Кіт у чоботях, або Наслідки майорату

Звісно, ми всі добре пам’ятаємо цю дитячу казку, відому в обробці Шарля Перро, але в юному віці не замислювалися над тим, чому спадок поділили так несправедливо. Третьому синові дісталося найменше – кіт. Щоправда, він не просто ловив мишей, а виконував роботу, яка в Середні віки дуже цінувалася. До того ж кіт виявився надзвичайно кмітливим і допоміг бідному хлопцеві здобути високий суспільний статус. Так він віддячив господареві за турботу й доброту – якості, яких так часто бракує багатим та успішним людям.

У багатьох народів є казки з подібними сюжетами. Добро винагороджується, повертається сторицею – такий моральний імператив дає змогу людству виживати й розвиватися, хоча в реальному житті все часто навпаки. Але моральна перевага – це завжди перемога, якщо навіть її називають поразкою.

1241 рік. Маленьке городище Звенигород поблизу майбутнього Львова, колишня столиця Звенигородського князівства, на лютому морозі до останнього воїна борониться від монголів. Болота замерзли, стіни дерев’яні, допомоги не буде. Ніхто з Галича, що став тепер княжим містом, не прийде. Усі загинули, зокрема й воєвода. Не здалися і не скорилися. Тепер цей історичний факт ми сприймаємо крізь призму російсько-української війни, повномасштабна фаза якої триває вже п’ять років. Спочатку в нашу перемогу теж ніхто не вірив. Утім за п’ять років українські воїни помножили другу армію світу на нуль.

У шкільних підручниках швидке просування добре екіпірованої та мобільної монгольської армії як машини, що стирає все на своєму шляху, пояснюють феодальною роздробленістю – розпадом Русі на безліч удільних князівств. Вони не були готові виступити одностайно проти монгольської навали, що воювала без правил війни, укладених ще в добіблійні часи. Не вбивати мирне населення, не нищити посіви, не вбивати худобу тощо.

У Західній Європі при успадкуванні чи передачі власності главою роду, дотримувались правил майорату. Тобто найстарший син отримував усе, інші сини нічого, крім військового екіпірування чи можливості висвятитися на священника. Тому з дитинства кожного сина готували до певного виду діяльності. Якщо ж старший син помирав у дорослому віці, то його місце займав наступний, не готовий очолити рід. Правда, брак підготовки компенсувався діловими й моральними якостями. Другий чи третій син були витриваліші, вміли долати життєві труднощі.

Якщо другий син був лицарем, то до його послуг були кваліфіковані фахівці, так звані дапіфери, стюарди чи стольничі, які не лише вміли керувати господарством, а й мали правову освіту, яку здобували в монастирських школах, а також виступали перемовниками. Свого роду коти в чоботях. Коли ж один із синів обирав духовний сан (власне, батько вирішував ким йому стати), то міг налагодити стосунки з єпископами, які водночас були великими землевласниками й адміністраторами, а також з папською курією, що мала надзвичайно великий авторитет у країнах, де домінував католицизм. Що ближче до Риму, то сильнішим був вплив Папи, який затверджував королів та імператорів. Єпископ брав під своє крило жертв майорату. Так, німецький лицар Герборд із Фульма, молодший син, на довгі роки став правою рукою оломоуцького єпископа Бруно Шаумбурзького (пом. 1281) в Моравії. Він служив при ньому стольником і водночас був його васалом. Герборд зумів дуже вигідно прилаштувати своїх семеро синів, незважаючи на майорат. Кожен з них здобув статок і зробив успішну кар’єру, хоча найстарший син отримав усе.

Граф Гуго фон Монфорт (1357–1423), останній австрійський мінезингер, якого спершу готували до духовної кар’єри, після смерті старшого брата був змушений стати майбутнім очільником роду. Батько знайшов йому мудру дружину, старшу за нього вдову, що стала для Гуго котом у чоботях. Він надзвичайно шанував свою дружину і все життя оплакував її передчасну смерть. Ця жінка не лише допомогла йому стати успішним володарем, а й не менш успішним поетом. До речі, Гуго похований у містечку Брук-ан-дер-Мур (на території австрійської провінції Штирія), яке колись перезаснував комендант Герборд із Фульма, збудувавши в ньому замок, а міську забудову провів за чеським зразком.

Але повернімося до лихих часів монгольської навали, яка увірвалася в Моравію і Сілезію та напевно б дійшла до Атлантичного океану, якби не смерть головного лиходія, Гітлера ХІІІ століття, Бату-хана. Після цього все посипалось і монголи повернулися назад через Карпати, правда, ще довго брали з Русі данину. Навіть Данило Романович, один з найпотужніших князів, мусив із цим змиритися, принаймні вдавати, що змирився, а тим часом шляхом дипломатії й участі у воєнних кампаніях намагався переконати західноєвропейських правителів допомогти здолати монголів. Але ті не прислухалися навіть до Папи Інокентія ІV, що був не проти або вів свою політичну гру.

Русь була цілковито спустошена й на кілька століть відкинута назад у цивілізаційному розвитку. Майорат тут не діяв: кожен син отримував свою частку сімейного пирога відповідно до черговості спадкування. Якщо йшлося про князівського сина, то він отримував удільне князівство, якщо боярського – село чи кілька сіл. Кожен з них вважав себе великим паном і намагався розширити володіння та захистити саме їх, а не володіння своїх братів. Наймолодший син цінувався найменше. Його могли принести в жертву амбіціям батька. Роман Данилович (1230 – бл. 1261) був наймолодшим сином короля Данила. Батько втягнув зовсім молодого княжича у війну за штирійський спадок. Оскільки покійний австрійський герцог Фрідріх ІІ Бабенберг не мав дітей, то спадкоємицями стали його сестра Маргарита і небога Гертруда. Данило одружив Романа зі старшою за нього Гертрудою, і той кілька місяців пробув де-юре австрійським герцогом, проте штирійська знать його не прийняла і він ледь не помер з голоду в обложеному замку. Гертруда не стала для нього котом у чоботях, бо була не суб’єктом, а об’єктом домагань. Роман просив допомоги в батька, але той не міг чи не хотів врятувати наймолодшого сина. Врятувала його Гертруда, відпустивши й розірвавши шлюб. Вона народила доньку, яку називали Марія Руська. Роман повернувся, отримав на Волині невеличкий уділ, одружився вдруге і загинув у віці 30 років у якійсь локальній битві.

Розчарований Данило повернувся додому. Європа не збиралася рятувати ні Русь, ні навіть саму себе. Подібна ситуація повторилася і в XV–XVII століттях, коли Османська імперія, збагатившись на ясирі та работоргівлі, створила величезну армію з викрадених східнослов’янських хлопчиків – яничарів – і разом з кримськими татарами тероризувала цілу Європу. Річ Посполита теж не дочекалася допомоги, поки її західні сусіди жваво торгували з османами, які жорстко ісламізовували південну Європу. Ідею хрестового походу проти османів обстоював волоський господар і воєвода Влад ІІІ Басараб (14 листопада 1431 – 1476), який відомий ще як Влад Цепеш (Дракула). Він був середнім із трьох синів. У дитинстві разом з молодшим братом Раду кілька років був заручником при дворі турецького султана. Влад мріяв про звільнення своєї батьківщини від османів і згодом став її ворогом номер 1, жорстоко знищуючи колаборантів. Влад ІІІ помер у в’язниці, куди його засадили не турки, а угорці, які захопили Волощину, вкрай ненадійні союзники ще з часів монголо-татарської навали. Для румунів він був і залишається національним героєм, попри брехливий чорний піар чужоземних істориків.

І таких прикладів успіху молодших синів в історії дуже багато. Майорат – давно в минулому, а моральний імператив працює на майбутнє.