Гра нервів
IQ

Гра нервів

У кого першими не витримають нерви щодо «питання Донбасу»?

Василь Расевич, 23 вересня 1895 0

Ні для кого не є таємницею, що найбільшим викликом для України і її нової влади зараз є питання закінчення війни та реінтеграція частини окупованого Донбасу. Причому в напруженні перебувають усі: і прихильники, і противники нової влади. Одні хвилюються, чи витримає Володимир Зеленський тиск Заходу, а точніше Франції та Німеччини, які бажають швидшого замирення з Росією, і чи не обведе навколо пальця молодого українського президента більш досвідчений Путін? Пікантності ситуації додає таємничість та непрозорість буквально всіх планів розв’язання цієї проблеми. Також особливо ворохобить суспільство раптова поява різних варіантів примирення, про які більшість раніше навіть не чула. Прикладом може бути те, як зненацька з’явилася так звана формула Штайнмаєра.

Які ж насправді виклики і ризики в цьому ключі чекають на молоду українську команду? За більш ніж п’ять років українці звиклися з тим, що десь на сході кривавить рана війни. Сухі повідомлення про загиблих і поранених стали невід’ємною частиною інформаційного простору. А із цим настало і певне звикання. Про життя людей на окупованих територіях говорять мало і досить шаблонно. І дедалі частіше у звичайних балачках чути сподівання, що «сєпари» в Україну більше не повернуться. І взагалі, нехай ідуть на всі чотири боки: плекають власну незалежність, інтегруються в Росію, аби не з нами.

Так, звичайні обивателі можуть дозволити собі якнайбільш різкі заяви та варіанти вирішення проблеми Донбасу. Дилетанти, не обтяжені державною або політичною владою, можуть різко заявляти, що не уявляють собі повернення «бунтівників» назад до складу України. Що в такому розвитку подій найбільше зацікавлений Владімір Путін. Мовляв, забезпечивши автономію Донбасу та досягнувши амністії бойовикам, Путін на десятиліття дестабілізує ситуацію в Україні, паралізує реформи та зупинить рух держави у напрямку до Європи. І найголовніше – залишить Україну і надалі в орбіті російських впливів.

Політики, а тим паче державні мужі, такої розкоші дозволити собі не можуть. Вони мусять послідовно дбати про інтегральну єдність держави, захищати її суверенітет та вимагати від усього світу неухильно дотримуватися положень міжнародного права. А тому змушені триматися в рамках міжнародного законодавства та нещодавно укладених, наприклад, Мінських угод, з якими довший час було не менше незрозумілого, ніж з усією історією переговорів на цю тему. Але тактика попереднього керівництва України, тобто зволікання, більше не працює. На українське керівництво чиниться тиск з усіх боків, і здається, що план Путіна «втиснути» окупований Донбас назад Україні на його ж умовах от-от вдасться. А пояснень як не було, так і нема. Навколо запанувала суцільна «зрада».

Не будучи втаємниченим у державні плани України, можна, однак, на підставі окремих подій зробити певні висновки. По-перше, ні одна зі сторін наперед нічого оголошувати не збирається, опріч засадничих рамкових декларацій. Зокрема, це стосується заяв президента України Зеленського про те, що вибори не можуть проводитися на непідконтрольній Києву території та без виведення російських військ з українського Донбасу. Не йдеться також про зміну державного устрою України на конфедерацію.

Справжнім патріотам України таких запевнень уже було б достатньо, щоб не сіяти «зраду», послаблюючи позицію нашої держави. Натомість частина національної еліти і надалі дотримується принципу: якщо не наша, то не діставайся нікому. Чим збільшує тиск на українську владу і зменшує можливості дипломатичного маневру. У цьому поєдинку з армреслінгу важливо, щоб м’язи однієї руки напружувалися синхронно, а не протидіяли один одному.

По-друге, треба розуміти, що обидві сторони блефують. Росія вдає, що в неї все гаразд всередині, що путінський режим міцний, як ніколи, що немає наростання спротиву в регіонах, що запаси газо- і нафтодоларів невичерпні, що санкції не подіяли, що Європа «втомилася» від України, що Трамп спить і бачить, як віддати Україну назад Росії. Україна вдає, що й надалі має міжнародну солідарну підтримку, що «втоми» від неї, як корумпованої країни, немає, або що достатньо оголосити справжню війну корупції – і довіра знову відновиться. Що українське суспільство консолідоване і видало карт-бланш своїй державно-політичній еліті вести переговори із врегулювання «проблеми Донбасу». У цій ситуації важливо, чиї внутрішні проблеми є більш пекучими і нагальними та наскільки влада у столиці може розраховувати на свій народ.

Важливо також зрозуміти, чого насправді прагне протилежна сторона. Адже знищений та анархізований Донбас, який обходиться Росії, за деякими підрахунками, у 4 млрд дол. дотацій, їй непотрібний. Тим паче Росія не хоче інтегрувати до свого складу чергової «гарячої точки». Не для того вона її створювала. В умовах теперішнього напруження в її корінних регіонах – це навіть небезпечно. Може виявитися, що росіяни більше не хочуть оплачувати чергових «захребетників» з державного бюджету. Як не захоче і російська влада «інтеграції» озброєного до зубів регіону. Оскільки є загроза, що та зброя пошириться по всій території Росії, і тоді стане не до жартів.

Так само останню тенденцію до зближення Росії із Заходом треба розуміти не як те, що Європейський Союз настільки хоче торгувати з росіянами, що на очі не бачить світу. Чи те, що ЄС «пробачив» Путіну анексію Криму або війну на Донбасі. Кваліфікація цих дій з боку Росії є незмінною – брутальне порушення міжнародного права. Її треба також розуміти як можливість втягнути Росію в переговори з більш чіткими зобов’язаннями. Погодьмося, Мінський формат будувався невідомо ким, принаймні переговори вели люди, не обтяжені високими державними посадами. Пригадаймо, що на тих перемовинах Росія фігурувала не як сторона конфлікту, а як посередник, були присутні й лідери так званих ДНР-ЛНР. До того ж переговори припадали на пік найбільшого напруження, коли існувала загроза повномасштабної російської інтервенції проти України. Відповідно були зроблені певні поступки Путіну, щоб зупинити подальшу агресію.

Цей формат однозначно застарів. Але не можна так само починати з чистого аркуша. Тому Захід так вперто наполягає на виконанні Мінських домовленостей. Щоб було за що зачепитися. Так, невигідних Україні. Так, з величезними ризиками.

Але в Росії не менше викликів і ризиків. Вона мріє про те, щоб віддати Україні Донбас у «законсервованому» нею вигляді і на її ж умовах. Головне завдання України –не допустити цього, а отже не погодитися на автономію, бо Україна за Конституцією унітарна держава. Також постає запитання, з якого дива до того «автономного» утворення має бути приєднана контрольована Україною частина Донбасу? За словами академіка Ігоря Юхновського, добровільна передача під контроль сепаратистів решти двох областей буде повною дурнею. Отже, Україну ніхто не в силі змусити погодитися на руйнівний для неї план.

Але сам намір «передати» так звані ДНР-ЛНР під український контроль може завдати істотного удару по авторитету Росії серед сепаратистів та лояльного до неї населення Донбасу, населення, яке сподівалося на дармовий шматок російського пирога, бодай такого, який дістався кримчанам. Тоді стане очевидним, що Росія потрактувала населення Донбасу як гарматне м’ясо, а територію – як розмінну монету. Зрозуміло, що в Кремлі ніхто не дослухатиметься до українських сепаратистів, а зроблять так, як це буде вигідно їм самим. Росія легко давала собі раду з ватажками сепаратистів, відстрілюючи та підриваючи їх. Але в Росії є ще один резон.

Пригадуєте, з чого почалася війна у 2013 році? Так, зі зміни російською Думою зовнішньополітичної військової доктрини держави. Тоді Держдума прийняла закон, яким надала Російській Федерації право вести бойові дії на території інших держав, захищаючи «співвітчизників». Тоді ще часто порівнювали промову Гітлера від 1938 року про захист німецьких «співвітчизників» у Судетській області Чехословаччини з діями Путіна у 2013-му. Так-от, нещодавно фракція ЛДПР на чолі з Владіміром Жириновським подала на розгляд законопроект про те, щоб надати право РФ приймати до свого складу інші держави, які виявлять таке бажання.

Жириновський, як справжній трубадур Кремля, розповів про ті «незалежні» держави, які отримають можливість стати частиною РФ. Це Абхазія, до слова, сьогодні Владімір Путін заявив, що РФ бере на себе повне переозброєння «армії» Абхазії. У цьому переліку опинилися Придністров’я і навіть Білорусь. Справа Білорусі зрозуміла – Путіну, щоб отримати право переобратися на наступний термін, потрібне переформатування РФ. А от «інкорпорування» чужих суверенних територій може стати наступним видом гібридної війни.

Прикметно, що після ініціативи Жириновського лідер донецьких сепаратистів Пушилін заявив, що не розглядає іншого варіанта, ніж інтеграція «ДНР» до складу Росії. І цей варіант, можливо, вимушений для Путіна, виглядає досить ймовірним. Бо відвести свої війська, провести демілітаризацію окупованих територій, віддати російсько-український кордон під контроль миротворчих сил, наприклад, британців, та погодитися на проведення вільних виборів на базі українського законодавства він не може. Інакше цим він продемонструє свою слабкість, і на внутрішньому, і на зовнішньому полі. А це може дати старт тектонічним зрушенням всередині Росії.

Саме тому Росія надає такого важливого значення інформаційній війні навколо вирішення «питання Донбасу». Саме тому з’являються інформаційні вкидання від Андрєя Ілларіонова про те, що дотримання Мінських умов для України є смертельно небезпечним. Так само для цього нон-стоп різні «експерти» на телеканалах Віктора Медведчука переконують українців, що Захід втомився від України. Що Трамп давно здав її Путіну, що Макрон грає свою гру, намагаючись коштом України здобути лідерство для Франції в Європейського Союзі. До цього хору «всепропальників» долучаються голоси українських патріотів, незадоволених поразкою їхнього кумира на останніх президентських виборах. А телеканал «Прямий» в унісон з «медведчукістами» переконує, що президент Зеленський неодмінно «здасть» Україну.

На останок варто зазначити, що ця гра нервів між Росією та Україною неодмінно закінчиться тим, що хтось не витримає. Тому не хотілося б, щоб громадяни України, свідомо або ні, постійно штрикали ножем у плечі її уповноважених представників. І водночас дуже хочеться, щоб у нашої владної команди був реальний план, і не один.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук