Кожен день

Кожен день, коли немає сильного дощу або снігу, він піднімається на Високий Замок, на сам верх, витягує з торби бінокль, ставить табличку і чекає. Цей чоловік чекає на туристів, закоханих підлітків, просто диваків, тобто на всіх тих, хто хоче глянути на Львів з висоти Високого Замку.

На табличці - розцінки. Як і довкола у світі наживи, в нього також є конкурент. Дама. Суперництво, як відомо, дисциплінує. Це особливо відчутно, коли дивишся на художників. Які внизу. Малюють. Якщо є погода, клієнти, настрій все починати.

Вони всі не бачить її, кризи. З цієї висоти не видно людей. Піднімаючись на Високий Замок, вони всі минають її імпровізований прилавок. Біля самої Порохової Вежі. Насіння соняшника, смажений арахіс, щось випити. Літом був квас і чай. Тепер кава з термоса. Напроти неї (збоку сходів) справжній великий кіоск. Вона сподівається на туристів, в кіоску сподіваються на школярів (поруч дві школи), студентів (поруч Академія друкарства і якийсь загадковий транспортний університет). Всі, всі хочуть курити. Особливо скейтбордисти. Поруч їхній збір. Тому якось вони співіснують на такій тісній території, маючи майже однаковий товар.

Нижче продавці книжок, журналів, платівок, старих медалей, монет і ще якогось загадкового краму, який розкладають прямо біля ніг монументу Першодрукарю, курять свої. Їхні заробітки не дозволяють сильно тратитись. Вони самі серйозно залежать від туристів і всіляких любителів почитати, поговорити, посперечатись, зрештою, колекціонерів і просто божевільних. Студенти сюди рідко забрідають, хіба в пошуках словників, довідників, підручників й іншої навчальної літератури. А так, найчастіше приходять інтелігенти епохи великого читання, коли не було кабального телебачення та Інтернету. Є настрій, є гроші, деколи вони приносять на продаж свої книжки, щось вторгували - можна і випити. Можна поруч, наливають, але дорого. Вони йдуть туди, де назва закладу відома тільки постійним клієнтам. Можливо тому, що на свіжому повітрі, у «відкритому» кафе. Змучена життям, дешевою косметикою і куревом «жінка в білому» втомлено промовляє: «Ви можете приносити з собою, якщо зробите замовлення на вісім гривень». Це не ультиматум, це правила гри. Її очі «бачили все» світяться оптимізмом і добротою. «Мені потрібно зробити виручку, а ви замовили два пива і сидите цілий день. Я принесу вам каву». Катастрофічно убогий інтер'єр «кафе» не рятує навіть усмішка власниці, і достатнього гаряча «кава з пакетика». Вони мовчать, бо знають її давно. Кращі роки «жінки в білому» вже не вернути, вони припали на той час, коли слово «кока-кола» у Львові без помилок могли написати одиниці.

Зазвичай люди п'ють кращу каву, у кращу погоду і в кращому оточенні, але на дворі криза. Хоча вони не брали валютних кредитів, не купували предметів розкоші, не відвідували салони краси і фітнес-клуби, на таксі їздили ще за Брежнєва, але криза зачепила і їх. Звичайно, не так, як двох сорокалітніх чоловіків в яскравих куртках, які для підняття настрою замовили коньяк, страшнуватий чізбургер і чомусь гарячий шоколад, хоча він також з пакетика.

Вони повернулися з санаторію, де в камері на вісім зеків сиділо якраз вісім. Австрійці - народ педантичний, до абсурду. Столиця забита нелегалами зі Сходу і Півдня. Їх здали конкуренти. Такі ж гастарбайтери. Просто подзвонили в поліцію і назвали цю адресу. Цю нічим непримітну зовні квартиру довоєнної забудови. Таких безліч. Скільки їх перетворено на гуртожитки. Двохярусні ліжка, мініатюрна кухня, туалет і ванна. Мінімальні умови, але й мінімальна платня. Можна помитись. Про відпочинок мови немає. Вирубався і заснув. Місця в камері було достатньо і кормили чесно. Хотілося побути самому. Через місяць відсидки, добре володіючи німецькою, один із них напише заяву, що хоче активно працювати. За це йому дадуть окрему - одномісну. Робота - розносити пошту, підмітати коридор. Це не вантажити меблі, носити розчин, підмітати, штукатурити, мурувати, смолити дахи і навіть продавати морожене м'ясо. На роботу рідко коли наймають довше, ніж на день. Якщо повезе. Турки не бувають щедрими. З югославами взагалі ризиковано зв'язуватись. Австрієць поважає закон і коли вербує на роботу нелегала, то не скупиться. Можна про це писати. Можуть комп'ютер навіть дати. Якщо попросити. Один мінус. Максимальний термін в санаторії - три місяці, і депортація.

Вони давно не були у Львові і тому відразу помітили, як багато в місті аптек, вивісок «оренда під офіси» і, звичайно, салонів гральних автоматів. Їм все рівно, що тут  п'ють пиво, горілку і сурогат. Їм все рівно, що тут порожньо, мокро і максимально депресивно. Картину повної зажури не рятує яскрава пляма їх одягу, двох сорокарічних чоловіків, які розливають у пластикові стаканчики коньяк і тихо говорять «за нас». Потім вони підуть до Федорова і куплять вінілову платівку «Рейнбоу», географічний атлас світу, після чого перейдуть дорогу, біля Порохової вежі наберуть повні кишені соняшника і піднімуться на Високий Замок. Так, щоб пригадати, як виглядає місто Лева і їхня школа, звідси, зверху, візьмуть у чоловіка бінокль. Так, для спогадів, настрій. Після депортації і повернення додому вони якийсь час пересидять тут, поки закінчиться вся ця криза, куплять нові закордонні паспорти і знову поїдуть на Захід.

Вони не знають, що кожен день, коли немає сильного дощу або снігу, цей чоловік піднімається сюди, на Високий Замок, витягує з торби бінокль, ставить табличку і чекає.

Цей чоловік чекає на них, всіх тих, хто повернувся назад і хоче глянути на Львів з висоти Високого Замку.

Фото зі сайту picasaweb.google.com