Двомовність як проблема і гальмо декомунізації

БлогиВолодимир Миленко , 23 травня 2016 1677 2
Володимир Миленко
Футбольний оглядач

Кілька слів про той момент, про який забувається під час обговорення всіх нинішніх перейменувань.

Не раз і не два довелося мені побачити аргументи на кшталт отакого от:

Мне кажется, что важный минус переименований – превращение солидных названий в местечковые. Фонетический трабл. Вот был ДнепродзерджИНСК, а стало КаменсКОЕ

Або просто обурення новою назвою – мовляв, што ето за “Гаришни Плавни”, болото какоє-то. І це справді проблема.

Проблема, яка заключається в тому, що люди підходять до української топоніміки із лекалами чужої мови. Приблизно так, як московити сміються із чеської лексики, забуваючи, по-перше, що ця лексика – чеська, а не московитська. І що voňavka – це чеське слово, яке для чехів звучить абсолютно нормально. А, може, і ненормально, але звучить. Але не для московитів. А по-друге, забуваючи, що прізвище їх футболістів, які колись грали в АПЛ, теж для англійців звучали не дуже – хоч Jerkoff, хоч Arshavin. Ну та своє, воно не смердить, ага.

Так само і тут. “Город нє может бить срєднєго рода”. “Город”, може, і не може – а “місто” цілком собі називається. Не вірите? А от я зараз вам покажу карту УСРР, Української Соціалістичної Радянської Республіки. 1932-го року (добре запам’ятайте цей рік).

Ану спробуйте знайти тут Артеміськ, Дніпропетровськ, Луганськ, Старобільськ, Зиновіївськ (нинішній Кіровоград). Знайшли? Ну як? Отож-бо й воно. (Можете ще й Азовське море знайти і столицю Кримської автономії.)

Якщо конкретний Луганськ погано видно – ось вам мапа 1929-го року.

А тепер згадайте про рік. Це не просто так собі рік. Бо 1933-го правопис української мови суттєво змінять, наблизивши мову до російської. Україною покотилися хвилі русифікації. Наслідки якої ми спостерігаємо і в оцих от моментах. Або в обуренні жителів “могучєго города Цюрупінска”, що йому, місту, вернули рідну назву Олешки. Бо ж московитською вона чомусь звучить як “Альошкі”. Хоча навіть на москвоВіці написано – “Поселение «Олешье» известно с XI века. По данным археологов, в этой местности росли лиственные леса. Славянами эти места назывались Олешье — от «лес». Отсюда и древнее название города Олешье, и более поздняя форма Олешки и Алешки (но не Алёшки)”. Тобто ми тут маємо не тільки нехтування історичною назвою, а й елементарну безграмотність.

А Кам’янське – це якраз та сама, “дорусифікаційна” назва, бо у нього не було наближеного до московитської мови назви. Кам’янське відразу перейменували у Дніпродзержинськ. На відміну від Луганського, якому просто не повезло з політичною історією СРСР. Бо ж якби Клімєнт Ворошилов не став членом антихрущовської змови, то місто так і називалося б до 1990-го Ворошиловградом. А, може, і до 2016-го (до речі, скоріш за все – Стаханова он не чіпали ж, тільки зараз повернули рідну назву Кадіївка). А так 1958-го Ворошилову пригадали свіженький бунт – і відібрали назву. Але правопис уже був “підмосковський”, ніяких “Дніпропетровське” і “Артемівське” на мапі УРСР уже не було. Тож і Луганське стало Луганськом. І тепер, очевидно, так і буде – бо наші мовознавці, які могли зачухатися цим питанням, як йєті, нібито існують, а доказів існування ніхто не бачив. Кам’янське ж замість Кам’янська повернуло собі історичну назву.

Про ситуацію з Горішніми Плавнями і говорити нічого. Безглузда і пуста назва “Комсомольськ” (навіть не “Комсомольськ-на-Дніпрі”, як було спочатку – тут хоч якась прив’язка до місцевості) нікого не лякала і не дивувала. А тут, бачте, “в болотє” вони будуть жити.

І при цьому московитська мова не має ніякого офіційного статусу в Україні, так. Не є другою державною мовою. Але продовжує впливати – навіть на такому рівні. От я й кажу, що для того, аби не розбиратися “Днипро” чи “Днепр” (я про назву міста) – треба просто вимести все це сміття з хати і перестати думати двома мовами. Бо, як бачимо, цей показний білінгвізм на практиці призводить до абсолютно необґрунтованих обурень і звинувачень. Нам своє робить, друзі. А як там московити будуть читати і писати “Горішні Плавні”, і різатиме чи ні їм око назва “Кам’янське” – це уже не наші проблеми. За свою мову нехай переживають самі. Можуть навіть залишити в ній старі радянські назви українських міст і сіл – як “Молдавию” і “Белоруссию”. Це їх святе право. А наше – називати наші міста, в нашій країні і нашою мовою так, як потрібно, зручно і красиво нам.

P.S. До речі, я в дитинстві, коли ще майже не знав російської – в школі ото хіба що вчили трохи, та якісь книжки читав – теж дивувався, чому “місто” називається “Дніпропетровськ”, тобто “він”. Он Запоріжжя ж нормально назване. Ну та я хоч над своєю, українською топонімікою задумувався.

P.P.S. У Анатолія Дімарова в повісті “Мадюдя” є діалог прямо про оцю от ситуацію з “болотом”. Тут дружина головного героя (русифікованого українця), чистокровна московитка, розмовляє з сином, що служив в Карпатах і одружився там із місцевою дівчиною, яка його дерусифіковувала, в тому числі й через ім’я їхнього сина:

— Как же вы его хоть назвали? — спитала ображено Надія Іванівна.

— Нормально,— зам’явся Вілен. Був уже капітаном, змужнів, роздався в плечах, мужчина — кров з молоком, хіба така могла бути йому до пари! — Нормально назвали.

— А все же? Или это воєнная тайна?

— Тарасом. — І одразу ж додав, немов виправдовуючись: — Там это очень распространенное имя.

— Господи, там!.. Она, небось, настояла?

— Почему… Мы вдвоем…

— Вдвоем! — фиркнула Надія Іванівна. — Вы бы его еще Ахмедом назвали!.. Хоть ты скажи что-нибудь! — Це вже до Миколи Захаровича, який стояв з таким виглядом, наче це він назвав онука Тарасом. — Хоть русским его записали? — Знов до Вілена.

Оригінал

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук