не було занурене в минуле, тому що в нього було теперішнє і вони були його учасниками, його творцями, зникло. Вони, які щоденно руками, розумом знаннями, примножуючи його багатства, створюючи, а не тільки торгуючи чи милуючись ними, ще живуть, але їх міста вже немає. І не тому, що вони випали з сьогодення. Не всі, але більшість. «Теперішнього» стало менше, дуже мало, перемогло минуле.

Нестерпне бажання побачити інший Львів нікуди не зникло, воно є. Безкінечні припливи клінічної депресії від усвідомлення власної непотрібності. Наглість і примітив реклами. Бажання всіх стати менеджерами і адвокатами, але ніяк не інженерами-конструкторами. Втеча назад. Там, де залишився музичний центр, колекція записів і книжки, листи. Поставити на програвач щось тихе і печальне, налити коньяк і почитати її листи. Тиша квартири, тіснота кухні, книжки і музика.

Дома вона звучала інакше. Зима. Повітря в парку холодне і чисте.

І пізно. Старий. Най буде так. Завтра нова партія. Життя продовжується.

Фото з сайту lvov-emmigrant.sitecity.ru