ФотоЛьвів

Сьогодні, зокрема фотографія, щоразу більше нагадує завод, механічність. А найгірше – що мистецтво і аматорство перемішані. Мати фотоапарат і бути фотографом – трохи різні речі.

Сьогодні у Львові кожен четвертий – музикант, кожен третій – поет, кожен другий – фотограф... Хоча у більшості випадків ці означники не відповідають своїм означуваним: мати фотоапарат і бути фотографом – трохи різні речі.

З того часу, як у 1990 році компанія Kodak випустила першу повноцінну цифрову камеру, фотографувати стало легко, просто, дешево: вибираєш шмат реальності, тиснеш на кнопку «мильниці» - і «шедевр світового рівня» готовий. Кожна подія сьогодні дуже швидко перетворюється на фотосесію з тисячами зображень (доцільніше назвати такі дії бездумним клацанням), які потім майже нікому не вистачає терпіння передивитися до кінця. Матриця, на відміну від плівки, нічого не коштує. Але з відсутністю економії часто зникає і якість.

На початковому етапі розвитку фотографії апаратура була надто громіздкою і не дозволяла робити випадкові знімки. Експозиція тривала достатньо довго для того, щоб стерти з обличчя чи жесту випадкові риси, пов'язані з конкретним актуальним моментом. Звідси і те відчуття вічного, яке йде від старих фотографій. Щось на зразок трансцендентної мудрості. Експозиція першої збереженої до сьогодні фотографії «Вид з вікна» (1826 р.), зробленої Непсом, тривала вісім годин при яскравому сонячному світлі. Сьогодні дивно чути про щось подібне.

До речі про першість: сайт https://www.openspace.ru/ подає інформацію про те, що знайдено найстарішу фотографію в історію людства, зроблену приблизно в 1800 році Томасом Уейджвудом (його часто називали «хрещеним батьком фотографії», але вважалося, що жодної його роботи не збереглося). Фото виконане в червоно-бурих тонах, відображає листок дерева і в 1984 році було продане на аукціоні як робота 30-х рр. ХІХ ст. англійського піонера фотографії Телбота. Якщо фото справді належить Уейджвуду, то воно може коштувати мільйони.

Людина цінує лише те, що їй важко дається, що містить у собі якусь таємничість і є недосяжним для «простого смертного». Як тільки фотографування стало доступним, ми захотіли, щоб кожна банальність нашого повсякденного життя поверталася у вигляді зафіксованого зображення. І якщо в старих любительських знимках 1920-1940-х років ще була якась магія, фотографія була свого роду об'єктом-фетишем, то сьогодні вона стала абсолютно тривіальною річчю. Багато хто вважає, що фотографія лише підтверджує існування предметів і власною цінністю вже не володіє. Але фотокадр - не завжди лише зупинка миті заради того, щоб зберегти пам'ять про подію чи місце, в якому ми побували. Іноді він може відкрити вікно в інший світ - той, в якому ми ніколи не були. Справді мистецька фотографія створює, а не копіює. За допомогою світла, техніки і глибини бачення навколишнього світу. Фотограф за своєю суттю - художник.

15 серпня у львівському Центрі міської історії Центрально-Східної Європи відбулася урочиста церемонія нагородження переможця мистецького конкурсу «Мій Львів». Перше місце отримала Ольга Хлопік за одну із трьох робіт під назвою «Львів. Асоціації». Техніка виконання - фотографія, аплікація. Полотно дійсно цікаве, оригінальне і енергетично наповнене. Використані яскраві вишневі кольори авторці асоціюються з дахами. Думаю, всім одразу пригадався вигляд з Ратуші. Інші дві роботи Ольги також виділяються оригінальністю.

Особисто для мене важливим був підхід до фотографії та картини як до рівних. Оскільки, як правило, їх відокремлюють. Об'єднуючою силою став Львів. Організатори позиціонували виставку як можливість побачити місто «без призм, без кліше, без історії». Гарно і вдало. Оскільки акцентування на Львові історичному вже всім дуже проїлося.

Крім фотоколажів були і просто фотографії. Дві роботи Юрія Дячишина: «Львівський ноктюрн» (хоча, як на мене, єдина її цінність - лише у тому, з якої точки вона зроблена); а от наступна фотографія автора - «Стежки світла» справді вражає. Вартим уваги є фото площі Ринок Сергія Михалківа.

Для фотографів середовище нашого міста є унікально сприятливим (в ці слова у жодному разі не намагаюся вкласти якийсь пафос чи щось подібне). Але тут бракує професійного закладу. Львів міг би стати гарним осередком для проведення міжнародної хоча б літньої школи фотографів. Важливо, що в нашій країні ще ніхто не питає про право фотографувати себе і не подає за це в суд, за винятком відомих людей. В Європі так просто нікого вже не сфотографуєш: навіть тим, у кого є ліцензія, доводиться обманювати, що вони фотографують трамвай...

Час від часу у місті з'являються виставки фотографій. Найчастіше в «Дзизі», цікаві роботи можна знайти в галереї «Ом».

Мене насторожує легковажність ставлення до фотографії. Як не дивно, але багато в чому вартувало би повернутися до початку ХХ ст.: у фотографії, в кінематографі, в дизайні плакатів і першої візуальної реклами. Коли все це ще було мистецтвом, а не масовим явищем. Згадаймо хоча б фотографії Марлен Дитріх Джозефа фон Штенберга, який перетворив освітлення в мистецтво. Сьогодні, зокрема фотографія, щоразу більше нагадує завод, механічність. А найгірше - що мистецтво і аматорство перемішані. Ці можливості, в основному, використовують прямо протилежно до їхнього призначення.

У «Нотатках божевільної» Каші Сальцової була дуже гарна фраза: «Змішались вкупі коні, принци...» Так в дусі ХХІ століття, коли все розмножили, переплутали і тепер не знають, що з тим робити. В мистецтві багато кічу. У свідомості багатьох фото для домашнього альбому, художнє, творче фото - все це лише фото, яке не вимагає особливих зусиль, вмінь і т.д. Професійні фотографи заробляють собі на життя фіксуванням урочистих подій, роблячи солодкі глянцеві механічні фото. І ніхто не пропонує альтернативи.

Безглуздо доводити, що фотомистецтво існує. Просто його треба шукати. У величезному смітнику, об'єднаному одним словом - фотографія.

Фото зі сайту https://lvivcenter.org/