Дискотека 80-х. Хроніки ностальгії

Партайгеноссе вірили, що розваги – це зло. Але якщо спочатку студента налякати страйком робітників компанії «Маннесман» чи примусити слухати «цікаву» розповідь про «особливості розведення великої рогатої худоби в умовах вічної мерзлоти», то тоді може бути.

Ми одягали джинси і забували втому, нудьгу і страх поразки. Лабораторні, контрольні, семінари, колоквіуми, які ще потрібно здати. Ми закривали двері, відкривали «Аліготе» і ставили на програвач «Супер Трем». Ховали подалі конспекти, варили «шімарон» і смажили бульбу.

Шукали свій, не затоптаний чужими мріями острів щастя, шукали і не могли знайти. Опускали штори, щоб ніхто не заважав. Читали, відсипалися... Фінальний бар'єр: заліки, екзамени, сесія. Завтра буде наш день і наш вечір. Дискотека. Ні, вони будуть також. Наші «архангели»: куратори, старости, комсорги. У напоєному еротикою залі, серед немічних, рахітних столиків, молодих красивих тіл і великих, кострубато притулених до стіни колонок, вона була королевою. Музика, вірніше ритм. Дискоритм. Life is too short.

Потужні звуки магнітофону, світломузика, стробоскоп і дуже повільний танець... Спроби розпочати знайомство. Надія на побачення в теплій, погано освітленій, порожній кімнаті великого гуртожитку. Тиха інтелігентна розмова двох вихованих людей, протягом якої ваші очі впираються у її великі довгі ноги, затягнуті в чорні вельветові джинси. Дівчата з дискотеки 80-х. Об їхні форми можна поламати очі. Замість джинсів ті, хто мав рівні ноги, одягали «міні», вище - якась напівпрозора розмахайка, тонна косметики і зачіска. Особливо розумні клеїли на лице усмішку і пробували рухатися в такт музики. Але все це після того, як пройде перший тайм - тематична частина.

Студентська дискотека першої половини 80-х складалася з двох фаз: тематичної і «танцюльки». Перша - рідна сестра політінформації. Химера, породжена хворою уявою комісарів, переконаних, що дискотеку придумали капіталісти, аби відбити в «голодранців» останнє бажання лізти на барикади. Партайгеноссе вірили, що розваги - це зло, але якщо спочатку студента налякати байками про страйк робітників компанії «Маннесман», чи примусити вислухати «цікаву і змістовну» розповідь про «особливості розведення великої рогатої худоби в умовах вічної мерзлоти», то тоді може бути. Ми слухали. Шамани - комсорг, куратор, іноземні студенти, староста групи, «на крайняк» - фронтовики - також «не в захваті». Великий вождь сказав. Вибору нема!

Навіть «на предмет» випити. Не скажу, що не хотіли. Інше. Довкола «стукачі». А в барі ні фіга, крім бармена, кави, яблучного соку і суміші «какао-шоколад». Все за цінами Уолт Стріт. Покурити виходили на вулицю. Не гашиш. Клей, колеса, героїн - не нюхали, не жерли, не кололи. Не було, не знали. Спортсмени пили «Агдам». Інтелектуали - портвейн. Дами - «Старий Таллінн». Дівчата - «Кагор». Ветерани - коктейль «пиво з горілкою». Комсомольці - любе.

Музика також поділялася на дві частини. Спокійна і диско. Співвідношення - один до трьох. Повільну композицію, як правило, супроводжувала італійська «скуадра з Сан-Ремо». З того солодкого італійського потоку, який забивав наші вуха у 80-ті, вирізнявся один «Італієць». 1984-й, на фестивалі у Сан-Ремо Тото Кутуньо заспівав «гордий тим, хто я є, я - Італієць». І ні слова про «Уна море гранде уна море», рагаццу, кара міа, донну і Діо. Серйозну конкуренцію цій гвардії складали «Скорпіони» з Ганновера. Від I am still lowing you плили навіть параноїки з особливого відділу.

Швидка композиція була спрощеним варіантом аеробіки для тих, кого звільнили з фізкультури за станом здоров'я. Чемпіони прокату - Modern Talking. Все, що грали інші, це як варіації на тему «Роби як ми, роби з нами, роби краще нас». Російська гоп-контора «Лагідний травень» ці ритми поховала.

Політпроповідь в «нічному клубі» - не найгірший фокус вірних ленінців. За правління Андропова взагалі ввели музичну цензуру і заборонили пити: «советская эстрада и никакого тлетворно влияния Запада». Замполіт «лічно» контролював процес. Жокей Саша (зараз мільйонер у Хайфі) оголошує «грузинська група «Райдуга», повільна композиція» і ставить Maybe next Time Блекмора. Там слів нема. Викручувались, як могли. Запускали дозволені партією і надруковані в журналі «Кругозор» «Смоки», «Бонні М», «АББА», не кажучи про братніх нам «Пудіс» і «Неотон». «Орлів», «Пінк Флойд» і навіть Genesis почали ставити, коли «Юрій Долгорукий» помер.

Горбачов своєю «перестройкою» запустив епоху музичної вседозволеності. В елітарно-недоступному «Клубі Творчої Молоді» (зараз КТМ разом з творчою молоддю мертвий) крутили «Кіно» і «Наутілус». В дуже ковбойському «Романтику» - все. В країні, де частина населення пила одеколон «Шипр», а щоб пройти на дискотеку треба було мати розряд по бандитизму, - це був культурний шок. Але все це класична, двоциклічна дискотека.

Інша справа - неформальна, імпровізована гулянка, наприклад, на поверсі, коли у 1986-му ми розпочали мундіаль з 6:0 над Угорщиною. У них - траур, а у нас ревів магнітофон і ми співали хором з болгарами. Всі танцювали ламбаду, і навіть монголи обнімали кубинців, хоча і ті, і ті повні профани у футболі. Але вони раділи за нас. Всі відразу говорили на різних мовах, курили, пили, танцювали, співали, швидше підспівували, і пробували не впасти в прохід між сходами. Потім палили старі газети, конспекти і довго та нудно свистіли.

Навіть беручи до уваги циклічність ностальгійних мотивів у житті і головах вітчизняного шоу-бізнесу, важко зрозуміти безкінечні повтори в телерадіоефірі теми «Дискотека 80-х». Криза ідей?