Іншої держави у нас немає

Епос про Троянську війну знайомить читача з багатьма легендарними героями – як смертними, так і богами. Одним до вподоби імпульсивний і безжальний Ахілл, іншим – благородний Гектор чи хитрий Одіссей. Але персонажем поеми, який ніколи не втратить своєї актуальності, є донька царя Трої – Кассандра, наділена даром пророкувати майбутнє. І прокляттям, накладеним ревнивим Аполлоном, – ніхто не вірив її віщуванням. Зокрема й тоді, коли Кассандра переконувала троянців не ввозити до міста дерев’яного коня.

У подальші після Троянської війни століття й тисячоліття чимало людей бачило лихі знамення й застерігали оточення від необдуманих вчинків. Найчастіше – марно. Людина, що на достатньому рівні знає й розуміє минуле, цілком здатна вбачати аналогії між ним і теперішнім. Якщо колись певна комбінація дій і чинників завершувалась трагедіями, загибеллю людей, міст чи й цілих держав і цивілізацій, то й у сучасності навряд чи таке поєднання призведе до більш позитивних наслідків.

Нещодавно минула чергова річниця бою під Крутами. Події, яка, попри шари міфологізації, є дуже символічним і вельми показовим епізодом української історії. Та чи багато поміж тих, хто бодай трохи знає перебіг подій, а може, і тих, хто репостив у соцмережах картинки до дня героїв Крут, вловлює неприємні, тривожні паралелі з нашим сьогоденням? Можливо, так. Але дедалі більше сигналів, що більшість – радше ні.

Адже головне питання, яке треба задавати до минулого, – це не «хто?», «що?», «де?» чи «коли?» (хоча й без них ніяк). Ключовим питанням є «чому?». Чому молода Українська Народна Республіка не змогла понад століття тому відбити перший, ще не надто потужний більшовицький напад? Чому на шляху до Києва загони Муравйова мали затримати лише 500 українських вояків?

Таких «чому?» можна озвучити чимало до тих подій, як і навести не менше причин. Та деякі з них заслуговують на особливу увагу. Наприклад, апатія втомленого тривалою війною суспільства, що охопила як цивільних, так і багатьох військових. Напередодні бою під Крутами вояки 13-го Січового полку покинули розташування українського війська й самовільно демобілізувались. Ще кількома днями раніше однією з причин втрат ключової станції Бахмач стало те, що бойовий відділ Першої Української військової юнацької школи через виснаження й відсутність поповнення/ротації, висловлюючись сучасною термінологією, «пішов у СЗЧ» до Києва.

Цілі підрозділи заявляли про нейтралітет у війні більшовицької Росії проти України, вважаючи її не своєю справою – як більшість вояків київської залоги. Командувач українських військ на бахмацькому напрямку сотник Носенко звернувся по допомогу до 800 вояків куреня ім. Тараса Шевченка, чия участь в обороні Крут цілком могла би змінити перебіг битви. Попри свою патріотичну самоназву, ці вояки відмовились, висловивши бажання «прийняти революційний [більшовицький] загін з належною пошаною і вітати його як борців за трудовий народ і надавати йому всіляку підтримку», закликали передати владу в руки рад і запротестували проти «братовбивчої війни з великоруським пролетаріатом».

Варто згадати й численні помилки та злочинну наївність захоплених революційним соціалістичним романтизмом керманичів молодої української держави, зокрема у справі організації власних збройних сил. У 2014 році відсутність боєздатної армії, яка влаштовувала політиків і не турбувала майже нікого поміж громадян понад два десятиліття незалежності, ледь знову не стала фатальною. Того разу, як і потім, у 2022-му, врятувала ініціативність та достатня згуртованість суспільства чинити опір агресору. Ще один чинник, якого дуже забракло в часи Української революції 1917–1921 років.

На перших етапах повномасштабного російського вторгнення здавалось, що українці таки засвоїли уроки сторічної давнини. Що шкідливість отаманщини, логіки на кшталт «як не буде України соціалістичної, то хай не буде ніякої» та внутрішньої гризні перед лицем російської агресії не даремно вивчаються в кожній школі. Останнім часом все очевидніше, що таки радше здавалось.

Знову при владі недалекоглядні керманичі, для котрих (принаймні деяких) рейтинги і збереження влади є пріоритетнішими за захист держави. Знову суперечки між політиками і військовими, хоча до ситуації Петлюра/Болбочан, на щастя, справа не дійшла. Принаймні поки що. Знову частина вояків не витримує за умов відсутності достатньої кількості новобранців та беззмінного перебування на фронті – звідси й величезні цифри СЗЧ. А це тому, що знову немало українців, втомившись від тривалої війни, обирають вищим пріоритетом власну безпеку й комфорт, а не захист держави. І знаходять цьому виправдання.

Можна висловлювати нескінченні обурення діями політиків, механізмом мобілізації, корупцією й іншими недоліками того, якою наша держава є в часі повномасштабної війни. Зрештою, все направду дуже далеке від ідеалу, тож це явно не дим без вогню. Але одна справа висловлювати невдоволення, а інша – йти на повідку власного невігластва, помноженого на російські інформаційні спецоперації. Можна критикувати «бусифікацію», але вбачати найбільшого ворога не в росіянах і Москві, а у власних вояках – і нападати на них, а тепер навіть вбивати – це поза межею здорового глузду. І критична загроза для нашої держави й суспільства.

Попри всі недоліки, сучасна Україна – це наша держава. І ми, громадяни, насамперед несемо відповідальність за її стан, її розвиток, її захист (як не на фронті, то бодай сприяння кожного цій справі в міру своїх талантів і можливостей) та її недоліки. Адже це ми обираємо політиків, а особливо охоче тих, що обіцяють щастя для всіх, задарма. Визнавати це неприємно, бо куди легше перекласти відповідальність. Бо влада «не така» й мобілізація «неправильна».

Але іншої України в нас наразі немає. Ми можемо створити її в майбутньому, якщо врятуємо тепер. Бо якщо ні, то нинішні проблеми здаватимуться квіточками. Адже після втрати станції Крути через нестачу вояків був «червоний терор» у захопленому більшовиками Києві. Після програних Визвольних змагань 1917–1921 – як через керманичів, так і через тодішнє наше суспільство – були радянські колективізація, Голодомор, Розстріляне відродження, русифікація.

Здавалось би, що історія, особливо зі сучасними можливостями фактично безмежного доступу до інформації, мала б навчати людей. Спонукати прислухатись до неї та уроків, які вона пропонує всім охочим. Хочеться вважати себе надмірним песимістом, але що далі, то більше закрадається тривожне передчуття. Якщо так піде далі – і у виконанні політичних еліт, і значної частини суспільства – то українській історії найбільше пасуватиме образ тієї самої Кассандри. Провидиці, яка завжди точно віщує майбутнє, але яку ніколи не хочуть чути. І якій не залишається іншого вибору, ніж безпомічно дивитись, як ті самі фатальні помилки щоразу ведуть до все тих же трагічних фіналів.

Троянський кінь уже на нашому порозі. Та все ще не пізно вчасно позбутись його і потішити нещасну українську Кліо-Кассандру.