Коли карикатури вбивають
IQ

Коли карикатури вбивають

Спроба екзистенційного аналізу паризької трагедії

Олександр Косвінцев, 15 січня 2015 4156 18

Розстріл редакції французького видання Charlie Hebdo, внаслідок  якого загинули 12 людей, став найпомітнішою подією перших днів нового року. Хвиля скорботи і співчуття прокотилася світом. Безжалісне вбивство редакторів та авторів видання, знаного своїми карикатурами на відомих персонажів історії та сучасності, заслуговує найрішучішого і найсуворішого осуду. Тероризм – один із наймерзенніших винаходів людства. В Україні, яка зазнала нападу терористичних банд від Кремля, це відчуваєш особливо гостро.

Але зараз хотілося б залишити осторонь політику. Найбільше турбує те, що ця трагедія розділила світове співтовариство так, що стали помітними і злидні духу одних, і штучна демократичність інших. Характерно, що на різних полюсах думок виявилися люди не просто відомі, а й авторитетні, поважні. Це засвідчує складність проблеми.

Категорично засуджуючи всіх терористів, хоч би якими міркуваннями вони керувалися, не можу не зауважити, що у цьому випадку один лише осуд виконавців розстрілу журналістів за публікацію карикатур на пророка Магомета нічого не дасть. Більшість із нападників уже вбиті і, напевно, у якихось куточках планети цих людей будуть вважати святими. Ніхто тут не в силах нічого змінити, принаймні, на даному етапі розвитку людства. Але можна і потрібно намагатися знайти пояснення події. Не претендуючи на істину в останній інстанції, я вирішив подивитися на паризьку трагедію очима звичайної людини, члена конкретної міської громади і журналіста з багаторічним стажем.

Як звичайна людина, я не люблю, коли мене намагаються облити брудом, але й не рву на собі волосся від обурення. Наприклад, одне російське інформагентство 2007 року розповсюдило наклеп, що я полишив Росію не з політичних мотивів, а просто «втік до Львова з коханкою». Я тільки всміхнувся... Ще хтось писав, що я є «адептом саєнтології». Посміявся: адже, на свій сором, досить слабо уявляю, що таке саєнтологія. А якось один колишній колега на дуже відвідуваному українському сайті написав, що я в туалеті робив молодому чоловікові непристойну пропозицію. Так він, досить посередній журналіст, підло відомстив за моє небажання як головного редактора терпіти його слабкі матеріали і трудову дисципліну.

Працював я тоді керівником чималого колективу. Коли вийшла замітка про ці нібито мої нахили, у приймальні вишикувалася черга охочих розповісти мені про ту сміттєву публікацію. «Ви читали?» – Починав черговий колега. – «Ні». – «Як?! Обов'язково прочитайте! Засудіть його! » – « А навіщо? Мене це не цікавить». Пам'ятається, прочитав ту замітку року через півтора або два, та й то зовсім випадково. Нічого, крім жалю до автора, не відчув. Бумеранг адже завжди повертається.

Розповів про це, щоб можна було порівняти. Я мало сприйнятливий до критики покидьків на свою адресу і, з огляду на професію, дуже поважаю свободу слова. Але якщо хтось образить Ісуса Христа, не обіцяю, що в мене не виникне бажання різко відповісти.

Я – не фанатик. Кілька років тому в Одесі проповідник однієї з християнських церков Влад Васюхно запитав мене, чи вірю я Бога. «Так», – відповів я. «А регулярно ви ходите до церкви», – допитувався він. «Ні» – «То як же ви можете вважати себе віруючим?» – Вигукнула ця добра людина, котра щиро припадає перед Христом. «У церкву рідко ходжу, а віра в мене – всередині. Поважаю і люблю Христа. А як це висловлювати – моя особиста справа», – відповів я. На тому стояв і стоятиму. Вже даруйте.

«Ну, з Богом!» – Говорив навесні перед першим проходженням плугом по полю-городу мій дід, колишній заможний селянин, у якого більшовики забрали все, крім життя. Було, за що дякувати Всевишньому.

«Ну, з Богом!» – Казала мені матінка, коли, проводжаючи рано вранці на навчання, садила мене на попутну машину до станції. Вона не була фанатичною вірянкою, але жила з Христом в голові.

Скільки пам'ятаю, дід і бабуся (донька безвісти зниклого поміщика), їхній син, що вибився зі станційних вантажників у годинникових справ супермайстра, мама моя, спочатку різноробоча, потім продавець і завідувач хлібним магазином, тітки й дядька мої завжди багато і важко працювали. Втомлювалися, переживали різні злети й падіння, хворіли, страждали з різних приводів... І завжди у більшості з них в будинку можна було побачити ікону із зображенням Христа або Божої матері.

Чи вірив я тоді в Бога? Ймовірно, ні: адже я був продуктом тієї епохи, носив червоний галстук і мав комсомольський квиток. Єдиний Свято-Тихоновський храм у нашому селищі комуністи віддали під клуб, в якому ми, молодь, влаштовували пиятики. Швидше за все, моя тодішня «невіра» була продиктована вимогами радянської освітньої системи і способом життя, але аж ніяк не внутрішніми переконаннями. На внутрішні переконання впливало зовсім інше: я бачив, що віра в Бога допомагала моїм рідним і близьким радіти життю й переносити його тягар. Ісус Христос був для них не просто зображенням на дощечці, а дуже близькою істотою, найбажанішим порадником і найвірнішим другом.

Як же я можу зрадити своїх діда, бабусю, батька, матір і почати знущатися над тим, кого вони шанували й любили всім серцем? Погоджуватися з карикатурами на Бога – те ж саме, що знущатися над ним. Навіщо? Який у цьому загальнолюдський сенс? Його немає і ніколи не буде.

Мені можуть заперечити, що французькі журналісти були вбиті через карикатури не на Христа, а на пророка Магомета. Це слабенький аргумент. Мільйони людей в усьому світі вважають, що Бог – єдиний, тільки перед одним народом він постає в образі Христа, перед іншим – Будди, перед третім – пророка Магомета... У кожного народу свій шлях у цьому світі.

У минулому християни насаджували свою віру мечем і вогнем. Нині серед мусульман є прихильники різних течій ісламу. На жаль, розвиток різних народів протікає не так рівно, як хотілося б. Цивілізаційні відмінності народів освічені люди, а особливо працівники ЗМІ, не мають морального права не враховувати. В іншому разі це будуть вже не справжні журналісти, а пересічні торговці паперовими листками з картинками і літерами.

Намагаючись знайти хоч якийсь здоровий глузд у висміюванні Бога, подумки оглядав місто Львів, яке стало мені рідним. Тут мирно уживаються різні конфесії. Якщо якісь тертя і виникають, то тільки тоді, коли у справу втручається політика. Жодного стосунку до Нього це не має.

Та й як інакше? Колишній глава Української греко-католицької церкви блаженніший Любомир Гузар, владика Борис Ґудзяк, отець Богдан Прах, митрополит Львівський і Сокальський УПЦ КП Димитрій, єпископ Львівський УПЦ МП Філарет, керуючий Львівською єпархією УАПЦ митрополит Макарій, імам Хамза Кашаев, предстоятель Львівської архиєпархії УГКЦ митрополит Ігор (Возьняк), багато інших священнослужителів міста і регіону – розумні проповідники, гідні члени своїх громад, добрі та чуйні люди. Багатьом українським політикам ще рости і рости, перш ніж вони здобудуть такий моральний вплив, який мають окремі українські духівники. Нікому з нормальних людей на Львівщині й у голову не прийде кинути в них камінь – на це здатні лише жалюгідні відщепенці. Але висміювати Бога – те ж саме, що забивати камінням його невинних шанувальників.

Деякі люди цього не можуть або не хочуть зрозуміти. Наприклад, відомий російський журналіст Аркадій Бабченко написав на своїй сторінці у соцмережі:

«Я, як відомо, атеїст. Причому не просто атеїст, а агностик. Я вірую в Науку... Мій Бог – це Науково-технічний прогрес. А Альберт Айнштайн – пророк його.

...Чому мені навіть в голову не прийде навіть гіпотетично міркувати про те, що якщо два хворих виродки вб'ють десятьох людей за карикатури на Ньютона і Коперника, то карикатуристи – самі винні? І чому, якщо я почну говорити про те, що треба заборонити карикатури на вчених, мене вважатимуть соціопатом, котрий вижив з розуму?

Чому щодо Айнштайна це здається дикістю, але якщо «Айнштайн» замінити на «Магомет» – то все ніби як в порядку, відразу з'являються розмови про «образу почуттів віруючих», в даному випадку мусульман, і це затьмарення суспільного розуму в нас «дискусією» зветься? Мені одному це здається дивним?»

Особисто мені це дивним зовсім не видається. Адже той же Айнштайн, якого неможливо не любити, якось сказав: «Уява важливіша, ніж знання. Знання обмежені, тоді як уява охоплює цілий світ». Раніше я розумів цю формулу вузько, приміряючи її до деяких професій. Зараз переконуюся, що геніальний вчений мислив ширшими категоріями.

Наука в основному покликана забезпечувати матеріальні запити людини, і в цьому сенсі наукові знання або пошуки практично завжди обмежені якоюсь прагматичною метою, яку ставлять перед собою держави і суспільства. Віра в Бога зачіпає невидимі душевні струни людини. Віра у Творця, як правило, допомагає гармонійному розвитку та зростанню особистості, а якщо комусь не допомагає, то хоча б утримує від глибокого морального падіння і нерідко полегшує фізичні страждання. У цьому сенсі віра – особистий вибір кожного – має воістину необмежені можливості. Буває, що вона навіть рятує життя людей. То хіба є щось таке, заради чого варто вибивати з рук вмираючої від важкої недуги людини чашу з рятівним ліками?

Мені щиро шкода загиблих французьких колег, і я ніколи не зможу сказати, що вони самі винні у своїй смерті. Абсолютно не підтримую активістів російського руху «Божа воля», які днями провели біля посольства Франції в Москві акцію солідарності з терористами, котрі розстріляли редакцію Charlie Hebdo. Це – жалюгідні люди. Вони викликали б здивування, якби це відбувалося не під боком Кремля. Звідти зараз ллються брехливі співчуття. Водночас, за оцінками спостерігачів, Кремль може бути причетний до паризьких терактів – вони йому вигідні, бо відволікають світ від злочинів Путіна.

Але все це не звільняє від того, щоб визнати: видавці тижневика Charlie Hebdo допустилися фатальної, і насамперед для них самих, помилки, публікуючи досить уїдливі карикатури на пророка Магомета. Це сталося, якщо судити за малюнками і підписами до них, через помилкове змішування таких понять, як релігія і церква, релігія і світське життя. Зокрема й через намагання у  досить сумнівний спосіб прив'язати Магомета  до кривавих подій. А на якій підставі?

Наприклад, на обкладинці номера тижневика, що вийшов відразу після терактів 11 вересня 2001 року в США, пророк Магомет був зображений в нешанобливому вигляді з демонстративно піднятими руками у супроводі напису: «А ручки-то, ось вони!». Видавці змішали національність терористів з незаперечним учителем і кумиром мільйонів інших людей, які й знати не знали про наміри злочинців. Якби так зобразили Христа, мене б, чесно кажучи, дуже покоробило. А я, повторю, далеко не фанатик.

А дехто вважає такий підхід «свободою слова». Колишній російський олігарх Михайло Ходорковський відразу після трагедії закликав журналістську спільноту публікувати карикатури на пророка Магомета . «Якщо журналісти – гідне співтовариство, завтра не повинно вийти видання без карикатури на пророка», – написав він у Twitter. Вийшло, що тих журналістів, хто не піддасться на цю провокацію, її автор вважатиме негідними. Пізніше він доповнив у своєму мікроблозі: «Ми будемо твердо відстоювати свободу слова – базову цінність сучасного суспільства».

Як людина волелюбна, котра ненавидить всяку тиранію (у чому можна переконатися, прочитавши мої статті), я начебто схильний погодитися. І все ж чомусь згадую, що свобода – це усвідомлена необхідність. Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої (М. Бакунін).

Зараз лунає критика на адресу ісламу. Деякі мусульманські фундаменталісти іноді переступають межу, за якою важко примиритися з їхніми діями. Ця проблема вже давно назріла, а ООН фактично не діє. Але у жодному разі не можна кидати тінь на весь іслам як релігію сотень мільйонів людей.

«Незважаючи на те, що журнал публікував карикатури на пророка Магомета  (мир йому!), що, безсумнівно, ображає релігійні почуття мусульман, такі питання потрібно вирішувати цивілізованим способом у правовому полі кожної конкретної країни. Господь їм суддя. Іслам не дозволяє влаштовувати насильство, вбивства і беззаконня, тому сьогоднішній злочин став шоком для всього європейського мусульманського співтовариства», – написав муфтій мусульман України Саїд Ісмагілов на своїй сторінці у Facebook.

Журналістам не можна піддаватися на провокаційні заклики нерозбірливих політиків. «Слово – найсильніша зброя людини», – казав Аристотель. Зовсім необов'язково вчитися нею розумно користуватися, не здаючи позицій, на прикладі кривавих трагедій.

Оскільки Ходорковський прямо торкнувся головної справи мого життя, висловлюся і я з приводу свободи слова. Вважаю, що свобода слова та ЗМІ має певні межі. І світове співтовариство, здається, вже досягло у цьому питанні певного консенсусу. Наприклад, практично повсюдно у світі ведеться боротьба з дитячою порнографією. Хоча, здавалося б, заборона публікації таких знімків і роликів теж обмежує свободу слова.

Багато масових видань вважають моветоном публікувати надто вже натуралістичні сцени насильства. Під офіційним або негласним табу перебувають теми хатнього виготовлення вибухових пристроїв і технології проведення терактів. Табу накладено на теми, здатні спровокувати дитячий суїцид...

Чому хоча б на негласному рівні не доповнити цей перелік карикатурами на Всевишнього? Адже авторів і видавців, що зображують пророка Магомета у сороміцькому вигляді і з нешанобливими коментарями, неодноразово попереджали про небажаність таких публікацій. Вони недооцінили небезпеку таких дій в умовах розгулу тероризму та легкого доступу до зброї.

Більшість терористів уже знищена. Будемо сподіватися, що зазнають заслуженого покарання всі винуватці трагедії. Але гризе питання: заради чого загинули карикатуристи? Жодного збитку для свободи слова не було б, якби вони перестали чіпати найсвятіше для сотень мільйонів людей. За моїм світовідчуттям, це було б шляхетно щодо великої частини населення планети і хоч трохи знизило б напруженість у нашому неспокійному світі. Хіба це не гідна мета для журналістів?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 18

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гайдамака 18 січня 2015, 14:34

    "...Але гризе питання: заради чого загинули карикатуристи?..." Отож-бо...
    Всяка дія людей з тверезою свідомістю має якусь МЕТУ. Яка мета в малюванні карикатур на ісламських пророків в Європі, де вже живуть мільйони фанатично віруючих мусульман і їх число невпинно росте? В Європі, котра свою християнську традицію невтомно втрачає...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 17 січня 2015, 22:14

    Щиро жаль французьких журналістів, бо провина не адекватна покаранню: ніхто не в праві забирати життя в іншої людини - Бог сам покарає грішників, як вважає за потрібне.
    Та я абсолютно згодна з автором: не можна ображати релігійні почуття інших людей, бо, як усе погане, це неподобство копіюватиметься і з рештою може набути масового характеру, що неминуче призведе до міжконфесійних або й міжнародних зіткнень, і тоді окремий теракт виявиться лише прелюдією до повномасштабної війни. А якщо врахувати той фактор, що найбільша і найагресивніша країна світу фактично вже веде війну саме проти нашої країни, то цілком зрозуміло, що ця країна скористається з можливості нацькувати один на одного народи, котрі нас підтримують, аби розпалити ще одне вогнище міжнародного протистояння, - а це вже світова війна.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук