Історична суб'єктивність: польський вимір

Геополітика чи геоекономіка передбачає бажання контролювати життєвий простір кожною нацією. Немає нічого дивного в тому, що міжнародна політика завжди має подвійні стандарти і кожна нація має власну мораль і правду.

Цю тезу особливо доводять війни США проти Іраку, РФ - Грузії, Ізраїлю - ПАО. Хоча засоби масової інформації намагаються переконати нас про верховенство міжнародного права, насправді, протягом всієї людської історії застосовувалося право сили. Це чітко видно у випадках коли наддержави плювати хотіли на ухвали ООН. Поважають сильного, так було, є і буде. З сильним рахуються і ведуть перемовини, проблемам слабшого показово співчувають і замовчують. Соціал-дарвінізм, коли нації борються за своє виживання і поширення власного впливу, присутній в зовнішній політиці будь-якої держави, яка бажає щасливого розвитку майбутнім поколінням. Пропагування, так званої, «відновлення історичної справедливості» для одних, з вимогою покаятися для інших, може стати ефективним інструментом міждержавного впливу.

Останнім часом в сусідній, і на словах «дружній», «європейського адвоката», «стратегічного партнера» Республіці Польщі активізувалися маргінальні громадські організації, які звинувачують українців у всіх  людських смертних гріхах: геноциді, колабораціонізмі, зраді і т.д. Не буду вказувати їхні назви, але будь-хто бажаючий може знайти їхні шизофренічні закиди в польськомовному Інтернеті. Показово, що вся ця антиукраїнська істерія відбувається під мовчазне споглядання і опосередковану підтримку польської влади. А чом би й ні. Україна через внутрішні чвари владної псевдо еліти переживає системну кризу у всіх царинах суспільного життя. Недолуга економічна політика української влади спричинила одну з найбільших у світі економічних криз, державі загрожує дефолт, економіку можуть визнати неплатоспроможною. В такі моменти можна натиснути і досягти бажаного.

Політика - це мистецтво правди, як влучно зауважила Ірина Фаріон. Більше того, як писав Еммануїл Фіхте - це мистецтво переконання. Проте спробуй переконати опонента, який мислить догматично, апріорі не сприймає твоїх аргументів, для якого висновки власних істориків, які одночасно є суддями та прокурорами, остаточні і не підлягають оскарженню. Зараз українцям нашмагають нав'язати польський погляд подій з 1918 по 1947 роки.

Нещодавно я був неприємно вражений спілкуванням з одним з поляком, скажу більше - це незвичайний посполитий Польщі, а особа за статусом доволі вагома у польському суспільстві. На його глибоке переконання у всьому винні тільки «бандеруфци» й УПА, ще раз «бандеруфци» й УПА, і ніхто крім «бандеруфців» й УПА. Виявляється, що акція «Вісла» була відплатною і справедливою, на території Польщі було лише декілька малочисельних українських сіл, а хто заснував  Холм, Перемишль, Сянок не має значення. Цікаво, як таку особу за допомогою дискусії переконати, що кожна нація має право на самовизначення, як під час диспуту пояснити, що на так званому Закерзонні (Лемківщині, Підляшші, Посянні, Сокальщині, Равщині і Холмщині) мешкало близько 1,5 млн українців, на території площею 19,5 тис. кв м, ця площа співрозмірна з половиною території Голландії, а чисельність населення приблизно така ж як в Івано-Франківській області, як через полеміку змусити  опонента зрозуміти, що лише 150 тис. людей, або 10-та частина українців виселена під час злочинної акції «Вісла», решта полонізувалась іншими методами, як дебатуючи роз'яснити, що є війни справедливі, коли захищаєш землю своїх батьків, й окупаційні коли ігноруєш Севрський мирний договір, Лігу Націй, і кидаєш проти повстанців  80 тис. армію Ґаллера.

Свого часу на мене надзвичайний вплив мала книжка Іван Кривуцького «Де срібнолентий Сян пливе». Ця феноменальна праця настільки реалістично, експресивно і патріотично змальовує боротьбу УПА та українського підпілля з польським комуністичним режимом і військовими шовіністичним елементами на західних українських землях, які за Ялтинською угодою після другої світової війни опинилися під Польщею, що ти починаєш співпереживати горе й страждання людей, які зазнали катувань й знищення тільки за те, що народились українцями. Сам автор є активним учасником тих подій, борцем за незалежність України, багаторічним політв'язнем тюрем Польщі, Чехословаччини, Луб'янки у Москві, таборів Норильська. У свої книжці І. Кривуцький спростує багато міфів та легенд «пройнятих духом зоологічної ненависті до всього українського, хоч майже кожен автор у передмові посилається на історичну правдивість, об'єктивність». Хто має поверхові знання про ці події або хто хоче відчути біль братів і сестер українців, раджу почитати - не пошкодуєте. Наведу лише пару цитат, які мене найбільш вразили. :"Вимордували польські шовіністичні банди разом з міліцією у південній частині Закерзоння за лютий, березень і квітень 1945 (без Холмщини і Підляшшя):

Ще один момент, який мені надзвичайно сильно запам'ятався з цієї книжки: "У лісі між завадою та Тростянцем. Недалеко від Попенки, поляки оточили наш рій - вісім чи десять стрільців - не пригадую, з якої сотні, ‑ і після нерівного бою двом, що залишилися живими запропонували здатися. Хлопці, знесилені, обидва тяжко поранені, на очах у поляків самі дострілялись. У Ропенці, де стаціонував полк, їхній командир, полковник чурек - старий кадровий офіцер із Перемишля ще з армії Пілсудського, вишикував своїх вояків і розповів про цей випадок. Виступ закінчився словами «Zolnіerze! Tak walcza za wolnosc. Bіerzcіe sobіe z nіch przyklad!» (Солдати! Так борються за волю. Беріть собі з них приклад!)»
В цій книжці описано багато цікавих фактів оборони українського цивільного населення, перешкоджання виселенню українців з їхньої етнічної землі, геройська боротьба за святі речі: Батьківщину, віру і родину. Будь-якого українця, який має хоча б крихту гідності, патріотизму, почуття справедливості такі речі не можуть залишити байдужими. Вони розпалюють почуття гордості за українську націю, любов до землі, до матері, які є набагато важливішими ніж життя, здоров'я, кар'єра і матеріальні статки. Чи ти замислюєшся, що зробити, щоб  боротьба і геройські вчинки цих молодих хлопців не були змарновані. Адже вони теж хотіли жити, кохати, бавити власних дітей і бути щасливими. Коли приходить окупант і знищує твою родину, перед кожним чоловіком стає вибір взяти зброю в руки і захищатись, або покірно, як раб існувати і мовчазно терпіти приниження. Впевнений, що кожен, хто себе поважає, має честь і гідність, обере перше, хто вибере інший шлях, можливо збереже життя, проте втратить душу. «Не бійся вмерти тілесно, а то кожного дня вмиратимеш духовно» - писав геній Григорій Сковорода.

Інший момент який закарбувався в пам'яті з книжки: «Постійно йшла гра в кота і мишу. Ми зрозуміли, що поляки звернули на нас увагу, переконались, що якась група тут є. Крім облав, засідок, харчування, обставини часто підкидали нам несподівано інші проблеми. Зношувався одяг, не поповнювалась аптечка, запаси амуніції. Горіхів лісових поїдали в середньому майже по чотириста штук, щоб почуватися ситими. Санітарний стан теж викликав занепокоєння. Не було запасів мила і треба було без нього обходитись».  А ось продовження думки, а може й початок: «Не багато вже й лісовиків та бурлаків залишилося - і ті гинули один за одним. Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой, що його з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без соли їли. Полювали за нами завзято - та й ми не одного на той світ відправили. Прапори оба на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували» - це вже уривок з автобіографічного роману «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського. Роман про українських повстанців на Східній Україні, які боролись проти московсько-більшовицьких окупантів протягом 1918-1922 років. Неважко прослідкувати аналогію, що перші, що другі боролись з комуністичною владою за незалежність України, одній й другі були гнані, переслідувані, знищувані але нескорені, вони радо віддавали своє життя за Україну, вони були бандитами  для радянської, німецької і польської влади. Але для нас вони герої. Низький уклін яким і шана. Хіба може бути щось кращим аніж загинути обороняючи свою землю. Вони не воювали ні під Краковом і ні під Варшавою, вони гинули біля власних хат де народились і виросли, вони не були колоністами, які переїхали жити в Польщу за сприянням державної влади, на цій землі народились їхні пращури.

Висновки та історичні інтерпретації на основі фактів та свідчень очевидців повинні давати історики-фахівці. Проте, якщо з польського боку йде забезпечення й просування опінії боротьби «всходніх кресув» проти бандерівців через засоби масової інформації, науковцями, державною владою, то з українського боку ми постійно програємо інтелектуальні суперечки або через нез'ясовану пасивність вітчизняних істориків, або через політику «побудови добросусідських відносин», або через власну слабкість. Така наша позиція, меншовартості й закомплексованості, коли ми завжди винні, перетворює формулу «Вибачаємо і просимо вибачення» запропоновану папою Іоанном Павлом ІІ у «вибачаємось і каємось».

На пленарному засіданні ЛМР я звернувся до Міністра закордонних справ України та Генерального консула Республіки Польщі із зверненням з приводу знесення пам'ятника оборонцям підпільного шпиталю УПА (повний текст звернення). Нагадаю коротко суть проблеми:  на місці де стоїть пам'ятник, на горі Хрещатій в лісництві Команщі Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства перебував шпиталь УПА. У 1947 році польські війська його знищили. Сьогодні польська влада ухвалила рішення знести обеліск і сім хрестів, які встановили на місці трагедії. А ось відеоматеріал із зображенням пам'ятника та хрестів.

Польська влада знайшла привід щоб знести хрести і пам'ятний знак, мовляв, не дотриманні всі дозвільні процедури при встановленні. До речі, під час дискусії, мій опонент поляк, переконував, що ця подія вже відбулась.  Відповіді на звернення, яке до речі, до честі інших депутатів, підтримали керівники всіх фракцій, досі ще немає. Вдумайтеся, реакції з боку офіційної української влади досі немає!!! Ми досі не визнали  бійців УПА учасниками національно-визвольного руху, коли для поляків солдати Армії Крайової - національні герої, а ми мовчимо коли нам дають міжнародний ляпас у вигляді знесення пам'ятнику оборонцям шпиталю! І після цього хочемо, щоб нас поважали. Як нас можуть поважати інші, якщо ми не поважаємо самі себе.

28 лютого цього року відбудуться урочистості вшанування 65-ої річниці трагедії в селі Гута Пеняцька, під особистим патронатом президента Польщі Леха Качинського. На думку польської сторони, в трагедії винні дивізія «Галичина» й відділи УПА.

12 лютого відбувся круглий стіл в Львівські ОДА. Наведу лише деякі уривки з висновків круглому столу професійних науковців: «Нацистські поліційні відділи провели каральну акцію під час якої було вбито кілька сотень польських мешканців Гути Пеняцької. Про це, зокрема, свідчать польські документи. Наприклад, відповідно до звіту Делегатури польського уряду про події на теренах Бродівського повіту, це селище було повністю знищене нацистським винищувальним поліційним підрозділом: «Німці зібрали жінок і дітей разом до кількох будинків, після чого ці будинки було підпалено... Усіх чоловіків зібрано разом до місцевої польської каплиці... Замкнених у каплиці розстріляно». У повідомленні Міністра внутрішніх справ польського еміграційного уряду в Лондоні В.Баначека про події у Гуті Пеняцькій у лютому 1944 р. з цього приводу вказувалось, що «27 лютого експедиційна каральна таємна поліція знищила село дощенту». Це ж підтверджують також українські та радянські джерела. 

Однак, через деякий час після цих трагічних подій, в документах польського підпілля, а пізніше й у радянській публіцистиці було поширено інформацію про участь у знищенні польського населеного пункту дивізії «Галичина», що діяла у складі німецьких військ. Причиною цього було намагання зняти відповідальність з радянських партизанів, котрі спровокували згадану каральну акцію, й перекинути її на українських націоналістів, якими крім членів ОУН та вояків УПА було також оголошено українських вояків дивізії «Галичина».

Донині не виявлено німецьких документів, які підтверджують знищення Гути Пеняцької. Будь-яке приписування участі у цій акції підрозділів дивізії «Галичина» не доведено».

Проте польські представники навіть чути цього не хочуть, одним словом винні УПА і все. Яке УПА в лютому 1944 році у Бродівському районі ? На жаль, чомусь нас змушують приймати польські історичну думку як істину в останній інстанції. Така поведінка поляків викликає адекватну реакцію в українців, наприклад  автор статті «Пам'ятник Розбрату. Поляки насаджують перекручену історію на теренах Львівщини» Справедливо запитує кому це потрібно? Можливо, причина такої поведінки поляків в тому, що набагато легше звинуватити слабшу Україну, аніж економічно потужнішу Німеччину.

Яке ж моє здивування було, коли розпитуючи про цей пам'ятник в Гуті Пеняцькій я взнав, що є теж питання щодо дозвільних документів на його спорудження .

Паритетні і рівні стосунки вимагають ставлення з повагою до поглядів обидвох сторін. Можливо, легшим для поляків видається шлях звинувачувати у всьому українців. Навіть в селі Павлокома, що зараз знаходиться на території Польщі, де польські бандити під командою поручника львівської АК Юзефа Бісса «Вацлава» в жорстокий спосіб позбавили життя 365 павлокомських українців разом із місцевим парохом о. Володимиром Лемцьом. Місцеві поляки в подвір'ї костелу, що за триста метрів від цвинтаря, як «контрпам'ятник» установили хрест із написом: «Пам'яті поляків, мешканців села Павлокома, які у 1939-1945 рр. загинули від рук українських націоналістів». Але цей шлях в нікуди. Допоки поляки не зрозуміють, що на перекручуванні минулого не побудуєш майбутнього, ми будемо у стані перманентного конфлікту. Кожний має право помолитися на могилах померлих, але ніхто немає права звинувачувати українську націю в прорахунках власної внутрішньої політики міжвоєнної Речі Посполитої.

Насамкінець дозвольте показовий випадок з книжки Івана Кривуцького: «Наприкінці травня чи на початку червня 1947 року сотня Бурлаки була оточена на якійсь горі у четвертому районі. Стрільці втомлені, голодні, вже були приготовлені до останнього бою. Вирішили перед смертю всі разом заспівати. Після наших пісень про Січових Стрільців, про УПА хтось затягнув по-польськи гімн аківців про Варшаву. Пісня була гарна за змістом і мелодією, в ритмі траурного танго, популярна в усій Польщі, навіть наші її часто наспівували. Написана в мінорному ладі на пам'ять загиблим під час повстання у Варшавському гетто в 1944 році, вона за звучанням відповідала настроям у той день. За нашими її підхопили і поляки у своїх окопах. Коли все затихло, минув якийсь час - година чи більше - наші побачили, що в польських окопах не залишилось нікого... Так розповідали як про сенсацію тоді, в 1947 році. Здається, у «Літописі УПА» є згадка про цей випадок. Командир польської групи звернувся до своїх вояків зі словами: «Вони борються за волю, а ми за що?» Зняв облогу. Його засудили на десять років».

P.S. Маю багато мрій і планів. Хочу побувати на всіх етнічних землях України , які знаходяться поза межами державних кордонів нашої країни. Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Південна Буковина, Мармарощина, Бессарабія, Пряшівщина, Кубанщина, Східна Слобожанщина, Донщина і т. д.. Цього літа планую приватно автомашиною поїздити по західних українських етнічних землях, які зараз в складі Польщі. Обов'язково напишу звіт з подорожі, де вкажу стан українських могил, побутове ставлення поляків, зустрінусь з українськими товариствами в Польщі, пройду стежками нашої бойової слави. Якщо, звичайно, візу видадуть:-).

До нових зустрічей. Слава Україні!