ГЕТЬ ВІД КИЄВА!

Сьогодні ж, на сімнадцятому році української незалежності, кожна людина з «українською душею», із західною орієнтацією і відчуттям справедливості/несправедливості повинна усвідомити, що роль «малої Москви» відіграє Київ.

Приблизно 80 років тому Микола Хвильовий сформулював гасло «Геть від Москви!» Те, від чого пропонував утікати Хвильовий, нині квітне з новою силою із центром у столиці незалежної України.

Микола Хвильовий не був українським націоналістом. Він був переконаним комуністом і росіянином за походженням. Натомість у душі він був стоп'ятидесятипроцентним українцем, західником за цивілізаційною орієнтацією і людиною із загостреним відчуттям несправедливості.

Сьогодні ж, на сімнадцятому році української незалежності, кожна людина з «українською душею», із західною орієнтацією і відчуттям справедливості/несправедливості повинна усвідомити, що роль «малої Москви» (вислів М.Мариновича) відіграє Київ. Саме Київ є тим осередком політичної неповносправності, культурної другосортності і соціальної несправедливості, котрі розповсюджуються на всю країну, роз'їдаючи як іржа фундаменти незалежності та соборності, а заодно й позбавляючи шансів на процвітання та збереження самобутності різних регіонів, які в складі України досі почуваються, як «не у себе дома».

Відчуття відчуження столиці від країни зростає у багатьох людей або під час відвідин Києва, або після перегляду телевізійних ток-шоу за участю представників еліт - політичних, бізнесових чи культурних. Навіть людина, невтаємничена у залаштункові справи публічно-політичного театру, може собі пояснити це відчуження щонайменше у трьох аспектах: культурному, моральному і соціально-економічному.

Культурний аспект

Хвильовий досконало розумів, що асиметрична перевага російської культури над українською в Україні закріплює її колоніальний статус і не дає їй «виявити свій національний геній». Домінація однієї культури над іншою в межах певної держави забезпечується кількістю та активністю носіїв однієї з цих культур. Говорячи про культуру, звичайно, маємо на увазі ширший контекст: культура мови, політична культура, стандарти співіснування в одному суспільстві тощо. У всіх цих аспектах культура в столиці України формується відповідно до «маломосковського» взірця. В основі гасла «Геть від Москви!» лежала необхідність «дерусифікації робітництва» та нейтралізації «російського міщанина», котрий був «головною перешкодою до дерусифікації робітництва». Однак українська столиця і нині не лише не справляється з цим завданням, але чимало спричиняється до русифікації всіх тих заробітчан, що їдуть до Києва з україномовних регіонів. Пересвідчуюсь в цьому щоразу, коли їду зі Львова, Івано-Франківська чи Чернівців і спостерігаю, як ці люди стають «російськомовними» на залізничному чи автобусному вокзалах столиці. Я їх розумію - у Києві можна доробитися, але для цього треба прийняти його правила гри. Столиця платить не тільки за професійність, але й за лояльність.

Так, їхнім головним працедавцем є російськомовний міщанин. Можна його назвати й «російським», якщо взяти до уваги, що світогляд його формувався на основі російської культури й історії, що нині він життя сприймає крізь призму російських телесеріалів, а культурне дозвілля проводить здебільшого на концертах чи спектаклях російських артистів. Заради справедливості треба відзначити, що цей міщанин часто не є ворожим до всього українського. Просто йому так (по-російськи) зручніше. А психологічна зручність і комфорт столичного міщанина - це «святість», на котру не можуть зазіхати ніякі провінціали.

Тут важливо підкреслити, що значну частину столичного міщанства становлять сім`ї та оточення народних депутатів та депутатів місцевих рад, урядовців та службовців різного рівня, бізнесменів і «пролетарів культурної сфери». І навіть, коли частина з них в силу службових обов'язків чи суспільно-політичної доцільності є україномовними і носять вишиваночки, то за способом мислення і поведінки вони теж є носіями «маломосковських» взірців. Вслід за Хвильовим, можемо констатувати і нині: «Без російського диригента наш культурник (додаймо й політика, урядовця, бізнесмена - В.П.) не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати».

Моральний аспект

Київ є страшно космополітичним містом, не зважаючи на зосередження в ньому центрів головних політичних сил. Зовні може видатися, що непримиренні політики різних орієнтацій готові горло перегризти за збереження пам'ятника Леніну, чи встановлення пам'ятника Бандері; за впровадження другої державної чи зміцнення статусу української; за вступ до НАТО чи визнання незалежності Південної Осетії і т.д. Насправді ж тут усім все «до лампочки». І саме цю атмосферу політичного цинізму дуже швидко вловили всі інші прошарки столичного населення і реалізують її відповідно до «табеля о рангах». Публічна риторика - це одне, щоденна дійсність - інше. Головне правило комфортного співіснування: «все до лампочки».

Окрім «бізнесу», звичайно. Здаля від телекамер політики сходять із різних ідеологічних платформ і стрункими рядами йдуть до супердорогих ресторанів, штовхаються в «бутіках» із модним барахлом і взуттям, вихваляються один поперед одного найновішими моделями недешевих автомобілів. Життя поза столицею (а столиця - це для них і заміські дачі, звісно) для них має лише ту цінність, що там живе їх електорат, звідти надходять податки і «гінці» везуть хабарі.

У Києві стає все тісніше. Улітку зареєстрували мільйонний автомобіль, хоч жодного нового моста чи окружної дороги ще не запустили. Зранку, в обід і увечері проїхати в центральній частині міста складно, або й неможливо. А якщо врахувати культуру поведінки, то коли не можна проїхати, то й пішоходові пройти не легко. Чистого повітря і місць для активного відпочинку стає все менше, бо паркові зони і спортивні майданчики забрали під забудову. Забудовницька піхота - переважно заробітчани з регіонів - швендяють по вулицях, п`ють пиво на лавочках, створюють штовханину в метро і дають виручку маршрутникам, котрі, у свою чергу, створюють загрозу на дорогах для дорогих престижних автомобілів. Щось із цим, явно, потрібно зробити. А оскільки добробут столичного міщанина турбувати не можна, то єдиним способом хоч якось розвантажити проблему залишається відбити бажання провінціалам їхати до Києва (без його Києва потреби).

У відповідь на ці запити столичних «олімпійців», команда столичного мера Леоніда Черновецького вийшла з кількома цікавими ініціативами. Спочатку вони пропонували змусити всіх приїжджих реєструватися (так, як це робиться у Москві). Потім передумали і вирішили, що треба усім киянам роздати особливий документ - своєрідний «паспорт киянина», який давав би йому права і забезпечував можливості, недоступні для чужих. У міжчассі виникла ще одна ініціатива, яка передбачала не впускати до міста автомобілі з некиївськими реєстраціями, або пускати їх за додаткову плату. Котру з них втілять у життя і чи з`являться нові ініціативи, мабуть, згодом дізнаємося. Але навіть уже програма мінімум виконана: усі ми вловили сигнал, що в столиці ми є небажаними гістьми, яким без спеціального запрошення їхати туди не треба. Хіба що везти «дари», погоджувати «відкати», чи помахати прапорами і покричати «ганьба».

Соціально-економічний аспект

Про «економічну справедливість» ми думаємо, коли запитуємо себе - звідки береться ця київська розкіш і ціни? Всі ці «Бентлі» і «Хаммери», «Луї Віттони» і «Бріоні»? Київ, що заробив на все це міськими підприємствами промисловості, науковими розробками, міжнародними портами чи світовими банками? Ні, звичайно. Багатство Києва - це вбогість країни. Хай цифри називає той, хто знає - скільки грошей іде до центрального бюджету з регіонів, а скільки повертається; скільки центр збирає податків, а скільки віддає ПДВ; скільки регіональних ініціатив померло через столичну корумпованість тощо.

Чому Київ спускає своїх чиновників у перспективні регіони - можуть запитати представники місцевих еліт. Що робили на відповідальних посадах у Криму закарпатський міліціонер чи вінницький екс-комсомолець, близькі колись до Ющенка? Чому земельними ресурсами багатої на курорти Львівщини завідує людина, заслана із середовища Тимошенко? Ці люди компетентніші, чи може чесніші від місцевих кадрів?

Чому фірми зі Сходу і Центру країни, що приїхали усувати наслідки останньої повені в карпатському регіоні, є непідзвітними місцевим органам влади, які не мають змоги впливати на халатність і злодійство працівників цих фірм? Як добитися правди батькам покалічених неякісними щепленнями вінницьких дітей? Бюджетні кошти з великою переплатою осіли на рахунках столичної фармацевтичної фірми, область отримала у наказовому порядку небезпечний продукт, але проблема фактично отруєних школярів дісталась у спадщину батьків і місцевої влади. Хто за це відповість?

Напевне не столиця. Бо над Києвом - безсовісним і безвідповідальним - немає нині пана, судді чи й морального авторитету. А до самостійного управління великою і різноманітною державою наші еліти виявилися неспроможними. І як писав Іван Дзюба в «Зеркале недели»: «И нет необходимости доказывать, насколько актуально предостережение Хвылевого от «малоросійства» и «хохляцтва», от загипнотизированности «московским диригентом», от инерции многовекового самодовольного и агрессивного рабства».

Так це та загроза, котра не дає Україні стати нормальною державою, в якій кожен її громадянин почував би себе відповідальним за власну долю.

На завершення

Риба гниє з голови. Якщо зігниє столиця, зігниє й держава. Нині Київ визискує регіони так, як вважає за потрібне, оскільки не відчуває суттєвого спротиву. На цей спротив прийшов найвищий час. Поки Львів, Донецьк, Сімферополь чи Харків не скажуть в один голос «Досить!», Київ сам не зміниться. Але цю силу потрібно продемонструвати.

Сильний спротив самобутніх регіонів (а не «русинський сепаратизм» закарпатців) можливий тільки у випадку, коли в регіонах з`являться потужні суспільно-політичні рухи, не рахуватися з якими буде неможливо. Києву треба дати зрозуміти, що це не він Україна, а всі ми.  

Сильні регіони - сильна держава. Ось гасло для порятунку. Це наш «месидж». Звернімося до Києва, дещо видозмінюючи гасло Хвильового:

«Чуєте, москвофіли з київських (в оригіналі з московських - В.П.) задрипанок, чого ми хочемо?»

Фото зі сайту www.telegraf.in.ua