Химерний мир

5 вересня 2014 року в білоруській столиці були укладені Мінські угоди. Документ підписали невдовзі після Іловайської трагедії, коли угруповання українських військ зазнало колосальних утрат внаслідок прямого вторгнення на Донбас регулярних частин російської армії. Ділянка східного фронту (сектор «Д») була зруйнована й оголена. Противник хизувався, що ось-ось візьме Маріуполь і проб’є сухопутний коридор до Криму чи взагалі дійде до окупованого Придністров’я, втіливши мрії про Новоросію. Пам’ятаєте подібні апокаліптичні прогнози тих часів?

Саме в такій атмосфері й на такому тлі, коли Україна перебувала в нокдауні, відбулося підписання першого «Мінська». Угоди, котра зупинила велику війну, але не принесла миру, через що постійно стає предметом нищівної критики у вітчизняному політикумі й суспільстві.

Важкий діалог про важливе

Суть домовленостей полягає в досягненні тимчасового перемир’я, що згодом повинно перерости у стале й відкрити шлях до політико-дипломатичного врегулювання ситуації на сході України. Офіційними учасниками перемовин у Мінську були і є Україна, Росія та ОБСЄ. Але де-факто на засіданнях Тристоронньої контактної групи (ТКГ) також присутні як спостерігачі представники ОРДЛО, яких іноді сторони запрошують до дискусії.

Жодної самостійної ролі вони не відіграють, адже ватажки «народних республік» озвучують не свою позицію, а відпрацьовують і ретранслюють меседжі Кремля. Колишній учасник української делегації Роман Безсмертний якось розповідав історію про те, як перемовники з Києва мимоволі стали свідками інструктажу, який росіяни проводили своїм маріонеткам.

Під першим «Мінськом» стоять підписи спеціальної представниці голови ОБСЄ Гайді Тальявіні, другого президента України Леоніда Кучми, посла РФ в Україні Михайла Зурабова і двох осіб без жодних статусів і регалій – Ігоря Плотницького й Олександра Захарченка. Як бачимо, нині жоден із підписантів не входить до ТКГ. Тальявіні замінив Мартін Зайдік, Зурабова – спочатку екс-посол РФ у Сирії Азамат Кульмухаметов, а потім – екс-голова Держдуми Борис Гризлов, Плотницького внаслідок «палацового перевороту» змістили з посади ватажка «ЛНР», Захарченка ж ліквідували в донецькому кафе «Сепар» улітку 2018 року. Кучма нещодавно офіційно вийшов зі складу групи, пояснивши, що вже досяг критичного віку: нещодавно йому виповнилося 80 років.

Участь у виснажливих перемовинах – справа нелегка й не завжди вдячна з боку рідної держави. Як зізнався екс-президент, на зустрічі в Мінську він ішов з пігулкою під язиком, а після них іще два дні вдома відновлював сили. До Кучми можна мати багато справедливих претензій, однак у драматичний для України час він учинив як відповідальний політик і державницька людина. Такий політичний важковаговик був сильною кандидатурою на перемовинах з росіянами. До речі, і в підгрупах також працюють (або працювали) важковаговики – екс-прем’єр Євген Марчук і екс-секретар РНБО Володимир Горбулін. Навряд чи цих фахових людей можна підозрювати у «зливі» України, в чому часто звинувачують делегатів наші ж співвітчизники.

Щоправда, серед учасників процесу є й відверто одіозні постаті на кшталт екс-глави Адміністрації президента Віктора Медведчука. Цей діяч уже давно, здавалося, пішов з великої політики, але амбіцій «сірого кардинала» він не втратив. Його політична вага вимірюється не стільки здобутками на виборах (вони були мізерними навіть у часи «розвиненого кучмізму»), скільки неформальним статусом кума Путіна, який має прямий доступ до тіла першої особи Росії.

Зважаючи на це, Володимир Путін часом іде на поступки. Наприклад, видає указ про помилування Надії Савченко. Проте не тому, що отримує взамін своїх військовослужбовців з Головного розвідуправління Генштабу, а тому що про це його попросив Медведчук. Звісно, з гуманітарних міркувань. І великий обмін полоненими наприкінці 2017 року – це теж буцімто його, Медведчука, заслуга, а не результат міжнародного тиску і, тим паче, не наслідок зусиль президента Петра Порошенка.

Навіть не зрозуміло, кого саме Медведчук представляє у Мінську. Де-юре – Україну. Де-факто – Росію. Коли після звільнення з російської тюрми колишній директор полтавського заводу «Знамено» Юрій Солошенко, якого засудили до шести років ув’язнення за нібито шпигунство, побачив український урядовий літак у Москві, він запитав Медведчука: «Це наші?». На що «сірий кардинал» відповів йому: «Це ваші». Простір для інтерпретацій, як бачимо, невеликий.

Тим не менше, Медведчук залишається в Мінській групі, літає чартером до Росії, попри скасування прямого авіасполучення між державами, безпроблемно веде бізнес, скуповує інформаційні телеканали, які відпрацьовують проросійський порядок денний, і готується до повернення у велику політику з колоною біло-блакитних реваншистів. Мрії про лаври гауляйтера Путіна в Україні досі не дають йому спокою.

Процес заради процесу

Деякі подробиці про те, як відбуваються переговори в білоруській столиці розповів у своїй книзі «Уроки влади» екс-президент Франції Франсуа Олланд. Він був посередником під час схвалення другого «Мінська» в лютому 2015 року, що відбувалося на тлі наступу окупантів на Дебальцеве.

«Багато разів Порошенко та Путін підвищували голос один на одного. Останній раптово рознервувався та пригрозив просто та повністю розчавити війська свого співрозмовника. Це виглядало визнанням наявності його військ на сході України. Він миттєво взяв себе у руки, – пише колишній французький лідер у розділі «Ніч у Мінську». – Порошенко залишався непохитним щодо суверенітету своєї країни, у той час як Путін захищав необхідну автономію двох регіонів і намагався відкласти закінчення боїв на три тижні. Він був таким негнучким, що заперечував прямий контакт з лідерами сепаратистів, і під приводом того, що не може вирішувати за них, домагався, щоб з ними попередньо проконсультувалися».

Нині засідання в Мінську дедалі частіше нагадують ритуал, процес заради процесу майже без жодного поступу. Режиму повного припинення вогню на Донбасі немає. Після переформатування АТО на ООС українці не соромляться давати адекватну відповідь окупантам, звітують про втрати противника й уже не мають в очах співвітчизників ореолу хлопчиків для биття. Обмін полоненими знову заблокований, хоча Україна готова віддати РФ її громадян, так званих «іхтамнєтов». Заклику «Заберіть своїх, віддайте наших» у Москві ніби не чують, при тому там люблять говорити, що «росіяни своїх не кидають».

Через це Мінський формат багатьом видається беззмістовним і безрезультатним. А на тлі фактичного старту виборчої кампанії взагалі звучать думки про необхідність виходу з нього чи створення нового майданчика для перемовин. Ці пропозиції озвучують не тільки претенденти на президентську булаву, а й дипломати. Зокрема, представник України в ООН Володимир Єльченко сумнівається в нейтральності позиції Білорусі, адже в ООН офіційний Мінськ завжди грає на боці Москви і «хронічно» не підтримує пропозиції Києва, паралельно позиціонуючи себе як «донора безпеки» в регіоні.

З іншого боку, якщо гіпотетично перенести засідання ТКГ деінде, то як і в якому статусі туди їздитимуть маріонетки з ОРДЛО? Добре про це висловився той-таки Кучма: «Ми чуємо [пропозиції]: давайте перенесемо з Мінська в нейтральну країну. Я перераховую ці країни: Швейцарія, Швеція, Фінляндія... Хтось думає, що ми там можемо проводити ці зустрічі? Чи хтось заявляє, що вони будуть оформляти допуск туди представникам Донбасу? А вартість там проведених зустрічей? Ви знаєте, що деякі наші учасники Мінського процесу їздять до столиці Білорусі за власний кошт?».

Ще однією інтригою є ім’я наступника Кучми в Мінській групі. Сам екс-президент вважає, що на цю роль може підійти дипломат, радник президента Руслан Демченко, якого називають одіозною постаттю, «сірим кардиналом» МЗС часів Леоніда Кожари. У медіа також обговорюють кандидатуру Віктора Ющенка, який випадково чи ні цими днями побував у Мінську, де зустрівся з президентом Білорусі Олександром Лукашенком. Але питання: чи буде прийнятий як перемовник один з найбільш антиросійських (принаймні на рівні риторики) президентів України? До речі, в одному з нещодавніх інтерв’ю Ющенко говорив, що в нього на слово «Мінськ» уже виробилась алергія. Цей формат не може працювати, він себе вичерпав. Без участі американців урегулювати конфлікт буде складно.

Попри все, мінський процес триває. Його пріоритетність визнають на міжнародному рівні, хоча й відбуваються спорадичні перемовини на інших треках. Саме за невиконання «Мінська» з Росії не знімають санкцій. Понад те, пакет обмежень постійно розширюється через Крим, Сирію, США й Солсбері. Натомість Україна дотримується своїх зобов’язань. Щоб не бути звинуваченим у зриві домовленостей і не втратити підтримки Заходу, Київ продовжив дію закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО», який чотири роки тому викликав зливу емоцій, а 2015-го призвів до заворушень під парламентом і загибелі строковиків Нацгвардії. Нині ж голосування відбулося майже непомітно, без димових шашок і скандалів.

«Злив» і зрада України скасовуються, втім про відвернення загрози говорити зарано. На 11 листопада 2018 року в ОРДЛО призначено вибори, проведення яких торпедує дух і букву «Мінська». Ні в Києві, ні у Вашингтоні, ні в Берліні, ні в Парижі, ні в Брюсселі їх не визнають. Та й у Москві, може, просто візьмуть до уваги їхні результати. Мешканців окупованих територій постійно лякають наступом «укропів», останній з яких був анонсований на 14 вересня. А введення миротворчої місії на Донбас перебуває хіба на рівні ідеї. Російський ведмідь хоч і потрапив у мінський капкан, але досі є небезпечним, тому про це не варто забувати ні на мить.