Екстрений саміт відчаю

Американська делегація на Мюнхенській безпековій конференції влаштувала такий шторм, що європейські лідери тут же швиденько зібралися на екстрений саміт у Парижі. Сама по собі ця подія уже викликала інтерес – не так часто очільники європейських країн ухвалюють такі швидкі і різкі рішення, до того ж, так чи інакше сказане віцепрезидентом США Джеєм Ді Венсом у Мюнхені стосувалося України, тож і паризький саміт певною мірою стосувався нашої ситуації. А тут ще й Джорджа Мелоні, одна з найяскравіших політичних персон сучасності, однією фразою так круто охарактеризувала саміт, скликаний президентом Франції Емманюелем Макроном…

Для початку відзначимо, що італійська прем’єрка прибула на паризький захід останньою, на той час він тривав уже понад годину. Що вже є показовим, принаймні в її персональному ставленні до саміту. (Тут варто нагадати, що, на відміну від очільників основних інших ключових країн ЄС – Німеччини, Франції, Польщі, як лідерки Східної Європи та Великої Британії, – Мелоні представляє відверто праву частину політичного спектру. І це не могло не вплинути і на її ставлення, і на слова. Та все ж сіньйора Джорджа протягом останніх років демонструвала притомну і виважену реакцію на ті чи інші політичні події на континенті. Тому варто прислухатися до її слів.) А потім очільниця уряду Італії прямо назвала саміт «антитрампівським». Не антиросійським, не проукраїнським, не самітом за мир в Україні та Європі, а – «антитрампівським». І в цій фразі Джорджи Мелоні сконцентрована вся суть паризького заходу, та суть, яку деякі європейські лідери воліли б приховати.

Бо, наприклад, коли Росія вторглася на територію України – жодних екстрених самітів лідери ЄС не проводили. Хоча ця війна, як ми побачили надалі, стосувалася не тільки нашої країни, а й Європи загалом. Та при цьому не те що зібратися в Парижі чи деінде європейські лідери не поспішали, вони навіть не горіли бажанням допомагати Україні. Як тут вкотре не згадати слова тодішнього посла України в Німеччині Андрія Мельника, який розповідав про першу непублічну реакцію німецьких коаліціантів на початок повномасштабної російсько-української війни. А вона, ця реакція, була такою, що частина з них (і ми добре знаємо, яка саме, і канцлер Олаф Шольц теж добре знає) уже готувалася налагоджувати стосунки з новою, маріонетковою проросійською владою в Києві.

Згодом, звісно, Європа все ж була змушена підтримати Україну. Запроваджувати санкції, надавати фінансову і військову допомогу. Але, між іншим, та ж Німеччина досі не почала постачати Україні далекобійні ракети TAURUS – і це вже не можна пояснити якоюсь боязню ескалації тощо, бо ті ж Франція та Велика Британія свої ракети Збройним силам України давно й успішно (для ЗСУ успішно, звісна річ) передають, і нічого, жодної «ескалації», якої так боїться канцлер Шольц, не сталося.

А тут – терміновий, екстрений саміт. Отака от миттєва реакція. І на що? На всього-на-всього слова представника Сполучених Штатів. (Як тут не згадати, що слова іншого політика, президента РФ Володимира Путіна, на цій же Мюнхенській конференції 2007 року не викликали жодної екстреної реакції – хоча всім, хто хотів чути і бачити, було зрозуміло, що в тій своїй сумнозвісній промові кремлівський диктатор фактично оголосив демократичному Заходу війну.) От, значить, де больова точка нинішньої Європи – різкі заяви з боку американських союзників. Тільки це може вивести її зі стану приємного анабіозу.

Анабіозу, який поступово підточує всю Європу. Поміркований євроістеблішмент, який навіть під правоцентристською вивіскою більше нагадує вічно стурбованих і заклопотаних (бо більше ні на що не здатних) лівих (правда ж, фрау Меркель?), незчувся, як пропустив кілька дуже важких ударів зі самісінького правого краю політичного спектру. У листопаді 2023 року вибори в Нідерландах виграла ультраправа Партія свободи, яка за півтора місяця, зі 7 жовтня і до дня голосування, винятково на своїй антимігрантській риториці («Бачили, що відбувається в Ізраїлі? А ми вас увесь час попереджали про загрозу від мусульманських мігрантів!»), вискочила з четвертого на перше місце зі солідним для нідерландських реалій восьмивідсотковим відривом. А чим займалися в цей час право- і лівоцентристи? Питання, звісно, риторичне.

А тепер повертаємося до Німеччини, чий канцлер так глибоко стурбований словами віцепрезидента Венса, що аж терміново поїхав на саміт у Париж. Там на вихідних – позачергові вибори до Бундестаґу. І ультраправа «Альтернатива для Німеччини» вже має 20% прихильників. Тобто кожен п’ятий дорослий німець готовий голосувати за ультраправих, а на Сході, у колишній НДР, «Альтернатива» взагалі виграє вибори у всіх бундесземлях, окрім, хіба, Берліна. І це, повторюся, в нинішніх умовах.

Уявіть же собі, що було б, якби в ці останні перед виборами тижні сталася якась подія, яка б зіграла на руку ультраправим, що послідовно виступають за припинення підтримки України та зняття санкцій із Росії. Скажімо, якийсь українець (і необов’язково біженець, а такий, що давно живе в Німеччині) влаштував би стрілянину чи в якийсь інший спосіб поранив/убив би кількох місцевих жителів, і це «під правильним соусом» подали б тамтешні ЗМІ. Чи не злетіли б рейтинги «Альтернативи для Німеччини» до небес, як це сталося півтора року тому в Нідерландах? І чим би відповіла на це нинішня провладна коаліція? Нічим. У них інші проблеми – образа на США, настільки сильна, що треба терміново збиратися на саміт у Парижі.

Ліволіберальні європейські лідери втратили відчуття реальності в той момент, коли ситий і спокійний Євросоюз почало по-справжньому штормити. І це почалося аж ніяк не після другої перемоги Трампа чи після виступу Венса. Це почалося ще в минулому десятилітті, зі спровокованої Росією в Сирії мігрантської кризи, яка вдарила по Європі та на якій і почали зростати ультраправі партії, принаймні в тій частині Європи, яка розташована на схід від Парижа. (Втім, і на геть далеких від Сирії Піренеях, в Іспанії та Португалії, ультраправі вже ідуть на третьому місці в рейтингах і на виборах.) Тоді поважні європейські політики вирішили, що все знову, як і раніше, вирішиться в режимі анабіозу – і промахнулися.

На початку 2025 року всі ці космічні рейтинги ультраправих у Британії й Австрії, Нідерландах і Німеччині демонструють, що воістину кравчуківська ідея центристів, яких так обурили заяви американців у Мюнхені, «пропетляти між крапельками» – провалюється. Якщо не провалилася остаточно. Світ занурився у важкі часи, коли потрібні рішучі дії і прямі відповіді на незручні запитання. А розніжені спокійними і багатими (зокрема, і через російські енергоресурси) десятиліттями після Холодної війни політики виявилися нездатними адекватно реагувати на геополітичні виклики. Як бачите, єдина причина, коли вони можуть щось екстрено зробити – та й то тільки зібратися поговорити – це коли персонально їх самих вкололи.

Європа правішає, це очевидний факт. І буде дуже добре, якщо це поправішання завершиться на респектабельних і притомних Мелоні чи Мерцу, який ось-ось виграє вибори в Німеччині і стане нарешті канцлером – а не призведе до тріумфу Марін Ле Пен у Франції, Найджела Фараджа у Британії чи Аліси Вайдель у Німеччині. Уявіть собі цю Європу ультраправих. Не виходить без порівняння з нацистським Третім Райхом Адольфа Гітлера? Отож бо й воно. І ніхто з усіх цих безкінечних політімпотентів на кшталт Шольца не визнає своєї відповідальності за цей потужний ультраправий ренесанс.