Діалог культур

У результаті все це закінчилося неслабою бійкою між членами різних «бригад». Протягом кілометрів тридцяти від кордону вони всі вийшли трьома великими групами на різних зупинках. Решта пасажирів зітхнули з полегшенням…

Днями автору цих рядків довелося їхати автобусом зі Львова у польський Люблін, щоб поговорити з колегами про східне партнерство, діалог культур тощо. З автовокзалу у салоні стародавнього «Ікаруса» виїхало 16 осіб із водієм: троє громадян РП, четверо студентів, по стільки ж інтелігентів і працівників львівської швидкої допомоги, що їхали переймати досвід у польських колег. До кордону нас було уже 46 -дорогою підсіли дві «бригади» жінок, яких тут називають «мурахами», «спиртовозами», «тютюновими матрьошками». Обидві «бригади» відразу ж приступили до своїх звичних занять, практично не звертаючи уваги на випадкових пасажирів. Вони лягали на підлогу і вилазили на сидіння, розпихуючи у «схованки» склеєні скочем пачки цигарок, задирали спідниці і приспускали джинси, обмотуючи тіло сигаретними поясами. При цьому вони схвильовано метушилися і заважали іншим. Потім сварилися і сперечалися, збираючи гроші «на день народження» - хоч всім було зрозуміло, що на хабар. Під час заїзду на територію польського прикордонного пункту хвилювання вже набрало таких оборотів, що вгамувати його зміг лише польський прикордонник - «А ну тихо, тьотки-щебьотки».

Поки прикордонник перевіряв паспорти, я розглядав правила перевезення товарів і з прикрістю спостеріг, що замість «і» там стояло «j», а замість «б» - російський твердий знак «ъ». Висновок напросився сам - не дуже поляки дбають про те, щоб не вразити гостей з України граматичними помилками українськомовних написів. Тим часом, «тьотки» нервово визирали, хто ж із митників на зміні, а побачивши «доброго митника», якого конспіративно називали «Іван», просто завили від щастя. «Іван» справді виявився добрим дядьком - імовірно, отримавши зібрані «на день народження» 300 злотих (близько $100), він заради пристойності пройшовся салоном автобуса, дістаючи з кількох схованок по одному блоку сигарет, чого назбиралося «аж» на цілий поліетиленовий пакет. Звісно, це була лише крапля у морі від усього захованого, але ця ж крапля згодом виявилася тією, що переповнила чашу терпіння. Виїхавши за межі пропускного пункту, «тьотки-щебьотки» перетворилися на «озвірілу бабню»: розбираючись, чиї саме сигарети забрав «добрий митник», вони верещали і плакали, матюкалися і проклинали одні одних. Закінчилося все це добрячою бійкою між членами різних «бригад». Протягом кілометрів тридцяти від кордону вони всі вийшли трьома великими групами на різних зупинках. Решта пасажирів зітхнули полегшено, але стрес почав проходити тільки на першій автостанції, де всі вийшли з автобуса, щоб покурити і подихати. Останнім вийшов водій і виправдувальним тоном (нібито він тут ні при чому) почав, звертаючись передусім до поляків: «Не знаю, панове, що на них найшло... Дикуни якісь... І вони ще хочуть в Європу». Поляки стримано мовчали (напевно знали, що таке відбувається часто), а деякі наші намагалися жартувати, та загалом розмови не вийшло.

Наступного дня у Студентському центрі культури «Хатка Жака» Люблінського університету ім. Кюрі-Склодовської розмова теж не клеїлася. Українські журналісти були не в стані переконливо припустити, коли в їхній країні закінчиться політичне безладдя і чи хочуть українці в Євросоюз взагалі. Польські колеги теж не випромінювали оптимізму. Пьотр з Любліна визнав: «Так, редактори все менше замовляють матеріалів про Україну. А на наші пропозиції зазвичай відповідають - а кого тут цікавить, що там відбувається?». Марек з Перемишля взагалі був у розпачі: «Я десять років шукав спонсорів і придумував різні приводи, щоб запрошувати до Польщі українських журналістів. Ми намагалися показати, як наша країна готується до членства в ЄС, а потім - як вона себе там відчуває. Я витратив на це чимало сил і часу, але зараз замислююся, чи не займався я чимось безглуздим. Так, вони чесно писали потім у своїх газетах, але загальний результат, як бачимо, нульовий». Зрозуміло, після такого діалогу між журналістами і присутніми у залі слухачами сказати було особливо нічого. «Українці мають зрозуміти, що є речі, які ми - ні поляки, ні Євросоюз - не можемо зробити замість них» - сказав уже після зустрічі Марек.

Ухвалена недавно Європейським Союзом стратегія взаємин зі сусідами - «Східне партнерство» - викликала в Україні критику і розчарування, а навіть нерозуміння і образу. Особливо у людей, які всіма своїми діями і сподіваннями звернені у бік Заходу і небезпідставно вважають себе «не гіршими за європейців». Їх можна зрозуміти, адже позицію ЄС, викладену в «Східному партнерстві», можна зрозуміти саме так - в Європі нас вважають все ж «гіршими за європейців». Проте разом із цим потрібно чесно визнати, що людей типу «не гірших за європейців» у нашій країні все ж меншість.

У цьому, власне, полягає вся проблема «східного партнерства». У перекладі з французької «партнер» означає «учасник гри, компаньйон, спільник». Сьогодні керівництво ЄС нікого з українських лідерів не може вважати рівноправним партнером. Так само, як середньостатистичний європеєць не може вбачати партнера в образі «тьоток-щебьоток».