Фантазії на тему Галичини
IQ

Фантазії на тему Галичини

Не можна «висмикнути» з історії окремий період, наділивши його низкою казкових рис

Василь Расевич, 27 листопада 2014 4092 21

Не знаю, чи ще якесь штучне історичне утворення, окрім Галичини, стільки разів привертало до себе увагу після того, як кануло в Лету. Колись уже починав свою статтю словами німецького колеги «Галичина стає модною». Але тоді мова йшла про формування міфу Галичини. Йшлося передусім про літературне підґрунтя цього явища, про малодослідженість історичного минулого краю, ностальгію та специфічний «німецький» інтерес до нього.

Новітнє зацікавлення Галичиною б’є всі рекорди. Створено Українську галицьку партію, яка має відстоювати інтереси регіону. Засновано надзвичайно активну Європейську галицьку асамблею. Семінари, історичні реконструкції, дискусії, презентації, розкручування символіки і все це – новинні приводи. Це однозначно засвідчує, що «галицька ідея», як і сама сучасна Галичина, є інформаційним, тобто віртуальним продуктом.

До цього висновку мене підштовхнула дискусія з одним із найбільш відомих «галичанознавців» професором Ларі Вульфом. Наприкінці розмови він сказав, що віртуальний проект «Галичина» не менш цікавий, ніж історія старої австрійської провінції, але йому особисто навряд чи стане сил і часу, щоб написати про це ще одну книгу. Це мала б бути книга про дивовижні приклади «виринання» час до часу галицької тематики, про постійні спроби інструменталізувати сам міф Галичини та бажанні зіграти на ностальгійних струнах. І як історик, що займається історичною пам’яттю та публічною історією, я не маю права оминути цю тему.

Птаха Фенікс – Галичина

Якщо б серед відроджувачів Галичини був хоча б один професійний історик, то ідея зачахла б уже на самому старті. Чому? Відповідь проста – без ореолу таємничості, без міфологізованої свідомості та добровільної згоди на віру в казку минулого Галичина просто випаровується, залишаючи в осаді радянське формулювання «західноукраїнські земелі». Попри всі потуги новоспечених «галичан», Галичиною можна назвати тільки австрійський коронний край Галичини і Лодомерії, який проіснував з 1772 по 1918 рік. І мова йде не тільки про титул у назві, важливішою є неформальний український термін – Східна Галичина (тобто українська частина краю), яку для зручності було прийнято називати Галичиною. Ні до, ні, тим більше, після того цей край Галичиною не називався.

Правда, був період після поразки Західно-Української Народної Республіки (зауважте, не галицької, бо з такою назвою дуже коротко існувала мікроскопічна Галицька радянська соціалістична республіка), коли терміни «Галичина» і «галицький» вживалися українцями, щоб нагадувати Лізі націй про обіцянку натиснути на Польщу і змусити її створити галицьку українську автономію. А от самі поляки не тільки відмовилися від назви Галичина, але й майже заборонили його для вжитку, трактуючи «галицький» період своєї історії як «порозборовий», тобто напівколоніальний. І це при тому, що коронний край Галичини був фактично польською квазінаціональною автономією.

Тому, коли сучасні «галичани» бравурно повідомляють, що 1861 року Галичина отримала автономію і відтоді була самоврядною провінцією, натякаючи на глибину своєї європейської традиції, то вони або не знають суті проблеми, або свідомо маніпулюють.

Лідер ЄГА Володимир Павлів заявляє, що королівство Галичини мало справжню автономію, що дає відчуття належності до великої європейської цивілізації. Справа в тому, що для русинів-українців ця автономія була найменш бажаною. Їх більше задовольняла ситуація, коли все вирішувалося не у Львові, а в імперській столиці, коли Відень виступав у ролі третейського судді. Надання автономії Галичині, де майже всі адміністративні посади, практично вся влада перебували у польських руках, означало повне адміністративне безправ’я русинів-українців.

Цей короткий «святковий» сюжет є чудовою демонстрацією того, що новітнє галицьке відродження базується в основному на історичних недостовірностях і на маніпулятивному вириванні окремих історичних фактів та їх надінтерпретації.

Насправді Галичина мала кілька пришесть в історії. Перше і, напевно, найбільш історично обґрунтоване трапилося 1772 року, коли в результаті поділу Речі Посполитої колишні землі Белзького та Руського воєводств відійшли до держави Габсбургів. Австрійці, дбаючи про легітимність та історичну тяглість включених до їхньої держави земель, надали новому коронному краю назву «Коронний край Галичини і Лодомерії», з подальшим розширенням титулатури.

Підставою для законного приєднання чужих земель став короткий історичний момент, коли ці землі належали до угорської корони. Просто така назва  була в титулатурі угорських королів. Австрійці не тільки придумали назву для нового коронного краю, але й дали нову національну назву руському населенню: die Ruthenen – латинізована форма русинів. Марія Терезія також нарешті подбала про назву для Уніатської церкви, бо в цій назві не було нічого церковного. Церкву назвали Греко-католицькою, де слово «грецький» – означало візантійський, тобто східний обряд, а друга частина вказувала на належність до вселенської церкви.

Новий коронний край був найбільшим в австрійській державі і, напевно, найбідніший. Вже на самому початку австрійці заходилися над підняттям культурного й освітнього рівня русинів. З часом це переросло в підтримку українського національного проекту. Весь цей час Габсбурги використовували русинсько-українську карту як стримуючий чинник на шляху всезростаючим апетитам поляків. Це протиставлення і конкуренція двох національних проектів унеможливили формування в краї позаетнічної, наднаціональної ідентичності. Українці постійно вимагали поділити Галичину на польську й українську частини, а поляки намагалися ще більш щільно опанувати всі сфери державного і політичного життя.

Австрійський проект «Галичина» скінчився 1918 року, коли і поляки, й українці проголосили свої держави. А Польсько-українська війна, що відразу вибухнула, стала яскравим свідченням того, що суспільство старої Галичини не було мультикультурним і що в ньому не було того нафантазованого пізніше міжнаціонального миру.

Друге пришестя Галичини сталося за більш трагічних обставин. З вибухом Німецько-радянської війни 1941 року німці виокремили стару австрійську Галичину в окремий дистрикт і дали йому однойменну назву. Дистрикт «Галичина», попри протести українців, був відокремлений від решти українських земель і включений до так званої Генеральної Губернії, тобто окупованої Польщі. На переконання Альфреда Розенберга, галицькі українці істотно відрізнялися від решти українців, бо життя протягом 150 років під цивілізованим німецьким керівництвом далося взнаки. І галицькі українці зайняли трохи вищий щабель в расовій ієрархії нацистів, ніж решта українських «унтерменшів». Життя в Дистрикті відрізнялося від політики у Райхскомісаріаті Україна. В дистрикті можна було українцям ходити до школи і навіть здобувати вищу освіту. Ні на що схоже не могли розраховувати поляки, а євреї взагалі мали бути вбиті.

Ще одним коротким сюжетом нацистського проекту «Галичина» стало створення Дивізії СС «Галичина». Знову ж таки, відчуваючи поразку на Східному фронті, нацисти примкнули очі на расову нечистокровність українців-галичан і дозволили їм вмирати за справу Третього Райху.

Німецько-нацистський проект «Галичина» закінчився 1944 року повним фіаско, забравши на десятиліття можливість вживати в позитивному сенсі цю назву. До всього додалася радянська антиукраїнська та антизахідна пропаганда, і про Галичину забули на десятиліття.

Наступні приклади реінкарнації Галичини були неспівставними за масштабами і двома попередніми: австрійським і німецьким. Як не дивно, але зацікавлення Галичиною знову почалося на Заході. Цього разу німецькомовні читачі почали розбирати як гарячі булочки літературні твори старих галицько-єврейських авторів: Йозефа Рота, Карла Еміля Францоза, Манеса Шпербера, братів Башевіс Зінгер та інших. Справді, після катастрофи Другої світової війни та Голокосту життя в старій австрійській Галичині видавалося «раєм з маленькими помилками». Та й нащадкам австрійських і німецьких нацистів було набагато приємніше читати, що давніші їхні предки не були фашистами, не вбивали євреїв і навіть навпаки – творили праобраз об’єднаної Європи. Звідси і ностальгія. Але це була ностальгія дітей жертв та дітей злочинців, які через літературний топос вирішили примирити пам’яті. Літературний проект «Галичина» триває і до сьогоднішнього дня, бо має дуже багато людяного в собі.

Ще одне пришестя Галичини можна угледіти в другій половині 90-х років минулого століття. Це були культурно-інтелектуальні середовища, розчаровані совковим варіантом нової України та відсутністю європерспектив. Ці люди, митці, публіцисти та науковці втікали від совкової реальності у фантазії навколо європейського минулого Галичини. І хоча вони одразу отримали штамп: «галицькі сепаратисти», у прямому розумінні значення цього слова вони такими не були. Це не було політичне утворення, воно не ставило перед собою жодних політичних завдань, а тим більше не думало про якусь сепарацію.

Доказом цьому можуть послужити ритмічні коливання настроїв у цьому середовищі. Під час подій Помаранчевої революції ніхто навіть не згадував про Галичину. «Галичани» так масово рушили до Києва на Майдан, що завмирали цілі міста на Заході України. Але крах благородних планів побудувати нову європейську Україну знову хитнув маятник у бік апатії та розчарування, і знову міфологізована галицька «Європа» надала прихисток розчарованим.

А тут ще й новий міністр освіти Дмитро Табачник нагодився зі своїм «науковим» доробком про галичан. Він цілком серйозно почав ширити відверто расистські теорії  про «інакшість» галичан. Посипалося клішоване іншування: галичани не є етнічними українцями. Вони – наслідок австрійсько-польсько-німецьких експериментів. Вони генетичні мутанти, виведені штучним способом для війни проти росіян та малоросів, тобто справжніх українців. Розігрування галицької карти стало одним із центральних мемів російської та регіоналівської пропаганди. Російсько-регіоналівський проект «галичани» також провалився із вибухом Революції Гідності, хоча окремі його елементи ще довго сіятимуть розбрат та недовіру.

«Мы рождены, чтоб сказку сделать былью»

А тепер про найновішу реінкарнацію Галичини. Почнемо з найважливіших питань: що таке сучасна Галичина і хто такі сучасні галичани у розумінні новітніх прихильників «галицької ідентичності»? Спробуймо пошукати відповідей у висловлюваннях чільних діячів новітнього галицького відродження. Володимир Павлів стверджує, що «Галичина для нас є малою батьківщиною і великою цінністю». Надто загально і обтічно. А далі за Павлівим: Галичина «споконвічна» і незнищенна, це «чарівний світ наших предків», «регіон недооцінений за всіх режимів», «може стати троянським конем проти рускава міра». Павлів стверджує, що Галичина – це Європа в Україні.

Павлів, як досвідчений публіцист, не висловлюється конкретно, а тому сміливо узагальнює і шугає думкою від століття до століття. Він географічно конкретизує межі своєї Галичини до трьох теперішніх українських областей, але історично зводить все до австрійської провінції. Його «літочислення» виглядає дуже специфічно. Милі його серцю австрійський конституціалізм, демократія, міжрелігійна та міжнаціональна толерантність, які ніби й закінчуються 1918-м роком, а далі наступає ліквідація всього перерахованого, проте дивним чином сходять як благодать на голови наших сучасних прихильників ЄГА. Яких чомусь не дивує, що подальша історія поточилася так, що від тієї старої толерантності й сліду не лишилося.

Володимир Павлів вдає, що не розуміє, чому ті толерантні люди враз перетворилися на прихильників УВО, ОУН та вступили в Дивізію СС «Галичина». Він сам же стверджує, що теперішня українська Галичина – це «кулінарія і неофашизм», які перекреслюють всю «нашу європейську традицію». Тобто він намагається штучно відділити умовно безконфліктний австрійський період (який йому однозначно подобається) від того всього, що сталося потім.

А сталося таке, чого виокремити з історії галицьких українців не вдасться. Це і захоплення інтегральним націоналізмом, дуже близьким до ідей італійського фашизму, і терор ОУН проти поляків та українців за небажання підтримати ідею націоналістичної революції. Це і колаборація з нацистами в 30-х – на початку 40-х років минулого століття, служба в батальйонах «Ролянд», «Нахтігаль» та допоміжній поліції. Не вдасться уникнути пояснень і щодо етнічних чисток проти поляків і масового запису на службу в Дивізію СС «Галичина». А потім була радянська колаборація, коли сотні тисяч «галичан» добровільно ставали комуністами і робили стрімку кар’єру в радянських органах влади.

Це «галичани» масово голосували за ультраправе ВО «Свобода». Це також вони, як мародери, розкрадали комунальне майно, намагалися присвоїти собі досягнення українського громадянського суспільства на Євромайдані і під час Революції Гідності. Вибачте, але ви не діти, які, бавлячись у хованки, заплющують очі і кажуть: «А ти мене не бачиш». Не можна висмикнути з історії якийсь окремий період, міфологізувати його, напридумувавши казок та легенд, і спробувати використати його як основу для серйозного проекту. І просто смішно і по-дитячому звучать слова Володимира Павліва «правильно культивований галицький міф може стати перепусткою в Європу». Бо як може стати базою для чогось серйозного казка? А тим більше перепусткою у прагматичний європейський світ? Або ж заява, що «Культивування своєї галицькості нині для нас є чимось більшим, ніж просто збереження історичної пам’яті та традиції».

Тобто середовище ЄГА пропонує нам реалізувати на практиці міф, міф Галичини. Іншими словами, зробити казкові проекти реальністю. В історії українців вже були періоди, коли більшовики будували комунізм, співаючи бравурний «Марш ентузіастів»: «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью…» І тут закономірно виникає питання: чому і для чого? Чи для того, щоб звести вкотре на манівці українців у найбільш вирішальний момент їхньої історії? Чи для того, щоб вилікувати якісь задавнені особисті комплекси, а може для того, щоб покращити власне матеріальне становище? Бо ж не можуть дорослі і свідомі люди приміряти до себе роль, м’яко кажучи, диваків, які публічно демонструють незнання того, що всіма силами намагаються абсолютизувати.

Історичні помилки сучасних «галичан»

Концентрування уваги виключно на австрійській Галичині і штучне розтягування цієї історичної традиції на весь час від міфічних «білих хорватів» до сьогоднішніх прихильників ВО «Свобода» є найбільшою помилкою конструкторів новітньої галицької ідентичності. Спроби представити як доконаний факт, що галицька ідентичність існує, покликаючись виключно на австрійський період, є непереконливі і хибні. Історикам відомо, що спроби Габсбургів створити понаднаціональну проімперську ідентичність у Галичині успіхом не увінчались. На заваді стало протистояння і конкуренція двох потужних національних проектів: польського й українського. А тому колишні мешканці австрійської провінції вийшли з неї переконаними поляками та українцями. Підтвердженням чому стала Польсько-українська війна 1918-1919 років.

Сучасні прихильники галицької культурно-історичної, а може й політичної окремішності штучно маніпулюють, граючи на різниці політичних культур та особливостях історичної традиції. Те, що процес формування української політичної нації у різних регіонах проходив у відмінних державно-політичних умовах, вони подають як доконаний факт існування двох самостійних національних ідентичностей. При цьому українська галицька ідентичність маніпулятивно протиставляється загальноукраїнській. Різниця політичних культур та навіть відмінності в культурно-історичній традиції не можуть заперечити того, що мова йде про відмінності у межах одного національного проекту – українського.

Жодного мультикультуралізму в австрійській Галичині не було. Галичина була багатонаціональною, поліконфесійною, але не мультикультурною. Бо життя у мультикультурному світі передбачає взаємопроникнення різних національних культур, а в австрійському коронному краї люди жили не «разом», а «поруч». Звідси і коріння подальшої нетерпимості до недавніх сусідів.

Не можна «висмикнути» з історії окремий період, наділивши його низкою казкових рис, відрубати все, що сталося потім, і оголосити себе спадкоємцем того легендарного й казкового періоду. Можна, але роблять це або діти, або інфантильні дорослі.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 21

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Yurko Notoco 4 грудня 2014, 17:39

    Тепер най пан Павлів також щось стриндячить про Галіцію!
    Давайте!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 3 грудня 2014, 17:49

    Пане Расевич! Дякую за величенькийматеріал. Уже на самому початку два гарних гаунерських (гаунер - див. Чапеківські Оповідки з обох кишень, улюбена книжка славного судді п. Бачуна) прийоми - штучне історичне утворення ... Отже, Галичина, як окрема адміністративна одиниця існує лише у вигаданій Вами історії. А не у тій, що була. Друге, Ви, шановний Пане, як дуже чутливий до трендів та віянь, ані словечком не згадуєте про велику виставку у Коакові, що присвячена міту Галіції. Дивно, але красномовно.. Майже за улюбленим Вами та Вашими спонсорами др. Фройдом.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Христина Гнатик 3 грудня 2014, 06:51

    Діку. за розлогий текст! Наче прогулялися древніми містами!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук