«Люлька з червоного дерева» Романа Іваничука

«Люлька з червоного дерева» Романа Іваничука – це правдиве задоволення для читача, солодка і терпка вишукана мова. Книга наскрізь проникнута любов’ю, і та любов, як золотий ореол, освітлює все: людей, природу, речі, читача. Вона торкається всіх органів людського чуття, оживляє їх, заворожує, веде за собою у чудесний світ, який поряд з нами.

Але тільки творцям під силу відгорнути невидиму завісу, торкнутися чарівним пензлем всього буденного, щоб відкрити його невидиму сутність для нашого зору і слуху, для нюху і дотику і, що найважливіше, - серця. Мабуть, не обійшлося тут без літературного мольфарства від потужного майстра слова. Недаремно Роман Іваничук називає літературу храмом, і за цю повагу до мови і творчості вона щедро віддячує йому натхненням до написання нових книжок.

Автор із таким трепетом пише про кохану жінку, так бережно і ніжно, як про дорогоцінний скарб, який він знайшов серед осіннього листя, безцінну діамантову краплину роси, таку омріяну, що й сам не вірить у довгоочікуване щастя тримати її у руках. «...Я губами зсуваю з обличчя коханої кленову аплікацію, щоб відчути тепло її щік, уздріти зелені, немов святоіванівська отава, очі й упевнитись, що вона біля мене, що не віднесла її в безвісті прозолотна круговерть. Така-то моя з Любкою осінь: стигла, ласкава й діткнута сумом, достоту, як пізня любов»

Як зазначив сам автор, "Люльку з червоного дерева" він написав півроку: «Я не вистраждав її - вилюбив. Бо це спогад про моїх вірних друзів Еммануїла Миська, Богдана Антківа, Богдана Козака, Сергія Данченка, Романа Кудлика, Ніну Бічую». Книжка складається з трьох частин - "Осінні узори", що містять 10 оповідок-спогадів про друзів; "Криворівенські етюди" та "За синім океаном".

За порадою своєї коханої Любки автор відкриває свою кунсткамеру, у якій припадали пилом подарунки і сувеніри, які нагадують про людей і події, «і кожна річ терпляче жде, коли ти видобудеш її із своєї непам'яті й тим самим повернеш до життя забуту людину, котра мала певний стосунок до тієї чи іншої речі, ну а предмети з твоїх колекцій - то вже справжня історія того середовища, з якого ти вийшов у люди...»

Виринають із минулого постаті, неповторні і талановиті особистості ховаються за кожною річчю: за срібною попільничкою - приятель інженер-винахідник і жартівник Андрій Канюга; за морською зіркою - письменник Володимир Гжицький з його дитячою чистотою, яку він зумів пронести через пекло більшовицьких концтаборів, благородний стражденний муж, який не зміг зреалізуватися повністю, бо став жертвою диявольського режиму: «Хай же буде проклятий навіки московський большевізм за те, що донині українська література, яка мала всі шанси здивувати світ, залишається в тіні...». За мольфарською барткою - історія роду Іваничуків та секрет карпатських мольфарів, яким тепер володіє лише сам автор.

А гуцульські цимбали з їх пекельною музикою, що мандрували в далеку Австралію разом з українськими музиками, - «то пекельна зваба до танцю, схожа на сексуальну хіть, та це й не дивно: хіба танці не є приховано-відверте відтворення солодкого гріха - чому ж бо йдуть танцювати у парі особи протилежних статей, й чому врешті-решт моралісти свого часу забороняли танго і навіть вальс?»

Чи стареньке фото, яке приховує неймовірні спогади і таємниці молодих літ, яке враз переносить читача до Криворівні на Гуцульщину, де все гідне подиву, а неймовірні жінки і в старості володіють потужною енергетикою і молодим дзвінким сміхом, де купальська ніч сповнена витонченої еротики: «гріховні чари святіванівської ночі валом котилися на мене, і я сподівався зазнати солодкого дива, яскравішого і чуйнішого, ніж цвіт папороті», «Розглядаю фотографію й навіть думати не хочу, що когось із тих, що на світлині, вже немає: всі ми залишилися молодими й жадібними до життя...»

Чудові захопливі спогади про Емануїла Миська і гроно скульпторів і художників. Про часи хрущовської відлиги, коли стихло зловісне гудіння «воронків» по ночах «Тоді ми, звільнені від гнітючого тягаря обмеженості, кинулися на пошуки собі подібних й знаходили їх, знайомилися, вчилися один в одного секретів мистецтва, насмілювалися кожен мати свою власну думку щодо мистецьких і суспільних явищ; ми повертали собі втрачений дар мови...ми сходилися по квартирах письменників, акторських гримувальнях, а найчастіше в майстернях художників - там, зрештою, у певній мірі відбувалось наше творче становлення».

Закоханий у театр, зокрема у театр імені Марії Заньковецької, автор пише спогади про друзів-акторів, про режисера Сергія Данченка, про те, як подарував йому найкращу люльку зі своєї колекції - люльку з червоного дерева в обмін на обіцянку поставити виставу за одним із романів, коли настав час розплати, тоді вже совєтський сарай валився на очах, і саме Роман Іваничук написав свою «Орду» - вибуховий роман, Сергій Данченко не зміг виконати обіцянки: «Я багато чого прочитав твого, та все це література, а «Орда» - то кров... Хто мені дозволить поставити на сцені такий жах, такий антимосковський крик?..Я боюсь».

«Ота «Орда» внутрішня, яка так глибоко заповзла в душі зневоленого народу, й позірно вільні вже люди залишилися й надалі духовними рабами - вони сиділи поруч зі мною в залі парламенту і, як могли, боролися із власною свободою. А мій головний персонаж Єпіфаній вчинив найтяжчий гріх, який не дозволяє скинути із себе кайдани навіть тоді, коли вони вже проржавіли - гріх мовчання».

Автор не зраджує собі і, як на мене, досі своїми романами запитує нас: Доки? Доки ми грішитимемо мовчанням? Чи настав вже час, коли слово, як зброю, можна буде скласти і залишити виключно для творчості? Чи такий час не настане ніколи?

Це видання стало подарунком Романові Іваничуку до 80-річчя від видавництва «Піраміда». Оформленням книжки займався відомий львівський художник та дизайнер Андрій Кісь. "Люлька з червоного дерева" оздоблена світлинами відомого українського фотографа Миколи Сеньковського, які стали гармонійним доповненням книжки.