Караюча рука президента і розбудова державності

Справедливість – явище завжди потрібне та важливе. І на яке завжди існуватиме запит. Особливо в суспільствах, де за формальної рівності всіх перед законом є ті, кому можна більше, ніж простим смертним. Наприклад, українському. Тож не дивно, що більшість українців щиро радіє, коли чергового відвертого порушника закону з-поміж депутатів, прокурорів, суддів тощо публічно затримують. Якщо ж це сталося стараннями конкретного політика – зростання його рейтингів гарантовані.

Президент Володимир Зеленський дуже любить таке наведення ладу. Найсвіжіший приклад – коли лише після його публічного звернення було затримано скандально відомого одеського воєнкома Євгена Борисова. З цієї ж опери і жорсткі звернення президента до народних депутатів з погрозами покарань за несанкціоновані поїздки закордон. На днях після публічного розголосу за поїздку на Мальдіви написав заяву про складання мандату (вочевидь, через вказівку «згори») нардеп «Слуги народу» Юрій Арістов.

Не міг президент у своїх щоденних зверненнях оминути увагою і одну з найболючіших тем останніх тижнів – численні і далеко не завжди критично необхідні витрати місцевих бюджетів на різноманітні інфраструктурні потреби. І ось в черговому відеозверненні він заявив: «Люди мають відчувати, що ресурси бюджетів використовуються справедливо та правильно. Кожен розуміє, про що йдеться. Бруківка, прикрашання міст, фонтани почекають – спочатку перемога».

Правильні слова, важко сперечатись. Порядок завжди кращий за безлад, справедливість – за її відсутність. Іноді, особливо в екстремальних ситуаціях, прописані в законах процедури надто громіздкі і довготривалі, щоб за їхньою допомогою ефективно реагувати на виклики і проблеми. Тоді зосередження влади в одних рішучих руках може бути тимчасово ефективним. Але, хай як подобається значній частині електорату керування державою методом «вийди звідси, розбійник», загроз тут куди більше, ніж переваг.

Управління державою шляхом «царських указів», навіть якщо частина з них і подиктована добрими намірами, завжди призводить до вибірковості. Майже в стилі «Друзям – усе, а ворогам – закон». Майже, бо задля підняття рейтингів і творення видимості справедливості й порядку час до часу можна публічно помахати пальчиком і на когось із власного середовища. Але тільки на тих, кого не шкода. Бо, наприклад, до заступника керівника свого Офісу Олега Татарова, попри численні докази його злочинів ще в часи Януковича (і, як мінімум, підозрілих діянь уже за чинного президента), у Володимира Олександровича питань чи претензій немає. Він не просто не «розбійник», а опора президента – судячи і з відмов Зеленського бодай розглянути можливість звільнення Татарова, і з дедалі більшою владою та впливом у руках останнього. І таких Татарових, хай і меншого калібру, на яких не поширюється «рука справедливості» президента, – легіон.

Демонстрацією вибірковості є і грізний заклик до місцевих органів влади правильно витрачати їхні бюджети. Наставляючи на «шлях істинний» місцевих чиновників і депутатів, президент забув згадати астрономічні суми з державного бюджету, які з ініціативи його владної команди фактично викидаються на смітник. Два мільярди гривень на абсолютно безсенсові в нинішніх обставинах телемарафон «Єдині новини», канали «Дом» і «FreeДом» не накликали гніву Зеленського перед мільйонними інтернет-аудиторіями. Не накликало і виділення десятків мільйонів на телешоу давніх друзів з «Кварталу», зокрема 33 млн грн для проєкту «Тихий вечір з Оленою Кравець». Можна було б задати питання, чому такі витрати, не менш безглузді за реконструкцію стадіону чи перекладання бруківки, не знайшли відображення у відеозверненнях президента? Але відповідь надто очевидна.

Не меншою проблемою за вибірковість є й «показушність» багатьох публічних закликів президента до покарання. Після суспільного вибуху через чергові 33 млн грн – цього разу на серіал «СМТ Інгулець» від творців «Скажених весіль» – Володимир Зеленський публічно закликав у черговому відео піти у відставку міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка. Його звільнення давним-давно вимагали всі, кого бодай трішки турбує доля української культури, але до останнього скандалу президент закривав очі на разючу некомпетентність міністра і завдану його діяльністю шкоду. Бо він «свій».

На позір – нарешті перемога. Ткаченко після заклику президента написав заяву на звільнення і Верховна Рада її підтримала.

Наведені вище проблеми не є новими. Вибірковість правосуддя, покривання «своїх», сумнівні бюджетні видатки і, на вершині всього цього, політичний та соціальний популізм є незмінними супутниками українського політикуму впродовж усіх років незалежності. Володимир Зеленський лиш довів їх до історичного максимуму, вміло експлуатуючи образ «слуги народу» в соцмережі.

Найгіршим наслідком є наша нездатність як суспільства вже понад тридцять років створити міцні інституційні основи для української державності. Тривкість, спадковість, надійність – цих рис катастрофічно бракує нашим інститутам, політикам і всьому соціуму. На це є низка об’єктивних причин, зокрема історичних. Але коли замість виправлення цих проблем ми сприймаємо управління державою шляхом «хотілок» президента як щось нормальне, ба більше – щось позитивне, то це тільки поглиблює проблеми, а не вирішує.

Парламент, який в окремі ключові моменти нашої новітньої історії таки зумів відіграти позитивну і державницьку роль, останніми роками перетворився радше на статиста при Офісі президента. Про уряд і згадувати нічого – абсолютна більшість українців, що живуть у парламентсько-президентській республіці, уявлення не мають про те, хто ж у нас прем’єр-міністр. Зрештою, логічно. Бо жодної самостійної ролі Денис Шмигаль все одно не відіграє.

Можна дуже довго прагнути до ЄС чи НАТО, хотіти бодай наблизитися до рівня життя їхніх країн-членів та ображатись, коли нам кажуть «не сьогодні». Але без розуміння, що в основі тривалого успіху будь-якої держави лежать ефективні інститути – політичні, правоохоронні, судові тощо – це так і залишиться прагненням. Звісно, займатися їхнім творенням не гарантує такої популярності, як публічні й вибіркові «звершення справедливості», тож і сподіватись їх наразі важко. Інституції повинні виконувати свої обов’язки апріорі, а не лише коли хочеться президентові (хай яке його ім’я). Без цього на якісний рух вперед у розвитку держави розраховувати не варто.