Фальшиві пологи глобальної Півночі

Владіслав Сурков свого часу був одним з найзагадковіших і водночас найвпливовіших російських політиків, але вже давно перетворився на збитого льотчика. Він був не просто «ад’ютантом його превосходительства», а фактично провідним творцем ідеології путінізму, креатором глобальної гри Москви. Сурков курував у Кремлі українську політику, кажуть, саме його завданням було створення «Новоросії» ще 2014 року та фактичне підпорядкування Києва Москві. Ймовірно, саме за провал цієї місії він і впав у немилість Владіміра Путіна й позбувся всіх своїх офіційних і неофіційних посад.

Час від часу Сурков нагадує про своє існування доволі неординарними статтями на геополітичну тематику. І ось нещодавно він відзначився новим текстом під назвою «Народження Півночі» («Рождение Севера»), опублікованим на російському порталі «Актуальные комментарии».

Хтось із читачів поставить резонне запитання чи радше закид: ну навіщо нам звертати увагу на писанину якихось колишніх російських урядовців, які вже давно і глибоко поза грою російської політики? Закид, на перший погляд, правильний. Але якщо проаналізувати останні сурковські статті глибше, то можна зробити висновок, що їх читання й осмислення може нівроку допомогти в прогнозуванні наступних зовнішньополітичних кроків вищого російського керівництва. Бо навіть зараз, перебуваючи поза мурами Кремля, Сурков не втратив здатності не просто вгадувати думки і наміри Путіна, а навіть передбачати їх.

Пригадаймо одну з його попередніх статей, а саме «Куди подівся хаос? Розпакування стабільності», опубліковану на тому ж порталі «Актуальные комментарии» в листопаді 2021 року.

Пригадуєте ті дні? Британська й американська розвідки попереджають Київ, що концентрація російських військ поблизу українських кордонів – це не просто блеф, це підготовка до широкомасштабного вторгнення. Чим відповідають наші політики, політологи, публіцисти? Хі-хі, ха-ха, яке ще вторгнення? Цього не може бути, бо не може бути ніколи. Нас чекають шашлики, маївки, Великдень-Різдво і жодної війни. А інтернетом ширяться меми з Містером Біном, який чекає не дочекається російського вторгнення. Він – ні. А ми таки дочекалися.

А треба було ще тоді ретельніше читати Суркова. Чим цікавою була та писанина? Передовсім тим, що автор відстоював не просто доцільність російської експансії, а невідворотність, її екзистенційну необхідність для Росії. Причому, як справжній інтелектуал, пояснював цю свою тезу за допомогою другого закону термодинаміки (Сурков навчався в Московському інституті сталі і сплавів), згідно з яким ентропія (а разом з нею і хаос) не може зменшуватись, а тим більше – зникати.

«Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею в наших домашніх умовах не рекомендується. Її потрібно виносити кудись подалі. Експортувати для утилізації на чужі території», – радить Сурков. На його переконання, перманентна інвазія на чужі території, окупація й анексія – це як було життєвою потребою для Росії, так і залишилося. «Протягом століть Російська держава з її суворим і малорухомим політичним інтер'єром зберігалася винятково завдяки невпинному прагненню за власні межі… Для Росії постійне розширення – не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття», – стверджує він.

Сурков застерігав, що Росія залишатиметься агресивною, небезпечною для сусідів (і не тільки) державою. Водночас виправдовував її, запевняв, що в цьому нема провини ні російської влади, ні росіян зокрема. Бо експансія – це життєва потреба Росії, «екзистенціал», як він каже, її «історичного буття». Він фактично заявив Україні: «Зараз ми на вас нападемо, готуйтеся!». Але хто б то його слухав.

То, може, таки варто принаймні зараз почути й проаналізувати черговий сурковський меседж? Хоча б для того, щоб зрозуміти кремлівські зовнішньополітичні інтенції.

Про що саме йдеться в новій статті Владіслава Суркова? Не повірите: про любов Росії до Заходу. В одному з коментарів знайшов цікаве порівняння, яке апелює до макабричного фільму режисера Алєксєя Балабанова «Груз 200». Тобто любов Росії до Заходу нагадує любов міліціонера-маніяка з цієї стрічки до місцевої красуні. Правоохоронець викрав дівчину, прикував її кайданками до ліжка, знущався з неї, доводячи до божевілля. Так він очікував, що врешті-решт вона відповість йому взаємністю.

Стаття Суркова починається зі згадки про одного міфологічного персонажа пресвітера Іоанна (попа Івана), який нібито був правителем великої й потужної християнської держави десь у Центральній Азії. Багато європейських можновладців у часи Середньовіччя сподівалися на підтримку пресвітера в боротьбі з «невірними», але так її й не отримали. Бо насправді не існувало жодного Іоанна, не було жодної потужної християнської держави в Азії.

І які б, ви думали, паралелі Сурков проводить зі сьогоденням? Що ця міфічна держава – це Україна. Актуальні західні можновладці зробили на неї високі ставки і прорахувалися, за версією Суркова, звісно.

«У нинішньому переділі світу геополітичні галюцинації відіграють не меншу роль, ніж за часів Васко да Гами. І не так вже й важливо, чи побачили уві сні вашингтонські стратеги вишиванку з принтом “сим переможеш”. Або стратегам берлінським привиділося, що вони “як завжди” з нібито властивою їм “німецькою педантичністю” рішуче в усьому розібралися і все передбачили. Або всі вони разом прийняли Україну за царство попа Івана, за чудовий і на все готовий закордон, який їм допоможе», – стверджує Сурков. Слово «Україна» він, звісно, пише з маленької літери, зайвий раз вказуючи на ілюзорність державного утворення. Я ж собі дозволю його виправити і граматично і сутнісно.

А що ж, на думку автора, є тією силою, на яку зможе опертися «колективний Захід», щоб сформувати «колективну Північ»? Звісно – Росія. Ось як це бачить Сурков:

«Що ж можна розрізнити попереду, якщо спробувати подивитись поверх міражів? Що буде, якщо прибрати з шахівниці хибні фігури? Буде Велика Північ – Росія, США та Європа, що утворять спільний соціокультурний простір. Триєдиний північний геополітичний кластер».

Он як! Вже немає клятих «піндосів» і «англосаксів», є західні партнери-подільники.

А що ж це, цікаво, за «хибні фігури», яких треба прибрати? Ну, передовсім, звісно ж, Україна. За сурковською версією, Росії й Заходу слід перестати через неї сваритися, а, як казав Шаріков, «взяти й поділити».

Але не лише Україна повинна опинитися за бортом грядущої історії. Ви зауважили, що в геополітичній концепції Суркова не знайшлося місця Китаю. Китаю! Немає там й Індії – віднедавна найнаселенішої країни світу. Немає Бразилії та інших країн-членів БРІКС, яким Путін ще зовсім недавно клявся у вічній любові.

У Москві вважають, що всі ці країни стерплять таку зневагу? Хотів би поглянути, наприклад, на реакцію Пекіна, який лише своєю економічною потугою здатен розчавити Росію, як хробака.

Сурков зневажливо пише про Україну, натякає на її несправжність. Пригадуєте, ще Путін у Бухаресті в кулуарах саміту НАТО намагався переконати західних лідерів, що «Україна – це не держава». Ще тоді з цієї затії нічого не вийшло. Хоча 15 років тому наша держава була незрівнянно слабшою і роз’єднанішою, аніж зараз. Нині ж на тлі військових успіхів України в боротьбі з «другою армією світу» такі тези виглядають не те що абсурдом – божевіллям.

До речі, про НАТО. Сурков у своїй статті згадує про те, як на початку нульових Путін попросив прийняти Росію до Північноатлантичного альянсу, але отримав відмову. І тут виникає нівроку цікавий момент: кремлівський лідер проситься до «ворожого агресивного блоку, який загрожує безпеці Росії»? Може, на той момент НАТО ще не здавалося Москві «ворожим і агресивним»? Хоча стривайте, ця пропозиція Путіна пролунала вже після, на думку кремлівських завсідників, «найбільшого злочину НАТО», тобто бомбардування Сербії під час косовського конфлікту 1999 року.

І нагадаю, Росія виправдовувала своє широкомасштабне вторгнення в Україну прагненням Києва вступити до Альянсу. Хоча ще до самого вступу на той момент було як до неба рачки. Шизофренія якась виходить. Зрештою, чого дивуватися.

Але все ж, навіщо я так ретельно аналізую статтю Суркова? Бо, припускаю, отакі думки про «глобальну Північ» вирують у найвищих ешелонах російської влади. Сурков, з одного боку, намагається їх систематизувати й синтезувати. З іншого – дати сигнал Вашингтону і Брюсселю, мовляв, у принципі ми готові не лише до розмов, але й до кооперації. Мовляв, можна замутити «новітню Ялту».

Залишається сподіватися, що колективний Захід уже набрався достатньо життєвої мудрості, зрозумів, що таке Росія і чого від неї очікувати, аби більше не бавитися в ці безглузді і водночас небезпечні ігри.