Гроші з пекла пропалять державну кишеню

Сьогодні Президент нашої країни підписав закон про азартні ігри, яким це явище легалізується. У світі сьогодні модно все легалізувати: одностатеві шлюби, наркотики, проституцію, аборти. Чи існування заборони означало, що цих речей не було? Звісно, що ні. Все це було. Тож, чи є сенс забороняти моральне зло?

Сенс є. Я назву щонайменше дві причини.

Перша причина: закон формує свідомість. Тому навіть якщо людина переступає його, то її совість каже, що вона робить неправильно. А отже людина може вчасно зупинитись, або ж розкаятись з часом.

Друга причина: закон накладає відповідальність за вчинення зла. Немає сумніву, що при невідворотності покарання будь-яке зло буде вчинятись у суттєво менших об’ємах. А це означає, в залежності від категорії зла, запобігання нещастю людей, у нашому випадку громадян України.

Я не знаю, чи знайдеться людина, яка буде заперечувати, що азартні ігри – це зло. Хіба той, хто не мав у житті досвіду зіткнутись із залежною від них людиною. Життя близьких людей такої людини нерідко перетворюється на пекло. Ігроман віддає останні гроші на гру і залишається глухим до умовлянь навіть найближчих людей. Так, людина вільна обирати, як їй жити, але моральне зло має особливість – обираючи його, людина шкодить не лише собі, але й тим, хто навколо неї.

Повернімось до нашого сьогодення. Чи може бути виправданням легалізації азартних ігор бажання поповнити бюджет? Чи є виправданням легалізації твердження, що «краще нехай діють законно, ніж підпільно»? Ні, це не виправдання. Хоча б тому, що ніхто ніколи не діяв підпільно, всі знали, де у місті під різними «лівими» вивісками практикуються азартні ігри. Їхнє безтурботне існування було викликано зовсім не «підпільністю», а лише небажанням боротись з ними. Складно порахувати скільки листів було скеровано від міського голови Львова у Київ щодо цього питання, але нас ніхто не чув, ні за попередньої влади, ні за теперішньої.

А щодо бюджету, то чи можна вважати далекоглядним, що наповнювати його будуть за рахунок того, що українець віддає «останню копійку», спочатку свою, а потім з сім`ї, у той вир азарту та обману. Це збільшення не лише злочинності та бідності з усіма її наслідками, але й руйнація морального стану суспільства, його єдності, творчого начала. Витрати з бюджету будуть значно більшими, щоб побороти ці наслідки. І жоден бюджет не зможе зцілити душу людини, з’єднати сім’ю, повернути втрачені роки та можливості.

Мені здається, що рішення парламентарів і президента було б іншим, якщо б вони перед тим як вирішили заробити на чужій біді, зустрілися б з мамами, татами, дружинами, дітьми, братами та сестрами, які залишились без останньої копійки, яку виніс з хати ігроман, і за якою прийде завтра знову.

Та якщо вже так кортіло заробити (та й справді, є невиправні гравці), то закон повинен був залишити для них максимально вузьку смужку. В Тараса Шевченка та українських класиків ми читаємо, що бідою українців була корчма. Там українець закладав останню свитину, на цьому гріли руки власники корчми. Але минав час – і корчма палала, а корчмар був щасливий, якщо встиг утекти. Легалізація та легка доступність до азартних ігор – це одна з бомб сповільненої дії, яка рано чи пізно підірве наше суспільство, якщо її вчасно не знешкодити.

Для когось Україна – це проект, на якому можна заробити, для нас – це рідна мати, яку нам треба боронити не лише зовні, але в першу чергу зсередини. Пишу, бо промовчати в такі часи – це як взяти гріх на душу.