Грицько Чубай. Вертеп з обмовами

Микола Петренко, 1 червня 201243598
Грицько Чубай. Вертеп з обмовами

Це було в обідню перерву, на “легкій” каві: заскочили до каварні на короткий час, але взяли як належиться – по каві і до кави, «по маленькій», говоримо. І тут поетеса Майя Білан зупиняє нас: гляньте, хто прийшов!.. Хто прийшов? - звичайний молодий чоловік. «То поет! Я редагую його збірку! То дуже гарний поет!» – авторитетно заявляє Майя.

У гурті були: Володимир Лучук, Юрій Малявський і я, звісно. «Підклич», – кажемо. Так і зазнайомилися. Постояли-побалакали, для певнішого враження попросили щось прочитати. Майя вихопилася наперед, зацитувала щось із того, що її вразило з редагованого. Ми хотіли таки почути від нього самого. Він якось спокійно напружився і прочитав – направду, свіже й гарне. Пізніше я його розшукав у вже посмертному виданні:

            І знов нестерпно тихо настає

            якась чужа зухвала веремія,

            де тінь моя мене не впізнає,

            де голос мій – і той мені чужіє...

Наче й звичне – і водночас ще не чуте, мовлене своєрідним голосом.

Домовилися зустрітися, але так, щоб було більше часу.

Але ще ми не встигли розпрощатися і поспішити до редакції, як із-за сусіднього столика хтось із журналістів, вже не згадаю хто – хап за руку. І таким ото таємничим шепотом: «Миколо, кого ви пригощали? Поет? Не тільки поет, він і стукач!»

Ото маєш тобі. Не така вже й дивина на ті часи, але окремих колег ми остерігалися, як тільки запідозрювали їх у подвійній грі. Тоді ми ще не знали, що така "качка" запускалася кагебістськими агентами, аби людина потрапила в ізоляцію, аби її сторонилися.

Пригадую випадок  із знаного ще у перебудовний час одкровення на засіданні правління Спілки письменників у Москві. Тоді запрошений для консультації полковник КДБ на запитання, чи багато було стукачів у письменницькому гурті, відповів таке, що й розумінню не мало б надаватися: «Да каждый пятый!..» В Україні ж це число виростало – до кожного четвертого чи й третього...

А перша книжка Грицькова так тоді й не вийшла: попри гарний редакційний висновок тієї ж Майї Білан, попри схвальну рецензію. Віддали на повторне рецензування надійнішому поезієзнавцеві, і все пішло за бажанням вищих посадовців.

Як бачимо, Грицько був не від того, щоб тісніше заспілкуватися із спілчанським поетичним колом, контактувати з тими поетами, які вже друкувалися, мали видані збірки, оцінювані переважно позитивно. Але – ті ж звісні тепер кожному методи ізоляції неугодних для влади митців  – коли не зупинялися навіть перед прямими провокаціями. А люди ж сторожкі: кому хочеться опинитися у товаристві непевних особистостей... Тому багато з нас клюнуло на цю кагебістську провокацію, спрямовану проти Чубая.

Хоча ми ще таки здибалися, мали кількагодинну розмову – це коли до Львова приїздив донецький поет Олег Орач і попросив мене допомогти зустрітися із Чубаєм. Він, як з’ясувалося, уже знав його із самвидавських джерел.

Ми й зустрілися, знову ж, на каві. І знову були розмови начеб загальні, та певною мірою значущі для розуміння поетичної визначеності поета в тих умовах. Були й вірші, звичайно.

Пригадую, трохи й посперечалися – це коли виникло нерозуміння щодо мініатюри «Безсоння». Зацитую її:

у двох відерцях

синя вода опівночі

намарне силкується

металеві повіки склепити...

Ми більше звикли до конкретики, розкриття закодованих значень – Чубай не поспішав відкриватися, радив самим вибудовувати прийнятливий малюнок, який вже у кого вийде.

Попри всілякі провокації Грицько Чубай таки мав достатньо друзів, і то вірних, близьких до нього за поетичними значеннями. І то не якісь дивакуваті самітники – мова йде про згуртоване ядро талановитих однодумців, яким невдовзі випаде сказати своє свіже слово на поетичному малолюдді. Самому мені у помешканні Чубая біля Погулянки бути не доводилося, хоча з якогось часу жив неподалік, - все-таки я був старший, мав уже усталені інтереси в усталеному товаристві.

А Чубаєві в ті роки було насправді нелегко: підтриманий ще зі шкільної лави доброзичливими шанувальниками, він буквально за кілька років потрапив у виразну немилість тодішніх зверхників – із унеможливленням вчитися, здобувати системні знання, унормовувати буйність небом дарованої уяви. Це – за  одночасного бажання зберегтися кращому, що вродилося в душі, за жадання лету і борні, справедливості і правди.

            Дарма, дарма, що злинули віки,

            Що на кольчузі потемніли діаманти –

            Та знов тебе несе на вітряки

            Бажання слави, зване Росінантом...

Так, це з вірша «Дон Кіхот» – але значною мірою це й про нього самого, про одвічні ідеали, часом наче аж позареальні у гнітючій дійсності.

Доречно відзначав у передмові до першої збірки поета «Говорити, мовчати і говорити знову» Микола Рябчук:

...важко, майже неможливо повірити, що ледь не всі твори цієї книжки, і, зокрема, такі шедеври політичної лірики, як поема “Вертеп” чи “Моя задихана коридо...” написані 19-20-літнім юнаком. Ще важче повірити, що написані вони два десятиліття тому, коли за першими суспільними приморозками мало хто передчував грядущу сувору зиму з її “маланчуківським” гнітом і розпинанням усього талановитого й непокірного.

Справді бо – це коли закривалися виставки, вилучалися з друкарень книги, клалися на полиці шедевральні кінострічки з неповторною українською колористикою (я вже мовчу про арешти найневпокореніших).

На якийсь час Грицькові поталанило: він із першої спроби потрапляє на заочне навчання до Московського літературного інституту – начеб усупереч усьому, всупереч усій когорті недоброзичливців. Там він стає «улюбленим і талановитим учнем» суворого і справедливого педагога-поета Анатолія Жигуліна, який охрестить Грицька «одним із найцікавіших українських поетів».

Але шлях до читача і надалі був закритий. Грицько Чубай робить майже відчайдушні спроби до друкованих видань: пише для дітей, перекладає, вигадує псевдоніми. Тож бодай дещо побачило друк…

Чубай умів дивитися на все з оптимізмом, навіть коли надія дедалі частіше сусідиться з осторогою, із передчуттям гіршого, - як от в листі до луганського поета Івана Низового:

Твій лист із готелю “Народний” запізнився на  цілу добу – тож вибач, що я не зумів тебе провести. Я ще й досі в лікарні,  хоч справи мої йдуть, здається, на краще. В Москву на сесію не їду – не пускають лікарі. Поїду аж весною, коли все буде гаразд... Я хотів би тебе попросити, щоб ти дістав для мене три книжки, конче мені необхідні (гроші і пересилку я оплачу). Це оте видання Симоненка і ще “Похвалу глупості” (укр. мовою) і роман Чингіза Айтматова “Буранний полустанок”...

І тут підступає те, з чим не посперечаєшся – рання смерть... Нині складно й повірити, що Грицька Чубая вже 30 років немає з нами.

І лише після того, лише у перебудовну пору зачинають з’являтися добірки із закодованою вируючою енергетикою – у  газетах “Молодь України”, “Літературна Україна”,  журналах “Дніпро”, “Жовтень”, а особливо в “Україні” – адже саме тут було вперше опубліковано знаменитий “Вертеп”.

Нині творча спадщина Григорія Чубая зібрана в окремі видання – завдяки старанням вдови поета Галини Чубай, сина Тараса, а також відданого товариша з рідного Полісся Миколи Пшеничного, який повишуковував поміж архівних редакційних стосів несхвалені свого часу до друку вірші молодого поета.

А що син Тарас Чубай не втомлюється пісенним словом пропагувати батькову спадщину – то справді гідне подиву за масштабом і оригінальністю вирішення – ще від знаменитого свого часу театру-студії “Не журись!”, де він з’явився з гітарою в руках, намагаючись знайти музичні відповідники оригінальним витворам поетичним,  до виважених композицій у власному гурті.

У цьому ж ми знову, за словами Миколи Рябчука, «не можемо не догледіти глибокої символічності... – в акті духовної незнищенності й свободи, без якої немає поезії і немає народу...»

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 8

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Соломія Чубай 9 червня 2012, 00:31

    Оскільки формат статті і цього ресурсу передбачає право висловитися людям, які мають іншу позицію ніж Любко Петренко, я повертаю коментарі свої та Галини Чубай та Маріанни Кіяновської:

    Ось мій коментар: Микола Петренко не був ніколи в близькому колі Грицька Чубая, як стверджує вдова Галина Чубай. Олег Лишега – найкращий друг Грицька Чубая – те ж не пригадує, щоб батько коли не будь згадував про Миколу Петренка чи Маю Білан, яка редагувала батькову збірку. Бо крім самвидаву «Скриня», батько ніяких книжок не видавав і не міг видавати, бо його з 16-ти років переслідувала КГБ і він був свідомий того, що якщо його не друкують у літературних журналах, то збірку його віршів – антирадянських точно не надрукують.

    Маріанна Кіяновська:
    Прочитала щойно текст Миколи Петренка про Грицька Чубая. Не розумію, чим керувався Микола Петренко, дозволивши собі сказати про Чубая, нехай навіть вклавши ці слова в уста фіктивного персонажа-"журналіста" (цитата: Чубай - "Поет? Не тільки поет, він і стукач!"). Мене це глибоко скривдило. Власне - мене. Бо я виросла на поезії Чубая. Я читала Чубая - і починала розуміти, що таке - Совість, Правда. Я читала його поезію - і ставала собою, такою, якою я є. Мене текст Миколи Петренка образив, бо я вже дещо в житті побачила і дещо таки зрозуміла. Я читала багато творів Миколи Петренка. І трохи розумію, що він за людина. Микола Петренко, хоч він і каже, що знав Чубая, так і не збагнув, що Грицько Чубай - людина великого серця і великої совісті. Такі стукачами не стають. Інша річ - він перебував під колосальним тиском, його водили на допити в КДБ. А в арсеналі КДБ було все - і тортури, і медикаменти, і багато інших "засобів впливу". Я не думаю, що Микола Петренко мав право написати те, що він написав. Особисто я чула про багатьох непоганих людей, про багатьох хороших, про багатьох добрих людей багато різних речей. Майже нема людей того покоління, про кого хоч хтось не сказав би - "стукач". Але Микола Петренко не мав права писати таке про Чубая. Бо колись же хтось же напише "стукач" і про Миколу Петренка.

    Галина Чубай:
    Я ніяк не можу зрозуміти, з якою метою була написана ця стаття. Микола Петренко ніколи не був нашим приятелем, ні знайомим, він, майже, на 30-ть років старший від Грицька Чубая. Ніколи не було чути від нього аналізу віршів молодого поета. Ця когорта членів тодішньої спілки письменників радянської України завжди свідомо ігнорувала молоді таланти, толєруючи підростаюче покоління графоманів.
    Жодним чином пан Микола не мав морального права писати свої спогади. Адже сам підтвердив, що він був делегований як член спілки письменників радянської України до Москви. Неважко здогадатися, кого туди тоді посилали.
    Відчепіться від Чубая!!! Він, мабуть, пробачив Вам, що Ви з ним зробили. Могильний морок не зігріє Вас! Чубай завжди залишиться світлою постаттю та геніальним поетом в українській (не радянській) сучасній літературі. Промені його слави Вас не торкнуться.
    З повагою,
    Галина Чубай

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Маріанна Кіяновська 9 червня 2012, 00:12

    Мій попередній коментар модератор ресурсу стер. Його можна прочитати на моїй сторінці у ФБ, тому я його тут наводити не буду. Крім того, стаття у її нинішній редакції відрізняється від тої, яка, власне, викликала негативну реакцію багатьох людей, не тільки мою: це видно навіть із коментарів під моїм постом у ФБ. Крім мого коментаря, було стерто коментарі Соломії Чубай та Галини Чубай. Одначе - повторю: на моє переконання, тон цієї статті в цілому (від заголовка, через низку аргументів, і аж до слів "Тому багато з нас клюнуло на цю кагебістську провокацію, спрямовану проти Чубая") ображає память Грицька Чубая. Спогади Миколи Петренка про Грицька Чубая - явище приблизно тієї ж природи, що мої (неіснуючі) спогади про Миколу Петренка. Можливо, він цього не памятає, але я аж двічі із ним зустрічалася і розмовляла, і є люди, які можуть це підтвердити. Але уявіть-но собі, що я пишу про це у форматі спогадів з нагоди 100-річчя від дня народження Миколи Петренка. І в цю мить мені дуже цікаво, як до того поставився б його син?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Юрко Сірко 7 червня 2012, 11:32

    з того, що так вважали люди, котрі дуже добре знали і Чубая, і прийоми КДБ: Кость Москалець, В'ячеслав Чорновіл, подружжя Калинців

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук