Гра в імітацію
IQ

Гра в імітацію

Чому Україні хронічно не щастить з лівими

Сергій Шебеліст, 11 травня8302

Ліві партії ще донедавна мали в Україні доволі багато прихильників, які стабільно голосували за відповідні політичні сили. Практично на кожних виборах, починаючи з 1990-х років, комуністи і соціалісти отримували непоганий електоральний ужинок, завдяки чому мали постійну репрезентацію в радах різного рівня – від сільської аж до Верховної. Кандидати від КПУ та СПУ змагалися за посаду президента, складаючи конкуренцію – технічну чи реальну – посткомуністичній олігархічній владі. Тривалий час вони були вагомим складником українського політичного ландшафту й нерідко відігравали роль «золотої акції» у виборчих і поствиборчих процесах.

Лівий сектор

Так, 2004 року соціалісти Олександра Мороза у другому турі президентських перегонів підтримали Віктора Ющенка та були активними учасниками Помаранчевої революції. Тоді це був важливий сигнал виборцям. А вже за два роки СПУ раптом увійшла до Антикризової коаліції з Партією регіонів і КПУ, чого можна було очікувати від кого завгодно, тільки не від соціалістів з їхньою репутацією «найбільш моральних політиків».

Це був перший випадок масового «тушкування» цілої фракції, що проміняла принципи на посади і ресурси. Лише двоє депутатів не пішли в нову більшість із учорашніми опонентами, яких вони ще недавно таврували як «злочинну владу». Деякі члени СПУ навіть палили партійні квитки, не бажаючи мати з нею нічого спільного. Зрада прихильників і несподіваний політичний розворот фактично позбавили соціалістів майбутнього. На дочасних виборах-2007 вони були «покарані» голосуванням, не здолавши прохідного бар’єру.

Комуністи натомість у нове скликання Ради пройшли, хоча й опинилися не у владі, а в опозиції. Утім, ця їхня опозиційність була, м’яко кажучи, дивною. Коли було треба, вони давали голоси під законопроекти демократичної парламентсько-урядової більшості на чолі з Юлією Тимошенко. Взамін комуністи «вибивали» для себе другорядні, проте «хлібні» посади. Через те їх напівжартома-напівсерйозно називали «асоційованими членами коаліції». Вони були тією самою «золотою акцією», що тримала на плаву крихку більшість, зліплену з Блоку Юлії Тимошенко, частини «Нашої України – Народної самооборони» і Блоку Литвина.

Стали комуністи у пригоді й Вікторові Януковичу, коли його 2010 року обрали президентом. Новому главі держави вкрай потрібна була підтримка й опора в парламенті, а самотужки сформувати більшість ПР не могла. Треба було або об’єднуватися з БЮТ чи «НУ-НС» (і, звісно, ділитися з ними посадами), або йти на нові вибори. Віктор Федорович на жоден із цих варіантів не погодився і, керуючись логікою «переможець отримує все», створив нову більшість із порушенням закону завдяки «тушкуванню» демократичних фракцій та приєднанню «завжди готових» комуністів і «потрібного країні» Литвина.

КПУ без тіні сумніву вступила в новий союз із класово ворожими капіталістами. Описуючи політичну безпринципність червоних товаришів, колишній соціаліст Юрій Луценко зауважив, що комуністи проміняли «Капітал» Маркса на «Капітал» Ахметова.

Утім, подібні дотепи і закиди не надто обходили КПУ. Вона від цього нічого не втрачала – ні репутаційно, ні електорально. Навпаки, їхня підтримка лише зростала. На дочасних перегонах-2007 за Компартію проголосували 5,39%, а на чергових 2012 року – 13,18%. І це при тому, що раніше експерти пророкували близький політичний кінець комуністів.

Але партія провела доволі потужну й агресивну рекламну кампанію, вклавши в неї чимало коштів, і таким чином достукалася до сердець своїх виборців. Хоча КПУ на ту мить перебувала у провладній більшості та поділяла з нею відповідальність за ситуацію в країні, в публічній площині вона використовувала відверто опозиційну риторику. Свою співпрацю з олігархічною ПР комуністи пояснювали тим, що в такий спосіб вони виконують передвиборчу програму, а в принципових питаннях не поступаються представникам великого капіталу.

Показна опозиційність не завадила КПУ ввійти до нової більшості у Верховній Раді. Вона знову стала «молодшим партнером» регіоналів, з якими їх споріднювала проросійська спрямованість і ледь приховувана антиукраїнськість. Причому якщо ПР іще якось намагалася вдавати прагматичних державників, економічних націоналістів й обережних євроінтеграторів, то комуністи були послідовними у своїх поглядах на Україну, сам факт її незалежності, внутрішню та зовнішню політику.

Більш проросійською, ніж КПУ, була хіба що Прогресивна соціалістична партія Наталії Вітренко, але вона вже давно була відсунута на узбіччя політичного життя та лише зрідка створювала потрібну картинку для росТБ. Комуністи відверто зневажали державну символіку, принципово не носили синьо-жовтих депутатських значків, відкривали погруддя Сталіна, виправдовували депортацію кримськотатарського народу, симпатизували канонічному православ’ю. Вони називали себе винятково комуністами України, а не українськими комуністами.

Показовим було й залишається їхнє ставлення до Голодомору (за винятком позиції покійного Бориса Олійника). У цьому питанні полягає, мабуть, ключова відмінність між комуністами й соціалістами. При всіх претензіях до політичної позиції СПУ її фракція таки голосувала за закон про визнання Великого Голоду актом геноциду українського народу, а не розповідала, що «голод був скрізь», «постраждала не тільки Україна» і демагогічно не репетувала: «А хіба зараз не Голодомор?»

За Януковича на відкуп комуністам віддали Український інститут національної пам’яті та Державний комітет архівів, які просували «правильну» версію минулого та берегли сучасників від спроб «переписування історії». Словом, каятися за злочини тоталітаризму вони не збиралися. Навпаки, в ефірах рейтингових політичних ток-шоу шкодували, що їхні попередники мало розстрілювали. Антиукраїнське нутро комуністів дало про себе знати і під час Майдану, який вони категорично не сприймали, і під час сепаратистських бунтів на Сході, котрі активно підтримали члени і симпатики КПУ.

Після Революції Гідності багато говорили про потребу законодавчо заборонити цю політсилу (спроба ліквідації протягом 1991–1993 років була невдалою), але «добивати» її не поспішали. Мовляв, найкращою люстрацією для неї стануть нові дочасні вибори, і суспільство саме дасть оцінку її діяльності. У принципі, так воно і сталося: 2014 року на президентських перегонах за Петра Симоненка проголосували 1,51%, а на парламентських партію підтримали 3,88%. Уперше в історії комуністи не пройшли до Верховної Ради. Значною мірою ще й тому, що багато їхніх виборців залишилися на тимчасово окупованих територіях і не могли реалізувати своє право голосу.

Згодом парламент таки ухвалив пакет «декомунізаційних» законів, що дали правові підстави для заборони КПУ. Тому вже на місцевих виборах-2015 її нещодавні члени балотувалися під прапорами партії «Нова держава», проте похвалитися колишніми успіхами не могли. Надто вже вони дискредитували себе, здобувши в останні роки недобру славу колаборантів російського агресора. А до звання «п’ятої колони Кремля» їм не звикати.

Згубний популізм

З відходом СПУ та КПУ на маргінес політичного життя на лівому фланзі утворився вакуум, заповнити який нині прагнуть чимало сил, які спекулюють на гаслах соціального популізму. Їхні козирі – теми зарплат, пенсій і тарифів за комірне. На цій вдячній ниві «пасуться» і Радикальна партія Ляшка, і «Батьківщина», й «Опозиційний блок». Але назвати їх класичними лівими чи лівоцентристами складно, хоча, наприклад, раніше регіонали співпрацювали в Європарламенті з Прогресивним альянсом соціалістів і демократів.

Тимчасом на арену виходять відносно нові об’єднання, що претендують на лідерство у лівому спектрі та декларують відданість ідеалам європейського демократичного соціалізму. Про потребу таких партій в Україні говорять давно. На їхню роль свого часу претендувала СПУ, що рухалася від ленінізму до соціал-демократії (згадайте слоган «Збудуємо Європу в Україні»), але невгамовні амбіції лідера занапастили її. Подібні прагнення мали й інші партії – «Справедливість» Станіслава Ніколаєнка і «Народна воля» Йосипа Вінського.

Наявність відповідних сил сприяла б структуруванню політичної системи, забезпечувала б політичний баланс і представництво інтересів виборців в органах влади. Тим більше, що гасла соціальної справедливості досить популярні в Україні. Бракує лише їх адекватних виразників, справді наших лівих, які б апелювали до досвіду української соціал-демократії (Драгоманова, Франка, Винниченка, Петлюри, Грушевського і Стешенка), а не щоразу озиралися на Москву, опосередковано чи відверто обстоюючи проросійський порядок денний в Україні, як це роблять «Союз лівих сил» Василя Волги, «Соціалісти» Леоніда Кожари та вихідці з медведчуківської СДПУ (о).

Та наразі цей запит на якісну альтернативу не задоволений, бо нових лівих навряд чи можна назвати «новими» і «лівими». Взяти хоча б Соціал-демократичну партію Сергія Капліна, яка ще недавно мала назву «Партія простих людей». То класична популістська сила, що грає на настроях виборців і мімікрує під їхні потреби, використовуючи майже більшовицьку риторику.

Це промовисто ілюструє маніфест «Лівий курс СДП», оприлюднений 1 травня цього року, що саме по собі символічно. Головним винуватцем усіх бід у державі оголошені олігархи та МВФ. Щоб урятувати країну від капіталістичного жаху, потрібно віддати кермо лівим партіям, достоту як в Європі. В іншому разі на нас чекає ледь не Апокаліпсис: «Якщо ми не зупинимо олігархічно-МВФівську гідру, вона відбере у нашого народу залишки промисловості, забере землю, свободу, суверенітет. Злидні, смерть, війна та безпорадність охоплять нашу Батьківщину».

Член провладної коаліції та «буржуазної» фракції «БПП» Каплін обіцяє націоналізацію в енергетичному, нафтогазовому, аграрному промисловому, медичному і банківському секторах. Безробіття ліквідують, а за дармоїдство встановлять відповідальність. Хабарникам лідер СДП погрожує антикорупційною диктатурою та відновленням смертної кари. Панацеєю від соціально-економічної кризи «нові ліві» вважають розірвання відносин із МВФ, перегляд умов погашення боргів і – увага! – запровадження новітньої планової економіки, нежиттєздатність якої наочно довів СРСР.

«Купитися» на такі прості рецепти вирішення складних питань неважко. Соціальний популізм в Україні, та й не тільки, сприймають на ура, бо влада завжди погана, злочинна й не дбає про звичайних людей, які прагнуть змін (але самі не хочуть змінюватися) і реформ, які можна помацати. Однак розплата за таку безвідповідальну поведінку також неминуча.

Досвід Греції з її популістським керівництвом мав би стати уроком для всіх. 2015 року Коаліція радикальних лівих (СІРІЗА) прийшла до влади під гаслами соціальної справедливості та категорично не погоджувалася із планом економічної стабілізації, запропонованим МВФ, ЄС і Європейським центробанком. Греки навіть погрожували вийти із зони євро, в чому їм активно допомагали спеціалісти Російського інституту стратегічних досліджень при президентові РФ, аби розхитати Європу зсередини. Вони відмовлялися затягувати паски і постійно вимагали грошей, зокрема компенсацій від Німеччини за збитки у Другій світовій війні (розмір претензій коливався від 70 до 162 млрд євро).

Понад те, СІРІЗА ініціювала референдум, на якому більшість греків (61,31%) відкинула «принизливий» для них план жорсткої економії. Але згодом уряд Алексіса Ципраса був змушений погодитися на умови кредиторів, позбувшись при цьому найбільш затятих критиків програми стабілізації. Просто гроші вже ніде було брати.

Не менш повчальний приклад-застереження – Венесуела, економіка якої доведена до колапсу зусиллями лівих популістів Уго Чавеса і Ніколаса Мадуро. Багата на нафту країна перебуває у глибокій кризі, в магазинах елементарно немає продуктів, Верховний суд позбавляє повноважень опозиційно налаштований парламент, президент Мадуро хоче замінити його на Установчі збори, а протестувальників на вулицях розстрілюють поліцейські. І це також наслідок популізму, який вбиває.

Спроби українських політиків заповнити ліву нішу поки безрезультатні. Значною мірою ще й тому, що їхні намагання є ситуативними, імітаційними, спекулятивними і просто нещирими. Словом, вони мають такий же стосунок до лівоцентризму, як морські свинки – до моря. Не щастить Україні із соціал-демократією: то вона занадто об’єднана, то дуже проста, що, однак, не скасовує запиту на справжню українську демократичну лівицю.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук