Хроніки однієї антиностальгії

Зараз ті моралісти користуються усіма кабельними і FM-каналами, висять в Інтернеті, публікують свої "ностальгії". А у тому «ліпшому» світі цензурували і глушили все, що тільки могли...

На нашу «скриньку» надійшов текст від однієї з читачок ZAXID.NET, котра підписує свої пости ніком МАПА. Її стаття - це реакція на низку «ностальгійних» текстів авторів нашого сайту.

«Львівський медіа-простір скоро геть затопить хвиля «ностальгійних» публікацій. Відразу зазначу, що мене не обходить її польський чи габсбурзький різновиди - вони таки більш «літературні». Мене цікавитиме ностальгія радянська. А саме питання, чому я її не відчуваю.

За віком належу більш-менш до того самого покоління, що й «професійні ностальгійники». Моє «пожиттєве» товариство - друзі, куми, однокурсники, колеги - складається з осіб віком від 38 до 48 років. Це, так би мовити, моя вікова група. Отож дорослими ми стали за радянських часів. Себто перейшли через радянські садочки, школи, армію і вузи (як тоді скальковано називали ВИШі). Проте коли збираємося одне в одного на уродинах чи іменинах - буває, згадуємо. Але не ностальгуємо. Вловлюєте різницю?

Спробуймо розібратися - чому?

Ми «расстались с комсомолом» - і стали дорослими. А ось ностальгійники понині називають себе forever young. Тому й тікають у свої мильні ностальгії. Незрілі люди завжди так роблять.

(Подумалося: може, влаштувати якийсь атракціон для цих п'ятдесяти-шістдесялітніх «вічно молодих»? Нехай бавилися б у свої «Зарніци», у Чапая чи інші «войнушки». Можна зробити соєвий муляж ковбаси «по 2.20», вишикувати їх у чергу за нею, надрукувати їм трамвайні квиточки по 5 чи скільки копійок, вручити першотравневі прапорці і повітряні кульки, зав'язати на шию піонерські галстуки чи почепити комсомольські значки - на бажання клієнта. Не знаю, чи зробило б це їх щасливішими, а туристичну привабливість регіону підняло б напевно...)

Я також по черзі була у жовтенятах, піонерах і комсомольцях. Але в мене нема за цим ностальгії. Ми сприймали це як формальність, як те, чого не можна обійти без ускладнень для себе - воно й відійшло само собою.

Один раз я навіть побувала у піонерському таборі у Брюховичах. Як тепер розумію, це була непогана атракція. Наприклад, до їдальні ми ходили «строєм» під браву «речёвку»:

Кто шагает дружно вряд?

Пионерский наш отряд.

Дружные, весёлые - всегда мы тут как тут.

Пионеры-ленинцы, ленинцы идут.

(На тексти у мене ліпша пам'ять, ніж на ціни...)

То ось, не сподобалося мені ходити «дружно вряд». Не вийшло із мене «ленінки» - тому й ностальгії не маю.

Зверну хіба ще увагу, ЯКОЮ мовою нас навчали у Брюховицькому таборі - це для тих, котрі зараз стогнуть про насильницьку українізацію...

Найліпша пам'ять у ностальгійників на ціни. Це зрозуміло: копійчані ціни мають підкреслювати теперішню дорожнечу. Гаразд. Тільки бракує мені одного: ніхто з ностальгійників чомусь не хоче згадати, що у тій державі нічого не купувалося. Все ДІСТАВАЛОСЯ. ПО БЛАТУ. Якщо пощастило - то ПО ДЕРЖАВНІЙ ЦІНІ (увага: ішлося зовсім не про гурт, а про звичайну роздрібну ціну). Якщо ні - треба було ДАТИ ЗВЕРХА (тобто хабар продавцеві, директору крамниці чи бази, аби продав тобі омріяну річ). Платилося як за саму річ - так і за право (чи радше привілей!) її купити. При цьому наші ностальгійники майже в один голос запевняють нас, що хабарництва у радянський час не було. Мовляв, це ви тут, самостійники і націоналісти, його розвели...

Постійний асортимент радянських продуктових крамниць в основному вичерпувався переліком: «Кілька в томаті», «Ікра кабачкова», «Завтрак туриста» і «Салат дальневосточный» (з морської капусти). Все решта - масло, сосиски, ковбасу, майонез, зелений горошок, шпроти, згущене молоко і т.д. - «викидали» (тобто привозили певну кількість товару, якого вистачало на певний час продажу) і «давали» обмежену кількість «в одні руки». Це треба було «взяти» - тобто, відстоявши годинами у черзі, не раз буквально «відвоювати» у конкурентів. Бо після «взяття» у крамницях і далі залишався лише отой сталий асортимент - див. вище.

Уявляєте? Ви приходите у супермаркет купити продуктів, бо запросили на вечір гостей  - а вам на касі повідомляють: сьогодні ми «даємо» одну буханку хліба і одну пачку масла «в одні руки». Бо саме за цим нам пропонують ностальгувати...

Але у такій «боротьбі за існування» і полягав радянський побут. Для пересічної людини. Бо існували ще спецрозподільники та всілякі «бази», де, за умови належності до певного кола «споживачів» (або ж по блату), можна було стати власником пристойного одягу, взуття, телевізора, сервізу і под. Коштувало це у кілька разів більше, ніж зарплата пересічного спеціаліста - вчителя, інженера, лікаря і т.д.

Знаєте, яке було найгірше побажання? «Щоб ти жив на одну зарплату». Що це означало? Що ніхто на неї не жив. Бо на неї так само не можна було вижити, як на теперішні «прожиткові мінімуми». А як виживали? Крали. Все, що можна було вкрасти. Ні, це називалося інакше - «нести». «Принести з роботи». Відповідно, система час до часу конвульсивно організовувала кампанії проти «несунів». У журналах «Перець» і «Крокодил» знайдете досить карикатур на цю тему. Шкода, що я не художниця. Бо насправді карикатури вартувала би ота показушна боротьба проти явища, яке сама система і породила. Зникло воно разом зі системою. Коли з'явилися господарі, власники. З акціонерного чи приватного підприємства уже нічого не винесеш.

Система не дозволяла людям заробити більше чесною працею. На сумісників (тих, хто працював принаймні на двох роботах) дивилися скоса. Тих, хто часто змінював роботу - називали «літунами». Ліпше, щоб людина працювала на одному місці. Так її легше контролювати. Тих, хто шукав більшого заробітку - переважно на якійсь Камчатці чи в Сибіру - характеризували теж чітко: «погнался за длинным рублём».

Закон про загальну зайнятість часто ставав інструментом репресій проти інакодумців. Їх не прописували - і не брали на роботу. Не брали на роботу - і тому не прописували. А потім штрафували чи судили «за тунеядство».

Що цікаво - ті, котрі так ревно захищають радянські промислові й економічні здобутки, тут-таки і обмовляються, що мрією радянської людини були зовсім не вітчизняні товари ширвжитку, а - імпортні. Югославські чи фінські чоботи, чеські кухні і под. А до «дефіциту» додавали оті залежалі на складах свідчення неспроможності вітчизняної промисловості «в нагрузку». Тобто вам нав'язували абсолютно безпотрібну річ за право купити потрібну. І ви за це платили.

Якщо ж ідеться про доступність навіть підставових товарів, то найліпшою ілюстрацією, гадаю, стане одна зі «шпигачок» нашого геніального перекладача Миколи Лукаша:

Як пішов я, пане-брате,

В Київ одяг купувати:

Цілий Київ обійшов,

Та нічого не знайшов...

Ні сорочки, ані майки,

Ні штанів, ані трусів.

Утомивсь од бігу й лайки,

Й злий такий - спочить присів...

Отож якщо хтось іще має бажання бігати цілий день по місту у пошуках магазину, де «викидають» сорочки, майки чи труси  - ностальгуйте на здоров'я. А як так дуже хочете, то можна ще один атракціон вам влаштувати. Реаліті-шоу. В одному кінці міста «викидають» майки, в другому - труси, в третьому - сорочки, в четвертому - штани. Група учасників біжить, щоб зайняти чергу. Кому більше «дали в одні руки» - той і виграв. Його буде нагороджено перехідним червоним вимпелом. У другому забігу можна буде скористатися «поміччю друга». Тоді вам дадуть більше. Не одну, а цілих дві пари трусів «в одні руки».

Є охочі взяти участь?..

А щодо підставовості тих копійчаних цін, то один серйозний і поважаний автор сказав таке: закони, на яких будувалася економіка суспільства розвиненого дефіциту, з таким самим успіхом могли б застосовуватися на Місяці чи Венері - стільки вони мали до реального стану речей. Що, зрештою, засвідчив і колапс системи.

Країни, що тоді народилися, по-різному з цього виходили. Хтось пішов уперед і зараз опинився по той бік Шенґену. Хтось повернувся до феодалізму і в «Рухнаму». Україна надто довго тупцювала на місці. Тому що владу у ній кожного разу перебирали багатовекторні ностальгійники.

Арійська чи трипільська ностальгія нам подобається не більше, ніж радянська. Нам узагалі не подобається ностальгія як стратегічна мета. Бо ми хочемо жити тут і тепер.

Ще вони нам розповідають про непохитні цінності, які були у їхньому «колись». Завважте: зараз ті моралісти користуються усіма сателітарними, кабельними і FM-каналами, висять в Інтернеті, пишуть і публікують свої ностальгічні творіння. Тобто інформація і доступ до неї є для них цінністю. Як і свобода їхнього слова. А у тому «ліпшому» світі цензурували і глушили все, що тільки могли. «Як добре, що на світі є Москва - всі голоси, падлюка, забива» - знову Лукаш.

Та не все могли заглушити. Ми слухали «ворожі голоси» навіть крізь їхні глушилки. Нашими героями були Андрій Сахаров і Лех Валенса. А їхніми - Маланчук і Щербицький.

Ми завжди сміялися з вас. З ваших спецрозподільників, чорних «Волг», «норок», з вашої пихи, з вашої «ікри ложками». Ми не любили вас ні тоді, ні тепер не любимо. Але не голосуємо за політичні сили, ладні вас «зачистити» так, як ви «зачищали» свій краєвид від нас. Бо не любимо ходити «дружно вряд» - навіть під українські «текстівки».

Ви називаєте нас націоналістами. Публікуєтесь на одному сайті, а на іншому витискаєте зі себе сльозу (https://www.mankurty.com/Blog/?p=1721): «Знакомые приглашают меня на вернисажи - я не хожу, хотя вполне могу. Это «не моя компания», это местная элита, к которой я не могу по определению принадлежать, потому что являюсь представителем маргинальной группы населения. Никто не будет тыкать пальцем. Будут показывать глазами. А я не хочу, чтобы на меня показывали глазами. Я же не экспонат».

Та отаким пхиканням ви й робите зі себе «експонатів». Тих, на яких воду возять.

Життя триває. У нього вже ніколи не повернуться ані Берлінська стіна, ані Варшавський блок, ані символи вашої влади, ані ковбаса по 2.20, ані можливість «оздоровлювати» суспільство вироками за коментарі, поезію, листи...

Ми не любимо вас. І не поважаємо за ці постійні скиглення. Але ваша пісочниця й далі буде громадити довкола себе таких ображених і загрожених, як ви самі. Її ніхто не закриє, не прибере. Тому скигліть собі і далі.

Носовичків тільки купіть... чи то «візьміть в одні руки» скільки дадуть.

Ви смішні. І нецікаві».

Мапа - людина, яка не може жити без свободи.

Фото з сайту www.center.uct.ua