Культура падає, як кішка, на чотири лапи, – Ігор Померанцев

– Я приїхав у Чернівці із Забайкалля. Це було величезне відчуттєве відкриття: слухове, нюхове, доторкове, кольорове. Я ніби потрапив із чорно-білого світу дійсно в рай, де життя било, як джерело.

Ігор Померанцев - письменник, радіодраматург, радіожурналіст «Радіо Свобода» (російська редакція) та ВВС. Його програми - це суміш різнорідних звуків (голосів, сюрчань, стукотів та всього іншого, з чого можна видобути звук), це «сліпе» кіно - звуки ти чуєш, а відеоряд малюєш уявою.

Нещодавно Ігор Померанцев відвідав Львів, де у Франковому університеті прочитав лекцію «Магія голосу: про мову, смисл і звучання радіо».

Про своє ставлення до Львова, до звуків, про свій звуковий архів, про високу і масову культуру, про Андрія Тарковського в ексклюзивному інтерв'ю Ігоря Померанцева для ZAXID.NET.

- Що вас привело до Львова?

- Мене запросили дати кілька майстер-класів на двох кафедрах у Львівському національному університеті ім. І.Франка. Для мене виступ серед студентів - це завжди велика подія. Я за своєю природою клаустрофіл: більше люблю закриту студію. Дуже люблю замкнений простір. І це дивне протиріччя в мені: з одного боку, радіо «розмикає» тебе, ти виходиш, дякуючи радіо, у повітряний простір, з іншого - ти відчуваєш себе приватною особою зі своїми не просто приватними, а дуже інтимними відчуттями, включаючи інтимні акустичні відчуття. Почуваюся як у космічному замкненому кораблі, який називається студія. Мені здається, що те, що я роблю на радіо, для особливого типу слухачів, які схожі на мене. Це клубне радіо. Чудово, що і ВВС, і «Свобода» дозволяють собі радіоавторів і співробітників з таким камерним складом мислення.

І от я сиджу в своєму маленькому кораблі, в закритому просторі, а мій голос  виривається в якийсь космос. Я відганяю від себе думки про те, що мене зараз слухають три мільйони осіб - лише від такої думки можна зійти з розуму.

А маленькі зустрічі зі студентами, з майбутніми журналістами, для мене це скоріше продовження мого існування в студії, тому що є маленький зал, маленька аудиторія, я бачу очі, усмішки... Студенти - найкраща аудиторія для клаустрофіла.

- Ви були раніше у Львові?

- Це другий мій візит до Львова. Перший раз, я би сказав, був примусовий. Я служив у Львівській області біля кордону в с. Краківці. А останні три місяці - у Львові. Але оскільки я був дуже несумлінний солдат, мене постійно карали. Так що я бачив Львів лише з вікна казарми - це перше враження про Львів. Єдина моя прогулянка Львовом була тоді, коли я демобілізувався і вже поїхав на вокзал. Всі мої думки були про те, щоб вирватись зі Львова, тому що це місто мені здавалося казармою. Сьогодні третій і останній день другої поїздки в це місто. Періщить, січе дощ, в кращому випадку - мжичка, як кажуть львів'яни. І для мене Львів - це дощ, безпросвітній дощ. Я говорю про місто. А з людьми - все чудово. Я зустрічався з молодими мешканцями Львова - вони вільні люди зі світлими обличчями, і що для мене важливо, художньо чуйні, з почуттям гумору.

- Мабуть, ви в усьому чуєте музику, у львівському дощі зокрема...

- Я відчуваю не стільки музику, скільки акустичний матеріал. Так, я працюю зі всім, що звучить. Для мене майже всі звуки - це пластичний матеріал. У багатьох мовах є таке словосполучення «мертва тиша». Чому? Тому що все, що звучить, має відношення до життя. По-справжньому «мертва тиша» - лише в космосі. І якщо подивитися на радіо, і на роботу на радіо зі сторони, як кажуть філософи, екзистенціальної, то радіо протистоїть смерті, і я в перших рядах тих, хто протистоїть смерті: звуками, голосами.

- Скоріш за все, у вас вдома величезний архів записів... Можливо, якесь звучання для Вас є надто особливим.

- У мене дійсно величезний радіоархів, щоправда він не вдома, а на службі. У мене величезна шафа. Коли я притискаюсь до неї вухом, то чую, що там щось рухається, шепоче, покрикує, вищить, волає... Я майже 30 років на радіо, у мене дуже багато голосів людей, що померли. От дивлюся на цю шафу з радіоархівом, і він мені здається склепом. Це дуже зворушливе акустичне звукове радіокладовище. Коли ці голоси я даю в ефір, у мене таке відчуття, що я відпускаю їх на прогулянку, що вони знову живуть. І це мій зв'язок зі смертю, і це їх зв'язок із життям.

- Під час лекції в університеті ви розповіли, що на початку 80-х минулого століття ви робили інтерв'ю з Андрієм Тарковським. Вас ця людина вразила? Розкажіть трохи про цю зустріч.

- Це був час, коли він попросив політичного притулку. Він не міг уже повернутися на батьківщину. Ми домовились про інтерв'ю, я приїхав до нього. Мене завше в ньому розчулювало те, що він син чудового поета, якого я дуже люблю. Тому я з особливим задоволенням звертався до нього на по-батькові - Андрій Арсенійович. Є, звісно, у фільмах А.Тарковського кадри, які мене зачіпають. Це, як правило, його спогади про дитинство, фільм «Дзеркало» і, по-моєму, чудесний фільм «Сталкер» - унікальне явище, це фільм про дисидентів в розпал депресії, застою. Він зумів зробити фільм на головну тему: коли кілька тисяч твоїх співвітчизників сидять у в'язницях, у таборах через політичні причини - це не може бути не головною темою. Я знімаю перед ним капелюха.

А зустріч була в міру приємною. Я дуже хотів, щоб він приїхав у студію. Однак він не приїхав, а я щось пробурчав, що «в студії було б набагато краще записано». На це він  сказав: «А навіщо ви взагалі чистите передачу. Давайте життя - яке воно є». На що я йому відповів: «Ваші фільми всі вилизані до останнього кадру і ніякого життя там нема, лише метафори і поезія». Але незважаючи на це, інтерв'ю вдалося.

- Теле- і радіопростір змінюється, практично немає продукції для вузького кола людей...

- Радіо і телебачення повинні апелювати до найрізноманітніших верств населення, включаючи людей з вищою освітою. Коли ми говоримо про Англію, Францію, Німеччину, то там є канали, в міру популярні, наприклад, франко-німецький телеканал «Арте». Якщо не помиляюся, його дивляться 1-1,5% німців і французів. Нібито не так багато, але мова йде про 2,5 мільйона людей.

Я нікому не хочу нав'язувати серйозну культуру. Нехай квітнуть всі тисячі кольорів масової культури. Мова не про те, що треба боротися з так званою «попсовістю», вульгарністю, а про те, щоб у кожної групи населення зі своїми естетичними, інформаційними запитами, були свої улюблені радіо- і телеканали, яким ці групи населення довіряють.

Кажуть, що молодь слухає тiльки попсу, читає масову літературу, i таких людей більше, ніж раніше. Але я вірю, що серед цих людей зрештою з'явиться нехай 1 чи 2% людей, які зможуть переварити і трансформувати масову культуру в дещо інше - у щось серйозне. Культура падає, як кішка, на чотири лапи. Вона виживе, в тому числі серйозна. Тому ніякої паніки, ніякого старечого бурчання висловлювати не треба.

Щодо стилю на радіо і телебаченні. Я думаю, що цей стиль повинен в собі поєднувати новизну і консерватизм. Під консерватизмом я маю на увазі стиль, а не чіпляння за якісь віджилі форми.

- Ви палкий шанувальник слів і звуків. Що для вас звуки?

- У поезії чи звуковій пластиці мене хвилює життя. Коли я чую в звуках життя, коли розумію, що це мотивоване існування звуків (я говорю про радіомистецтво), коли розумію, що за вибором того чи іншого акустичного мазка, за черговістю мазків стоїть формоутворююча воля художника, - я готовий сміятися і плакати. У віршах сучасних авторів я очікую, що вірші будуть сучасними, а якщо вийде - то й талановитими. Поети не повинні увесь час наслідувати класичні зразки поетики.

- Ви написали книгу про вина «Червоне, сухе». Ви - винороб?

- Ні... Я завжди скептично ставився до літературних критиків. Але літературна критика, незалежності від того подобається вона мені чи ні, - це сталий факт в літературі і філології. Життя мені відімстило. У винній культурі я став винним критиком i, на жаль, не роблю вина. На жаль, я не виріс у французькій чи італійській сім'ї, я ніколи не вирощував винограду, і, на жаль, не зможу стати творцем винної культури, але залишуся при ній споживачем.

- У п'ятирічному віці ви опинилися на Буковині. Впевнена, Буковина займає величезне місце у ваших спогадах.

- Це величезна тема. Мова йде про моє дитинство... Є наскрізні мрії людства, як-от  мрії про рай. Для дитини, яка провела своє життя не в Освенцимі, не в таборі, для нормальної дитини її дитинство - це рай. Я типова дитина: для мене прообраз раю - це буковинське дитинство: повнокровне, повноцінне. Я приїхав у Чернівці із Забайкалля. Це було величезне відчуттєве відкриття: слухове, нюхове, доторкове, кольорове. Я ніби потрапив із чорно-білого світу дійсно в рай, де життя било, як джерело.

- На радіо ви працюєте дуже довго. Чи маєте Ви послідовників?

- Я знаю про випадки плагіату, але про радіопослідовників не знаю нічого. Можливо, це пов'язано з географією мого життя. Щодо письменницької діяльності, то я з юних літ любив вільний вірш, який почуває себе незатишно в російській поезії. Тільки зараз молоді 30-літні поети працюють в тій же зоні мови, що й я... Я випередив їх років на тридцять.

За роки самотності я навчився працювати з усіма почуттями.  З огидою відношуся до двох-трьох людських емоцій, передусім, до зарозумілості, пихатості - з ними нічого не вдієш, це одне з найбездарніших почуттів. А з усього решта можна щось придумати.

Є дві кухні, протилежні одна одній: китайська, інша - японська. В японській основна ідея - зберегти природний смак продукту і навіть підкреслити його, а в китайській кухні - принцип метаморфози. Це подорож. Риба має нагадувати смак яловичини чи свинини.

От у творчості для мене ближчий принцип китайської кулінарії.

Довідка ZAXID.NET

Ігор Померанцев народився у 1948 році в м. Саратові. У 1970 - закінчив романо-германську філологію Чернівецького державного університету.

Ігор Померанцев - відомий радіожурналіст: на ВВС - з 1980, на «Радіо Свобода» - з 1987 до сьогодні. Редактор культурологічного радіожурналу «Поверх барьеров», автор щотижневої програми «Красное, сухое». Поет, палкий і проникливий шанувальник слова і звуку чи звуку і слова, єдиний із радіожурналістів, який працює в жанрі «арс-акустики».

Автор книг: «Альбы и серенады», «Стихи разных дней», «Предметы роскоши», «По шкале Бофорта», «News», «Почему стрекозы?», «Радио «С», «Служебная лирика», «Красное, сухое», «Те, кто держали нас за руку, умерли», готується до друку «КГБ и другие стихи». Автор радіоп'єс: «Вы меня слышите?», «Любовь на коротких волнах», «Питомцы г-на Фабра», «Бакская собака».

Автор фото - Мiлена Фiндайс