Друга Росія
IQ

Друга Росія

Самоізоляція рівнозначна прив'язці до «русского мира»

Павло Зубʼюк, 18 листопада 2016 3968 4

У Польщі праворадикали спалили український прапор – і одразу ж у нашому інформаційному просторі посипалися звинувачення на адресу сусідньої держави. Мовляв, Польща – це як друга Росія, такі самі «ватники» та імперіалісти, які тільки й чекають, щоб забрати у нас Галичину разом з Волинню. Тому зараз я хотів би розповісти зовсім не про Польщу, а про Росію в уявленні українців.

Кілька років тому ми з другом їздили велосипедами Волинню. В одному з сіл біля Почаєва я зайшов до хати попросити закип'ятити воду. Там жила самотня мати з дітьми. Я спитав, де чоловік, вона відповіла, що на заробітках. «У нас все село на заробітки їздить: хто в Київ, хто в Москву, хто за границю». Це казала жінка з Волині, яка пішла до школи вже в незалежній Україні.

Прикладів такого ставлення до Росії багато. Зустрічав навіть людей, у яких хтось із близьких загинув в АТО, але вони щиро не розуміли, навіщо бойкотувати російські товари. Росія – це ж «наші», ну так, ніби там трохи з тарганами в голові, але «наші»! Зрозуміла мова, зрозумілі реалії: маршрутки, ЖЕКи, анекдоти про Пєтьку і Васіліванича, мультики «Ну постривай» і все таке. Провінційному механіку з Львівщини досі простіше порозумітися з колегою з-під Владивостока, ніж з-під Кракова (якщо не йдеться про політику, звісно). Громада українців, нещодавніх переселенців з України, практично не спілкується з громадою корінних закерзонських українців у Перемишлі: різні цивілізації, різні способи життя. Крім греко-католицької церкви, їх взагалі мало що єднає.

От і міряння всього навкруги «російськими» лекалами – воно з тієї ж опери. Польща – друга Росія. І Румунія теж – друга Росія. І Туреччина. А вже Сербія – та точно друга Росія. Нікого не цікавить реальний стан справ у сусідніх країнах: от є ми, от є наші «друзі», а он є Росія номер один і багато Росій номер два. Ну і, звісно ж, інформацію про ці країни черпають з російськомовних ЗМІ. Російськомовні українські ЗМІ беруть інформацію з російськомовних російських ЗМІ у відповідному трактуванні. Навіть картинки для новин ґуґлять російською – ось чому картинки про снігопад в Києві так часто ілюструють снігоприбиральними «Камазами» з Москви.

У технічному плані я не маю нічого проти соціальної мережі «Вконтакте» – вона доволі зручна як інструмент. Але географія її поширення чітко вказує на межі «русского мира» – і Україна в цих межах таки перебуває. У селах молодь часто сидить виключно в цій мережі, російськомовний і «русскомирный» контент формує світогляд нових поколінь українців. Нічого дивного, що Трампа в наших широтах величають «американським Жиріновським» – адже російські політики для пересічного українця практично «наші», такий собі еталон для порівняння. Як і російські гумористи: «ну ти й Задорнов/Петросян!».

Саме тому я скептично ставлюся до українськомовних квот на музику або книги. Механічне збільшення українськомовного контенту не призводить до автоматичного віддалення від Росії. Сто відсотків вітчизняних любителів «Океану Ельзи» здатні зрозуміти російськомовну новину на сайті не гірше за українськомовну.

Вихід напрошується сам собою. Україна не може залишатися у світоглядній самоізоляції, робити акцент виключно на опануванні власної мови, історії та культури. В сучасному світі це рівнозначно фактичній прив'язці до «русского мира» – хай навіть у ролі антиросійського елементу. Зрештою, навіть міфічні «кровожерно-антиросійські гуцули» стали персонажами російського фольклору.

Поруч із розвитком власної ідентичності Україна мусить відкривати світ для своїх громадян. Передусім – Європу. Йдеться не про скасування віз як таке: поїздка дешевим «російськомовним туром» у Париж нікого не зробить європейцем, радше навпаки. Нам потрібна повна зміна концепції викладання шкільних гуманітарних предметів. Історія України має викладатися разом з історією Європи. Школяр повинен усвідомлювати, в яких саме міжнародних умовах діяли Ярослав Мудрий і Мазепа, які процеси відбувалися в Османській Імперії, коли запорожці протистояли їй у причорноморських степах, на що сподівалися творці УНР та ЗУНР і чому їм не вдалося досягти того, чого досягли їхні колеги в інших країнах регіону.

Викладання іноземних мов – це пріоритет. Так, я розумію, що англійську опанувати важче, ніж російську – але це необхідна умова «геть від Москви». Випускник сільської школи має володіти англійською на достатньому рівні, щоб ґуґлити запити в Інтернеті саме англійською, а не російською. Паралельно можна впроваджувати вивчення слов'янських мов – передусім польської та чеської. Українці повинні виховуватися з усвідомленням, що Росія – не єдиний наш сусід, що Москва – не менша «заграниця», ніж Варшава чи Прага.

На виході ми маємо отримати цілком інакше суспільство, не зациклене на Росії, її політиці, культурі, реаліях. Суспільство, яке не лише в теорії, а й практично сприймає Україну як частину Європи та світу. В якому ніхто не скаже «так то ж у них, у нас так ніколи не буде». В якому не будуть вважати, буцімто кожен теракт в Туреччині чи Єгипті організовує ФСБ, щоб відволікти увагу від війни на Донбасі. І тим більше – в якому ніхто не обзиватиме Польщу «другою Росією» через витівку кількох марґіналів.

Бо наразі «друга Росія» – це ми. І нам давно пора стати собою, зруйнувати ментальну «залізну завісу» і позбутися «русскомирного» погляду на світ. Знаю, що це важко, що це невигідно нашій політичній еліті, незрозуміло більшості населення. Просто треба зрозуміти, що іншого виходу ми не маємо.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук