«Дякуємо, що подарували нам шанс жити»

У Львові 12 березня відбулася незвичайна зустріч незвичайних людей, які приїхали до міста Лева з різних областей України. Тут вперше разом зібралися люди, яким за останній рік у Клінічній лікарні швидкої медичної допомоги пересадили органи і вони спільно відзначили першу річницю старту трансплантації органів у Львові.

Зустріч відбулася у Банк готелі. Там зібралися доволі багато людей: лікарі, трансплантологи Львова і Києва, народні депутати, керівництво МОЗ, Львова, журналісти і, звісно, колишні реципієнти, які живуть, творять, мріють, виховують дітей завдяки донорським органам. Був серед присутніх і особливий гість, якого зустрічали стоячи і оплесками – син львівської донорки, семінарист, майбутній священик Любомир Миколишин. Завдяки його матері вдалося врятувати чотири життя.

Серед великої кількості людей, що були присутні в залі, відразу важко було знайти тих, хто отримав другий шанс на життя завдяки трансплантації: усі усміхнені, жваві, емоційні. Ми їх побачили, коли одна із організаторок зустрічі Ірина Заславець почала по черзі запрошувати в зал зустрічі колишніх реципієнтів. Шанс жити отримали в основному молоді люди, яким всього 22-45 років. Ключовими словами у їхніх виступах були слова подяки за подароване життя. «Дякуємо, що подарували шанс жити, бачити як ростуть наші діти», – казали люди, що отримали друге життя.

Люди приїхали з різних куточків України: Донецької, Дніпропетровської, Житомирської, Волинської, Тернопільської, Львівської областей і міста Києва, але всі вони отримали шанс й надалі радіти життю саме у Львові.

У Клінічній лікарні швидкої медичної допомоги за останній рік було пересаджено 6 сердець, 2 печінки, 22 нирки (10 з них родинні) і одну підшлункову залозу. Директор лікарні Олег Самчук, з подачі якого після тривалого затишшя відновилась трансплантація в Україні (спершу у Ковелі, потім у Львові) заявив, що невдовзі настане той час, коли пацієнти, які потребують пересадки органів, не будуть шукати порятунку за кордоном, а отримають допомогу в Україні.

У Львові, як повідомив Олег Самчук, планують провести значно більше трансплантацій, ніж провели торік. До цього процесу підключається й всі центри трансплантації в Україні: за останній рік створено 30 центрів трансплантації, а було всього сім, які практично не працювали.

Вірі Кистишок з Тернопільщини пересадили нирку наприкінці грудня 2020 року. Жінка радіє життю і втілює свої мрії.(Фото КЛШМД)

Невдовзі у лікарні відкриються два сучасні відділення: трансплантології та кардіохірургії і трансплантації серця. У приміщеннях, де працюватимуть ці відділення зараз завершують капітальний ремонт.

Міністр охорони здоров’я Максим Степанов, який був за зустрічі з реципієнтами, повідомив, що питання трансплантації в Україні зараз пріоритетне і найближча мета – отримати трансплантаційну незалежність.Торік в Україні було здійснено 118 трансплантацій, цього року таких операцій має бути щонайменше 250.

«Всі без винятку українці, незалежно від того, де вони мешкають, які в них статки, становище, повинні знати: вони будуть захищені і якщо їм знадобиться трансплантація, вона буде зроблена в нашій країні. Я впевнено можу сказати, що за три роки ми здобудемо трансплантаційну незалежність. І я щасливий з того, що на трансплантацію закладена у п’ять разів більша сума, ніж була у 2020 році. І ми чітко обрахували, що на трансплантацію нирки ми нікого за кордон відправляти не будемо. Найвірогідніше, всі трансплантації печінки ми проведемо вдома», – каже Максим Степанов.

Штрой Олені з Житомира 27 грудня пересадили печінку. У неї є 11-річна донька, яка є стимулом жити далі

Зустріч з реципієнтами була неймовірно емоційна. Сльози радості були на очах не лише в тих людей, котрі після важких захворювань зараз живуть повноцінним життям, і їхніх рідних, а й у відомих трансплантологів, які поділилися спогадами про те, як зароджувалася трансплантація в Україні.

Директор Інституту серця, відомий кардіохірург Борис Тодуров пригадав, що першу трансплантацію серця він провів у 2001 році. Він провів її експериментально, не маючи відповідного обладнання, умов. Ніхто не вірив, що таке можливо. З донорським серцем з Інституту нейрохірургії він повертався пішки, за ним навіть машини не прислали. І на вулиці її важко було спіймати, бо була велика ожеледиця. Коли нарешті один чоловік зупинився і кардіохірург попросив його їхати швидше, бо він везе донорське серце, водій схопив арматуру і каже: «Виходь, я шизофреніків не вожу».

Довелося вийти і ловити іншу машину. І з того часу до 2019 року в Україні було пересаджено всього сім сердець. Трансплантація почала набирати обертів лише з 2020 року.

22-річному Василю з Старосамбірського району серце пересадили 10 лютого 2021 року і через два тижні він вже спокійно гуляв у рідному селі

На зустріч з реципієнтами прийшов особливий гість, якого зал зустрічав і проводжав стоячи. Це син донорки-львів’янки Наталії Миколишин – Любомир, семінарист, майбутній священик. Він розповів присутнім, чи просто йому далося дати дозвіл на забір органів мами.

«Моя мама жила за таким принципом: коли ти щось береш, то наповнюєш руку, коли ти щось даєш, то наповнюєш серце. Вона впродовж всього свого життя наповняла серце. І я тішуся за пана Віталія, в грудях якого б’ється мамине серце, воно напонене любов’ю. Дякую матусю тобі за те, що дала життя не лише мені з братом, а й дала життя іншим людям, які можуть жити, бути носіями того добра, яке ти носила тут, на землі», – сказав Любомир.

У грудях Віталія Бабака з Одеси б'ється серце львів'янки

Любомир зустрівся з людьми, які живуть завдяки органам його матері. Це була неймовірна зустріч. Мати Любомира померла, але дала можливість чотирьом людям жити.

На запитання, чи не жалкує він про рішення дати згоду на забір органів, Любомир відповів: «Парадокс цієї події у тому, що я вкотре переконався, що радість і смуток крокують нога в ногу. Коли підписував згоду (на забір органів), я вже тоді не жалів, але був біль. Та коли зустрівся з реципієнтами, то переконався стовідсотково, що все було зроблено правильно», – каже Любомир.