Концерт як випадкова смерть

Концерт – це щось більше, ніж пісні, артист та контакт з глядачами. Земфіра Рамазанова – це щось більше, ніж співачка, авторка, акторка та поетка. Концерт Земфіри – це щось більше, ніж сума цих складових, це навіть не той класичний «радіохедівський варіант» 2 + 2 = 5, бо сума даних більша за експоненту добутку і прямує до тієї величини, яка міститься в назві одної з її пісень, тобто до «Бесконечности».

Панянка Рамазанова в тісній співпраці з клавішником Шуровим записала альбом «Спасибо». На платівку не плювався лише лінивий, падіння головної співачки СНГ не обговорювали лише німі та фанатки Діми Білана, але в шумному потоці найрізноманітніших вражень не так вже й важко було втримати своє власне: «Девочка с плеером» виросла і записала серйозну платівку, яка дала їй право стати в один ряд з великими світової жіночої поп-сцени. Концерт в київському Палаці спорту мав лише стати фінальною атестацією з остаточним залученням до іконостасу поряд з Кейт Буш і Долорес, Торі Еймос та Пі Джей Харві.

Партер концертної зали вже забитий, а з колонок лунає чергова нетлінна пісня Led Zeppelin, що остаточно переконує, що і сама Рамазанова з компанією робить ставку саме на блюз. Стартовий дуплет «В метро» та «Воскресенье» розганяють тишу переважним дівочим писком та першою адекватною оцінкою дійства - славнозвісний звук в Палаці спорту, який підвів майже всіх музикантів, які там коли-небудь виступали, налаштовано просто перфектно. Наступна пара пісень заставила мене добряче просльозитися, адже наново аранжовані «Город» і «П.М.М.Л» не втратили тої сили, якою вони колись розтрощували несформовану юнацьку психіку, лунаючи з хриплих колонок та переписаної Бог зна де касети. Поки Земфіра металася між безоднею та стратосферою в ламаній лінії, перевантаженої приспівом мелодії «Ненавижу», вдалося добре її розгледіти - співачка схудла і позірно подорослішала, граційно тримається на сцені, перестрибуючи з однієї ролі ліричної героїні в зовсім іншу, не втрачаючи по дорозі жодної краплі себе. Маршово-ритмічні «Господа» без зайвих пауз перетекли в «Я полюбила Вас», черговий раз показавши ту неприйнятну великою кількістю шанувальників грань її таланту, яка так чітко пересікається з російськими поетесами минулого століття, адже звучали пісні, як і вірші того періоду, так ніби виконуються вперше і востаннє - крихко, впевнено та безнадійно. Написана в співпраці з Ігорем Вдовіним для саунд-треку фільму Літвінової «Любовь как случайная смерть» перетерпіла чергову метаморфозу: замість кислотної туги оригінальної версії та тієї, яка увіковічена на двохлітньої давності концертній платівці, зі сцени лунала блюзова єдність наскрізної теми Шурова, нойзового акомпанементу гітар і все того ж Земфіриного голосу, який наче мантру речетативив текст про те, що «все случится после, если случится после». Під час виконання присмачених елементами карибського дабу «Сказки» і «Traffic» Рамазанова представила музикантів, як виявилося, половина концертної групи - українці, а найбільшої честі удостоївся Шуров, якого було представлено, як «Ваше, а теперь и наше все!». По ходу концерту Земфіра напрошувалася на компліменти, загріваючи з залом, витягувала оперні висоти в замальовці «Сердце Красавицы», виводила на сцену якусь малу танцюристку для східного танцю під якусь стьобну індійську мелодію, тривожила прах музичних велетнів, виспівуючи «All you need is love» та передаючи привіт живим геніям в той момент, коли дозволила собі прикрасити фінал «Блюзу» останніми рядками з пісні «Tourist» гурту Radiohead, та весь цей час несамовито закохувала в себе все більше і більше. Один із найглибших запливів в музику майже десятилітньої давності стався тоді, коли поспіль пролунали «Ромашки», «Брызги», «Синоптик» та «Маечки»: цілковито перероблені в музичному плані, разом з тим промовляли так само переконливо, як і тоді, коли над Земфірою ще висіла тінь самого Лагутенка та рокопопсу як такого.

Після програмних «Во мне» та «Спасибо» музиканти картинно зникають. Перший біс своїм початком викликав справжню істерію в залі, адже після короткого спічу про те, що зараз виконуватиметься пісня «найкращого українського композитора» Шуров почав грати давно знайомі йому та й всім присутнім ноти початку «Відпусти», а Земфіра, озброївшись листком тексту проспівала ту пісню так, що для подяки на сцену зі свого VIP-місця піднявся присутній на концерті Славко Вакарчук. А далі ще, перериваючись на вихід за сцену, в неймовірному драйві пронеслися «Шкалят датчики», «Доказано», «Бесконечность», «Созрела», «Ракеты», і то був емоційний пік концерту, вище якого могли піднятися лише заспіваний лише з клавішою Діми «Лондон», у фіналі якого фортепіанні пасажі та Земфірині голосові піруети спліталися в єдине ціле, та «Хочеш», яка прозвучала так сльозоточиво і впевнено, що на мить здалося, що іншого фіналу концерту годі й чекати.

Музиканти черговий раз розкланялися і зникли за лаштунками. В залі увімкнули світло. Більшість аудиторії вже почали розсмоктуватися в проходах, а коли недовготривала овація розчинилася в робочому шумі кількатисячного натовпу, то в мене вже не виникало ніяких сумнівів, що на цьому все й повинно закінчитися.

Але на те Земфіра і акторка, щоб витримати картинну паузу, на те вона і найкраща співачка всього СНГ, щоб довести концерт до рівня епічного двома єдиними піснями: гітарною «Я ухожу» та тією, найпершою і найбільш пам'ятною «Ариведерчи», останні ноти якої зняли всі можливі питання стосовно того, як повинен виглядати хрестоматійний лайв-акт, після якого переоцінка цінностей вже не математична випадковість, а єдиний можливий шлях до руху, а щастя не афективне зворушення, а всього лиш кілька годин голосу, що знає саме ті «песни о главном».

Що: сольний концерт Земфіри. Де: Київ, Палац спорту. Коли: 5 березня 2008 року

Фото з сайту www.digitlife.ru