Країна Поплавського

Журнал «Новинар» більше не виходитиме. Видавець вирішив, що з нього досить успішного «Кореспондента». Це факт. Російськомовний журнал в Україні процвітає, україномовний – навпаки.

Джек Санден вклав у це 2 мільйони доларів, проект стартував 20 серпня 2007 року і виявився збитковим.

Можна багато пояснювати, чому «не пішов» український журнал «Новинар» - дорогий, неякісна журналістика, неактуальний, заполітизований, погана поліграфія... Це все спірні твердження, особливо про гроші, якщо подивитися, скільки горілки українці закуповують в супермаркетах напередодні свят, і не тільки.

А можна сказати простіше - не хочуть українці читати рідною мовою. Через те українські видання міжнародних брендів, скажімо National Geographic чи Men's Health, виходять російською мовою. Подивіться, що купують з преси, подивіться, чим наповнені львівські паперові видання, яким щоб вижити, потрібно писати всяку маячню про ворожок, псевдонародну медицину, попсу, або відверту «жовтизну» і політичну «заказуху». Про телебачення взагалі страшно говорити, адже замість фестивалю «Країни мрій» ми маємо «країну Поплавського». Але це хтось дивиться, а в залі на цих концертах сидить половина Верховної Ради.

З іншого боку, вибір за нами.

Видавець зробив все - вклав гроші, найняв журналістів, проплатив рекламу і т.д. «Ну що, мені тепер на поле замість них вийти?» - свого часу у відчаї сказав Олег Блохін, пояснюючи провальну гру нашої футбольної збірної у відборі до Євро-2008. Видавець міг би сам це все і далі купляти, тобто фінансувати, він не втратив остаточну віру в те, що українці хочуть читати журнали рідною мовою, тому збережеться електронна версія «Новинара». На щастя, ще не всі україномовні журнали припинили існування.

Вибір тільки за нами.

Але є випадки, коли вибір від нас не залежить, тобто його в нас немає. Його ні в кого немає. Така об'єктивна реальність. Немає значення, що я чи ще хтось думаємо про Львів, Львів - це архітектурна перлина, музей під відкритим небом. Один із найпримітивніших доказів цього - це натовпи туристів.

Я вірю, що в Кіровограді чи Макіївці є патріоти свого міста, я вірю, що там справді є красиві місця, але зберіть мені хоча б один автобус туристів, які захочуть викласти свої власні гроші за те, щоб поїхати і подивитись на ці красоти. І якою б потужною не була рекламна компанія, вона нічого не змінить. Кіровоград, Макіївка Горлівка чи навіть Луганськ - не туристичні центри і баста.

Америку поважають і бояться не тому, що вона придумала джаз, джинси і комікси (цей список можна продовжити до безкінечності), а через те, що в неї є шостий флот і долар. Америка не раз захищала своїх громадян і ракетним залпом, і торговими санкціями, і висадкою десанту, і просто бомбардуванням. А як і хто захистить простого українця, того, хто пережив всі приниження в черзі за візою, хто на собі відчув, що таке відмова просто так, без пояснення? Я б дуже хотів, щоб мене, громадянина України, і там, «за кордонами», і тут, на кордоні, наприклад з Польщею, так само поважали, як громадянина, наприклад, Франції.

Свого часу держава Ізраїль постала для того, щоб «ніхто не міг нас більше вигнати і сказати: ви ніхто і ви тут чужі». До 1967 року (до шестиденної війни) на офіційному рівні вони не згадували Голокост. Держава була слаба.

Інколи ми також потроху свій вибір робимо.

В українському Криму помпезно святкують дні російського флоту. Ми знаємо, що їхні і наші генерали вчилися в одній академії, і коньяк п'ють той самий, скоріш за все, за старою звичкою, вірменський. У них, щоправда, є «залізний» аргумент - нафта і газ. А в нас?

То, може, вибір за нами?

Фото зі сайту unian.net