В українському секторі Facebook запанував апокаліптичний настрій. Ширяться пости-скигління, мовляв, «нас зрадили», «Україну злили», «Путін знову переміг». Спробуймо поміркувати, наскільки виправдані всі ці страхи.
Зразу ж почну з твердження, що ніхто ще нікому Україну не «злив». Так, такий шанс існує, але він значно нижчий за той, що цього не станеться. Зрештою, ми повинні насамперед для самих себе усвідомити, що означає «злити Україну», а що її відстояти. Якщо наша держава зберігає більшість своєї території (наприклад, плюс-мінус ту, що зараз перебуває під контролем Києва), боєздатну армію, суверенне керівництво і народ, готовий чинити спротив агресору, то ми вже можемо стверджувати, що вистояли. Навіть перемогли, якщо зважати на найжахливіший сценарій з цілковитою втратою територій і суб’єктності, у якому на початку повномасштабного вторгнення була майже впевнена більшість політиків на Заході.
Так, наразі сценарій, який передбачає деокупацію загарбаних земель і «каву в Ялті», не виглядає реальним. Наша впевненість у «красивій перемозі», народжена успіхами осінніх офензив 2022 року, розвіялася як ранковий туман. Нині ми вже знаємо, що треба відмовитися від занадто оптимістичного погляду на речі, реальніше оцінювати свої сили, скептичніше ставитися до обіцянок партнерів «допомагати, скільки буде потрібно». Але водночас не впадати в апатію. Бо ситуація хоч не виглядає особливо райдужною, але не є і геть похмурою.
Отже, що нас за минулі дні так тригернуло, що ледь не довело до суспільної депресії? Передовсім це останні заяви президента Сполучених Штатів Дональда Трампа та осіб з його оточення. Нас страшенно обурило, що глава Білого дому мило побалакав телефоном з російським диктатором Владіміром Путіним, наговорив йому масу компліментів і почав за нас без нас вирішувати, як покласти край російсько-українській війні. Ми це, звісно, сприйняли як цілковиту зраду нашого головного союзника, як спробу поділити світ на сфери впливу, ледь не як «Ялту 2.0».
Чи дійсно варто цю подію сприймати саме так? Аж ніяк. Про що конкретно йшлося в півторагодинній розмові між Трампом і Путіним, ми можемо лише здогадуватися. Зокрема, аналізуючи пост американського лідера, викладений у його ж соцмережі Truth Social. «Ми обговорили Україну, Близький Схід, енергетику, штучний інтелект, силу долара та багато інших тем. Ми обидва розмірковували про велику історію наших народів і про те, що ми так успішно воювали разом у Другій світовій війні, пам'ятаючи, що Росія втратила десятки мільйонів людей, і ми також втратили так багато! Кожен з нас говорив про сильні сторони наших народів і про велику користь, яку ми колись матимемо від спільної роботи. Але спочатку, як ми обидва погодилися, ми хочемо зупинити мільйони смертей, що відбуваються у війні між Росією і Україною… Ми домовилися працювати разом, дуже тісно, включно з відвідуванням країн один одного. Ми також домовилися, щоб наші відповідні команди негайно розпочали переговори, і ми розпочнемо з того, що зателефонуємо президенту України Зеленському, щоб повідомити йому про розмову, що я зараз і зроблю», – написав він.
Трамп також вкотре заявив, що цієї війни не сталося б, якби він був президентом у 2022 році. Подякував Путіну «за його час і зусилля». «Я вірю, що ці зусилля приведуть до успішного завершення, сподіваюсь, незабаром!» – так закінчує Трамп свій незвично розлогий пост.
То що ж нас так обурило? Передовсім сам факт розмови найвпливовішого світового лідера з міжнародним злочинцем, місце якого на лаві підсудних у Гаазі. Це, хай там як, дало сигнал цілому світові, що Путін більше не є нерукоподатним, що міжнародна ізоляція для нього фактично закінчилася.
По-друге, те, що Трамп спершу зателефонував до Путіна, який є агресором і фактично ворогом України, Заходу й самих США, а не до союзника Зеленського. Так, добре, що американський президент, не зволікаючи, зв’язався і з українським президентом, розповів йому про деталі перемовин зі шефом Кремля. Але все ж це сталося постфактум.
По-третє, нас просто вивертає від загравання Трампа з Путіним, обсипання його компліментами та подяками. І жодної згадки про те, що це російський диктатор розв’язав цю криваву бійню в центрі Європи, яка ледь не поставила світ на межу ядерної катастрофи.
Не менше обурив українців виступ нового голови Пентаґону Піта Геґсета на засіданні у форматі «Рамштайн», який заявив про нереалістичність мети виходу на міжнародно визнані кордони України. «Ми повинні почати з визнання того, що повернення до кордонів України до 2014 року є нереальною метою. Гонитва за цією ілюзорною метою лише продовжить війну та спричинить більше страждань», – застеріг Геґсет.
Також американський міністр оборони поставив під сумнів можливість вступу України до НАТО навіть після остаточного закінчення війни. «США не вважають членство України в НАТО реалістичним результатом дипломатичного врегулювання», – заявив він.
Спробуємо вгамувати емоції і проаналізувати все сказане американцями. Почнімо зі самого факту розмови Трампа з Путіним. Так, неприємно, так, прикро, але як могло бути інакше, якщо йдеться про намагання припинити війну. Раз ми вже визнали, що переконлива перемога над путінською Росією – справа нереальна, то врешті-решт довелося б домовлятися з диктатором, аби покласти край загибелі наших хлопців. Щодня в центрі Львова мені доводиться спостерігати траурний кортеж, над яким лунає «Пливе кача». Серце розривається від цих сумних, зворушливих нот. Понад усе на світі хотілося б почути іншу музику. І що скоріше, то краще.
Так, страшено нервують компліменти, у яких Трамп розсипається перед Путіним. Але чи варто ставитися до них серйозно. Уявіть собі, що якийсь гендляр, шулер чи просто «представник канадської фірми» (якщо хтось ще пам’ятає про що йдеться) прагне на вас нажитися, то й обсипає вас компліментами. Трамп – старий, досвідчений бізнесмен-перемовник, який уклав за своє життя тисячі контрактів. Він уже має набиту руку (язика) в цих справах, знає, як зваблювати клієнта. Тому я б радив сприймати компліменти американського президента саме в цьому ключі.
У будь-якому разі деталі майбутньої мирної угоди опрацьовуватимуть компетентні перемовники, які детально ознайомлені зі ситуацією і на полі бою, і в економіці Росії, в її соціально-демографічних реаліях. Вони чітко усвідомлюють, де можна натиснути на опонента, на чому можна поторгуватися, чого можна очікувати. А справою Трампа було лише запустити процес, що він і зробив.
Тепер щодо болючих для нас заяв керівника американського військового відомства Піта Геґсета. Передовсім про те що, що НАТО нам найближчим часом не світить. Хіба це сюрприз? Аж ніяк. Трамп і представники його команди робили такі заяви ще до інавгурації 20 січня. Але пригадаймо, що з цього ж приводу казав попередній президент, «великий друг України» Джо Байден. Та фактично те саме, лише м’якше, лагідніше. Але чи нам від цього було легше. Той з українців, хто вірив, що наша героїчна боротьба з російським агресором гарантувала нам членство в Північноатлантичному Альянсі, очевидно, сприймав цей жорстокий світ занадто наївно, занадто інфантильно. Так, я вірю, що колись ми увійдемо до західного військового блоку як повноправні члени, але коли це станеться – навіть важко уявити. Принаймні спочатку ми повинні дати раду з усіма окупованими територіями. Бо країну з територіальними проблемами ще можуть прийняти до Європейської Унії, але шанс стати членом НАТО – майже нульовий.
А вийдемо ми на кордони 2014 року ой як нескоро. Подобається нам Піт Геґсет чи ні, але треба визнати за ним рацію і, на жаль, змиритися. На деякий час, допоки ситуація не стане сприятливішою. Он Азербайджан був змушений чекати на свій час майже три десятиліття. У нас же ситуація значно складніша.
Але були для нас і позитивні новини цього тижня, вони прилетіли з Парижа, де відбулася зустріч міністрів закордонних справ провідних країн Європи (Франції, Німеччини, Польщі, Італії, Іспанії та Великої Британії), а також керівників зовнішньополітичного й оборонного відомств Європейської Унії. На тлі невизначеної позиції США учасники зустрічі заявили про готовність збільшити допомогу Україні та підтримку її територіальної цілісності. «Ми готові збільшити нашу допомогу Україні. Ми заявляємо про підтримку її незалежності, суверенітету та територіальної цілісності перед воєнною агресією Росії. Наша спільна мета – продовжувати підтримувати Україну до досягнення справедливого, всеосяжного та міцного миру», – йдеться у спільній заяві. Її підписанти також наголосили, що в мирних перемовинах мають брати участь як Україна, так і Європа. Окрім того, вони виступили за те, щоб Київ отримав надійні гарантії безпеки.
Тож гра триває. І переможець ще аж ніяк не визначений. Головне – сподіватися на краще, але бути готовим до будь-якого розвитку подій. Західна Європа – за нас, а це вже чимало. Тож у цьому контекст значно більше занепокоєння викликає внутрішньополітична ситуація в Україні…
Ми використовуємо