Літературний музей у віртуальних просторах: промоція

«Живі голоси» – проект, на жаль, унікальний у сьогоденній Україні. На жаль, бо записи авторських читань – давно поширена у світі практика й солідний сегмент ринку аудіокниг.

Історія

Літературний віртуальний музей «Живі голоси» не є музеєм в традиційному розмінні цього слова, а швидше черговою фантасмагорією «Дзиґи». В нього немає приміщення й розставлених на поличках експонатів. Він існує тільки у віртуальному просторі Інтернету. «Живі голоси» - це Інтернет-проект, що має на меті зберегти авторське читання творів сучасної української літератури.

Він був започаткований Юрієм Кучерявим, знаним у Львові через організацію щотижневих літературних зустрічей в кафе «Кабінет», а також - у вужчих колах - як поет. Ідея записувати й зберігати авторські читання виникла в Кучерявого ще у 2003 році. З апаратури були наявні тільки мікрофон і диктофон; за їх допомогою Кучерявий записав поезію Ігоря Калинця... і зрозумів, що таке завдання потребує все ж соліднішого технічного устаткування. Наступні роки пройшли у млявих пошуках спонсорів, і проект би тихо занепав, як і безліч подібних культурних ініціатив, якби Кучерявий не зустрівся з Маркіяном Іващишиним, директором мистецького об'єднання «Дзиґа» і не переконав його у важливості цього проекту, після чого отримав до розпорядження студію звукозапису разом зі звукорежисером. Здобувши професійне технічне забезпечення проекту, Кучерявий почав активно запрошувати до студії різноманітних літераторів, плануючи випустити серію аудіокниг на CD. Скоро, однак, стало зрозуміло, що збути записаний матеріал - ще складніше, ніж його здобути; за відсутності комерційних ідей щодо випуску й дистрибуції дисків (а також інвесторів) матеріал вирішили викласти в Інтернет для вільного доступу, організувавши таким чином віртуальний музей авторського читання.

«Живі голоси» - проект, на жаль, унікальний у сьогоденній Україні. На жаль, бо записи авторських  читань - давно поширена у світі практика й солідний сегмент ринку аудіокниг. На Заході такі проекти здійснювалися від початку століття в усіх країнах: існують записи Еліота, Паунда, Фроста, Єйтса, Рільке, Бенна, обидвох Маннів, Аннунціо, Монталє, Аполінера (здається, з нього ця практика й почалась, принаймні, існує запис 1913 року: www.ubu.com/sound/app.html), з російської літератури - Блока, Маяковського, Єсеніна, окремо виділяється авторське читання майже повної поетичної спадщини Ахматової. З пізніших - після майже кожного автора залишалося авторське читання, здійснене спеціально або у бродкастинг-режимі (на радіо), яке надалі видається окремим диском. В українській літературі аналогічний проект вів Іван Світличний у 70-х рр. у себе вдома з бобінним магнітофоном, однак вони були вилучені під час арешту Світличного. За час незалежності «по руках» ходили записи Андруховича та Василя Стуса, а найбільшу популярність серед народу здобули читання Леся Подерв'янського... Але ще ніхто на українських теренах не підходив до таких записів системно і не робив їх на професійній студії.

Проблеми й перспективи

Чого бракує «Живим голосам» для повної музейності - це певного цілісного наративу «експонатів». Ці 14 авторів не об'єднані ні стилем, ні жанром, ні віком, ні навіть географією, з огляду на присутність записів Томаша Ружицкі. Тобто зараз «Живі голоси» нагадують радше здобич археолога, щойно привезену з розкопок, ще не класифіковану й не розставлену по відповідних поличках. Зрозуміло, що це наслідок відносно невеликої кількості зібраного матеріалу, яку можна пробачити з огляду на молодість проекту і на те, що на досягнутому його ініціатори зупинятися не збираються. В найближчій перспективі організатори обіцяють викласти записи Тараса Прохаська, Галини Пагутяк, Костя Москальця, Остапа Сливинського, Василя Стуса (з уже виданою збірки), доповнити Віктора Неборака.

Для чого це все?

«Живі голоси», в першу чергу, зацікавлять науковців і студентів, які мають щось до справи з українською літературою. Їм, правда, доведеться зайнятися нетиповою для себе справою: замість читати, доведеться слухати, і не просто слухати, але й вслухатися в інтонації (навряд, чи хтось із них звертав на це увагу, будучи присутнім на живих літературних читаннях). Трохи сумнівно, правда, що вони зуміють одразу дати собі раду з таким матеріалом... Зате немає сумнівів, що почнеться цей процес років за десять.

Проте «Дзиґа» має досвід працювати «на туманну перспективу». Можливо, вона виявиться потрібною.

Фото зі сайту dzyga.com.ua