Львівські пани і пані – 3

Мій львівський швейцар не був схожий на персонажів старих романів, бо не мав на собі ні зеленої лівреї, ані червоних штанів. Синоніми слова швейцар – дверник, придверник, вишибайло, викидайло – пішли в небуття.

Разом із неповторним колоритом цієї давньої професії.

Мій тато кілька разів казав, що коли піде на пенсію, влаштується працювати швейцаром. «Добра робота  для пенсіонера», - каже мій тато ще з початку 1989 року. Його вже на той момент таки погнали з парторга київського метробуду. Тато мій - за освітою економіст, а за походженням - чудовий совєцько-український пшек. Таких начебто дуже багато, але насправді - вкрай мало.

 Яків - до 16 років, Іван - після 16. Романтика. Донбас. Київський універ. Вже маючи притомних дітей, додумався вести партзбори українською. В Києві. Він знав про існування Народного Руху. Але - єй-пресій-Бо - не мав до того Руху жоднісінького стосунку. Все було банально. Мій тато - індивідуаліст. Перебудова, «гласношьчь». Тато зрозумів, що вже не може говорити на партзборах іншою, ніж у житті, мовою. Його любили, і він любив. «В падло» було зраджувати.

Він мені потім так і сказав. Я тоді саме народила свого старшого сина і «фітілірувала» по Києву з синьо-жовтим прапором, наклеєним на возика невинної і політично незаангажованої дитини.

Тато мені сказав тоді:

- Піду на пенсію - буду вишибайлом.

Торік він пішов на пенсію. Збудував хату під Києвом. Розводить кролів. Беру в нього майстер-класи.

===

МІЙ львівський швейцар не був схожий на персонажів старих романів, бо не мав на собі ні зеленої лівреї, ані червоних штанів. Він належав до цілого загону готельних швейцарів, що невблаганна понятійна глобалізація об'єднала їх спільним і знеособленим, хоч і вагомим на позір словом «сек'юриті». Синоніми слова швейцар - дверник, придверник, вишибайло, викидайло - пішли в небуття разом із неповторним колоритом цієї давньої професії.

Суть і призначення отих-о «сек'юритів» на перший погляд не змінилися. Але зникло головне, що надавало цій професії (надто на галицьких теренах) неповторного шарму: її мультифункціональність.

Роботоподібні мовчазні матричні «містери сміти», з однаковими статурами, в однакових темно-сірих або чорних костюмах, з мобілками чи пультами в руках, не здатні викликати у клієнтів жодних почуттів, крім тривожної провини і занепокоєння.

Немилосердна стандартизація готельних швейцарів не залишила й натяку на гостинну запопадливість придверника і батьківську чуйність вишибайла. Зашугані гості деяких готелів можуть іноді по кілька хвилин на холоді виконувати ритуальні танці перед розсувними дверима, і зрештою, наївно вирішуючи, що в тих дверях «фотоелемент заїло», намагатися  пальцями розсунути оті двері, наче стулки в застряглому ліфті сихівської багатоповерхівки. Коли вже їм здається, що двері ось-ось подадуться, сек'юриті, що незворушно спостерігає це дійство з-за затемненого боку теплого холу, спокійнісінько натисне на пульті якогось ґудзика і гість беркицьнеться в передпокій, немовби у дупель п'яний. І то вже залежно від свого настрою і від одягу і антропології гіпотетичного пожильця сек'юриті вирішуватиме, ігнорувати цього придурка, виперти його надвір, примусити дихнути в мензурку чи ласкаво провести до його, курва, апартаментів? В сучасних секю'ритів відсутнє почуття батьківства. Отже, відсутнє почуття гонору. І гордості. Тьху іще раз.

Гонор і гордість

Це начебто тотожні поняття. Але саме вони відокремлюють Схід від Заходу.

Швейцар:

- Може, панна подумала, що ви не розмовляєте по-українському?

Я:

- Дякую, пане.  Але ми з тією панною спілкувалися раніше. Вона мабуть просто перепрацювалася і з її вух валує дим...

Швейцар:

- Вже не вдосвіта, але ще таки рано. Може, в тої панни температура?

Я:

- Звиняйте, я не ношу з собою термометра. А якби й носила, то навряд чи бігала б з ним за людьми. Але, однак, думаю, що в Ізольди - 36 і 6. Адже є ще щось, що не залежить від Цельсія.

Швейцар (роззирається на всі боки) ВРОЧИСТО:

- Панове! Ця панна - не панна насправді. Вона ... (аохх) із освободітілєв. (таємничо) Їхній нащадок. Вона (трагічно) не-вин-на...

- Двайцять років по цьому я - молодий і красивий.  І всі, всі, крім мене, намагалися говорити по-росєйскаму.  Бо власники готелю були - з освободітільов. Я ре-го-тав із них. Я просив їх, пані... що? Як ви думаєте, пані, що я мав у нєх просити? І ЯК я мусів си мувіти?

Я:

- Ви говорили так, бо самі себе поважали ... Нє?

Швейцар:

- То ЯК си мусів мувіти, ясненька пані?!

Я:

- Думаю, ви говорили українською?

В швейцара загораються очі:

- А чому? Чому я говорив з ними по-українському?

Нетипове (як на зараз) обличчя. Рот. Бракує зубів. Значить - не блядун. Має дітей і внуків. Чесно заробляє на життя. Підсвідомо тримається гасла: «Смерть сорочку знайде». ггггг

Він:

- Чому ви думаєте, я тут є?

Я:

- Бо ви себе поважали завжди і поважаєте зараз.

Він:

- Так. Але ж чогось бракує, нє, пані?! Я вам зара всьо розкАжу...

Я:

- Не варто, пане.  То скільки років ви тут працюєте?...

Він:

- Та ще від совєтів... І не думайте зле про ту панну... Вона не знала, як до вас підійти.

- Сумніваюсь.

- Як хоште. Але то є наша панна. Най буде з освободітєльюф, алє то є наша пана. ВЖЕ НАША.

- Шановний, а чому ви так відрізняєтесь від решти сек'юріті?

- Бо я давній швейцар, і я витримав, і я не те, що ви сказали (сек'юріті). Мене тримає моя репутація.

Далі швейцар ретельно змалював 138 кісточок свого патріотизму (в совєцькі часи) і, а я зрозуміла, що запізнююся на заплановані заходи.

Наступного дня було б повторилося те ж.

Але я вдала, що заклопотана. Тому швейцар не відчинив мені двері. Я не знаю, чому так сталося. Можливо тому, що швейцар уже відшвайцарував своє перед Україною. І тому нафіг йому відчиняти двері, що в їдальню, що з неї. Двері мені відчинив такий само, як і я, пожилець. Ми з ним поспілкувалися очима: 15 секунд. За цей час я прочитала в очах пожильця його прізвище - Свйонтек. Мої очі нагадали йому очі  прабабці.

АМІНЬ

Я дурію, шановні, від спогадів про хороших львів'ян. Вперше я відвідала Львів 1986 року. 4 (чи 3?) дні там була, серед хіміківJ. Саме закінчила середню школу. Потім - 1991. А далі вже - завжди.

Але тоді, коли вже збагнула, що Львів - це НАЗАВЖДИ, я  водночас зрозуміла, що спілкування моє - однобоке. Воно зациклюється на львівських митцях. Оці щоденникові записи, що я їх виклала, це насправді начебто суб'єктивне й загальне правило, але разом із цим - мій власний виняток.

Тож може, шановні читачі чекають, що я поділюсь аналогічними спостереженнями про львівських саме митців?

Львівських митців я люблю. Львівські митці чудовезні. Але вони чудовезні доти, доки їхні мистецькі інтереси не перетинаються з бізнесовими. Як їм починає залежати на бізнесі, львівські  митці стають схожі на:

А) Продавчиню

В) Ізольду

С) Швейцара

Є й винятки. Але сумніваюсь, що осіб, які репрезентують ті винятки, порядні галичани сприймуть за своїх.