Галичина для України

Як було до української незалежності?

Відчути український дух можна було лише на Галичині і частково на західній Волині. У всіх інших регіонах міста були тотально зросійщеними, а українською розмовляли в основному сільські мешканці. Українську мову та ідентичність сприймали в Україні як щось вторинне, архаїчне, відстале.

В публічному просторі лунали лише жартівливі та ліричні українські народні пісні. Твори, що могли сприяти самоповазі українців до ефіру не допускались. Все українське мало бути етно-шароварним: сало, горілка, борщ, а вишиванка лише для виступів на сцені.

Офіційним образом українця був товстенький тупуватий хохол, що усвідомлює свою вторинність, славить мудрий російський провід та радянську владу. І такий формат більшість українців щиро вважали натуральним, органічним, правильним.

Галичина зберегла українську мову, культуру та ідентичність. І прагнення до свободи та демократії.

Русифікація тут наштовхнулася на тотальний мовчазний спротив позаяк більшість родин мали дотичність до репресованих, січових стрільців, підпільників ОУН чи вояків УПА. Радянський Союз тут не вважався батьківщиною, а окупаційним режимом. Русифікації 70-х років емоційно протидіяла творчість Володимира Івасюка, а після його вбивства естафету підхопив Ігор Білозір, котрого вбили вже за незалежності.

В Галичині наприкінці 1980-х років засновано перші про-українські громадські організації, відбулися перші масові мітинги. Лише в Галичині демократичні кандидати здобули тотальну перемогу на перших в часи СРСР демократичних виборах 1990-го року. Решта України до Рад усіх рівнів тоді обрала комуністів та їхніх прислужників.

На виборах 1991 року тільки Галичина проголосувала за не-комуністичного президента. І з того часу при кожному голосуванні за президента України межа регіону, що голосує за не-комуністичних кандидатів просувалася чимраз далі на схід. Аж співпала у 2004 році із межею українських земель, що історично перебували в Європейському просторі. Потім ця межа завмерла на 10 років. Аж поки її не зруйнували анексія Криму і напад Росії на Донбасі – тепер вся Україна має про-українську більшість населення.

Збережена в Галичині українська ідентичність і європейські формати свободи, самодостатності, демократії та самоповаги нарешті поширилися на всю Україну.

30 років тому і люди були інакшими - мали радянську соціалістичну ментальність. Були тотально залякані радянськими спецслужбами, були безініціативними, у всьому сподівалися на владу, а не на себе. Українці не знали своєї правдивої історії, як виглядає національний прапор і герб, майже ніхто не чув про геноцид Голодомору та інші радянські злочини. А всіх борців за волю України – січових стрільців і УГА, вояків УНР і повстанців Холодного Яру, вояків УПА і «дивізійників» – вважали злочинцями і ворогами народу.

В ті часи більшість депутатів і чиновників усіх рівнів перебували «на гачку» в КДБ, всі націоналістичні та патріотичні середовища були нашпиговані т.з.«сексотами». Незалежна Україна спочатку була видозміненою формою Радянської України – з тими самими керівними кадрами, з такою самою ментальністю населення, з незмінними соціалістичними уявленнями і тотальним патерналізмом.

Насправді лад змінився на капіталістичний, але про це влада боялася повідомити людям. Бо народ панічно боявся капіталізму і вважав весь західний світ нашим найбільшим ворогом.

Якщо все це врахувати то стає зрозумілим, що ми об’єктивно не могли повторити успіхи Польщі чи Балтійських країн. Без засудження комуністичного режиму, без очищення влади і запровадження нових здорових принципів ніякий швидкий розвиток не був можливим. Бо розвиток країни перш за все залежить від людей.

Що ми маємо сьогодні?

За ці 30 років Україна нарешті стала українською. Також суттєво змінилась ментальність населення. Виросло нове покоління, яке не знало радянської брехні та пропаганди. Яке розуміє, що лише ти сам можеш забезпечити собі гідне життя.

Українці створили сотні тисяч малих і середніх приватних підприємств. Попри фактичну протидію з боку влади виник середній клас суспільства – самодостатніх сміливих людей. Молодь і підприємці стали рушійною силою наших революцій проти диктатури, за демократію та європейську перспективу.

Декілька мільйонів українців працюють і вчаться за кордоном. Вони не лише надсилають сюди мільярди доларів щороку, але й здобувають знання та кваліфікацію, переймають принципи взаємин із владою, культури виробництва і міжлюдських стосунків.

За ці роки ми вже створили достатній потенціал для структурних реформ і виходу України з азійського ментального простору на цивілізований, європейський шлях. Залишилося зробити останні, але найскладніші кроки до успіху і сталого розвитку. Ми обов’язково їх зробимо у найближчі роки. Адже ми маємо основне – незалежну державу Україну!