Мавпа з ядерною гранатою

Такі події, як укладення домовленостей між канцлеркою Німеччини Анґелою Меркель та президентом Америки Джо Байденом щодо «Північного потоку-2», надзвичайно актуалізують дискусії та спонукають до проведення аналогій з 1994 роком і переходом України до без’ядерного статусу. Знову заходить мова про гарантії безпеки, їх недотримання і навіть про чергову «зраду» нашої держави. Найчастіше в дискусіях трапляється аргумент, а от не віддали б ми ядерної зброї Росії в 1990-х, зберегли б ядерний статус, то й розмова тепер була б іншою. І тут, на жаль, безсилі навіть найбільш переконливі аргументи, оскільки йдеться про звичайні інфантильні фантазії про те, якими величними ми могли бути, але не стали через підступних «воріженьків» і «зраду».

Насправді в цій історії важливі є два запитання: чим керувалося політичне керівництво країни, коли погодилося на без’ядерний статус і для чого Україні тепер дискусії про відновлення ядерної зброї? Щоб відповісти на перше, потрібно зробити невеликий історичний екскурс в 1990-ті. Так-от, після розпаду СРСР на території незалежної України залишився потужний арсенал радянської ядерної зброї. Ті, хто необачно говорить про «ядерний потенціал України», свідомо або ж ні допускають грубу помилку. Оскільки стратегічне командування і технічне обслуговування ракет перебувало в Москві. Ситуація була настільки непередбачуваною, що запуском ракет з території суверенної України Росія могла кілька разів знищити планету. Потенціалу вистачало.

Крім того, міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) на українській території були націлені на Сполучені Штати Америки. Які заповідалися стати найнадійнішим союзником молодої української демократії. То чи могла українська влада впиратися і намагатися залишити на своїй території чужу зброю? Зброю, націлену проти її потенційних союзників. І для чого це їй було?

І це в умовах, коли США, налякані розпадом могутньої ядерної держави, намагалися максимально зменшити ризики для себе і всього світу. Ядерна зброя могла бути чинником стримування в умовах біполярної системи, коли існували дві столиці, які перебували в стані постійної комунікації. «Розпорошення» потенціалу ядерної зброї не входило в плани американців. Західний світ не хотів, образно кажучи, мати справу вже не з однією, а з двома «мавпами з ядерною гранатою». Тому на Україну почався серйозний тиск, щоб вона перейшла до без’ядерного статусу. Тим більше, що в Декларації про державний суверенітет (1990) значилося, що Україна «не прийматиме, не вироблятиме і не набуватиме ядерної зброї».

Відмова України від ядерної зброї, якою вона не управляла, відкривало для неї широкі можливості, як для надійного й адекватного партнера. Питання інше: як тогочасне керівництво держави тим всім потенціалом розпорядилося? Чому, наприклад, погодилося підписати Меморандум про гарантії безпеки в Будапешті без жодної конкретики. Тобто підписали політичний декларативний документ, який нікого і ні до чого не зобов’язує. І насправді не передбачає механізму забезпечення гарантій. Щось подібне випливає і з домовленості між Меркель і Байденом. Хоча підсумкового документа ще нема, але з оприлюдненого видно, що це наміри, а не зобов’язання.

Але повернімося в першу половину 1990-х. У шахтах України тільки твердопаливних МБР – 46 одиниць. Ракетні комплекси були симбіозом радянського ВПК. Тобто ядерний боєзаряд проєктувався, розроблявся і вироблявся на російських підприємствах. Вони ж здійснювали і технічний супровід. Важливо знати, що ядерні боєголовки мають обмежений термін зберігання. Тому спеціальна комісія з Росії вирішувала, які з них підлягають заміні, а які регенерації ядерного вмісту. Росія наполягала на передачі їй Україною всіх ракет. В іншому разі не брала на себе жодної відповідальності. У 1999 році закінчувався термін зберігання 36 МБР, а у 2002-му ще десяти. До всього в окремих боєзарядах почала підвищуватися температура.

Щоб уникнути ролі міжнародної парії з непотрібною ядерною гранатою під тиском США і Росії, керівництво України пішло на відмову від ядерного статусу держави. В 1993 році був підписаний договір про утилізацію ядерної зброї, а 1994-го Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. За цим договором Україна мала передати всю ядерну зброю для утилізації в Росію. Оскільки сама не мала технічної бази для проведення денуклеаризації. Взамін США, Росія та Велика Британія мали гарантувати Україні суверенітет та безпеку. Але, як влучно зазначив Володимир Горбулін, Будапештський меморандум був політичним, а не юридичним документом. Тому різні країни по-різному поставилися до своїх паперових зобов’язань.

2 червня 1996 року Україна втратила ядерний статус. Західний світ мав високо оцінити цей розумний крок, але українське керівництво не подбало ані про справжню компенсацію для країни, ані про додаткові гарантії безпеки. Натомість розвал радянського ВПК негативно позначився на економіці країни. Росла заборгованість України за російський газ. І на кінець 1990-х вона сягнула суми у 2,5 млрд дол. Для того часу сума непосильна.

Додам тільки, що газова сфера була першою «годівницею» для казкового збагачення майбутніх олігархів. «Заробляли» на газових схемах і українці, і росіяни. А борги покладалися на рахунок держави. Тому й не дивно, що 1999 року віцепрем’єрка з паливно-енергетичного комплексу розрахувалася «за газ» з Росією літаками стратегічної авіації Ту-160 та Ту-95МС. Мовляв, без’ядерний статус України не дозволяв країні мати такого класу літаки. А за газ і за твели для АЕС, яких Україна набрала в борг, треба було платити. Так Україна остаточно розпрощалася зі своїм ядерним статусом.

Попрощалася, але не забула. Ідея повернення ядерного статусу на десятиліття стала доброю поживою для різного роду популістів, політичних аферистів, а то й ворожих агентів впливу. Зрозуміло, що в України не було іншого вибору, окрім набуття без’ядерного статусу. Інакше їй загрожувала б міжнародна ізоляція і відсутність адекватних союзників. Вона могла не витримати боргового тиску і шаленої корупції. Могла навіть впасти жертвою Росії, коли немічний президент Єльцин відходив від справ, а на зміну йому йшов Владімір Путін. З новим кадебістським баченням і наміром відродити СРСР. І насправді це дуже добре, що на момент приходу Путіна на території України вже не було ядерної зброї. Оскільки Путін у будь-який момент міг кинутися рятувати світ від української ядерної загрози. І мав би в цій затії багато союзників, навіть США.

Бо якщо його пізніша затія із захистом «соотечественников» пройшла, то можна собі уявити, яку хвилю підтримки у світі мав би Путін, коли справа торкалася б ядерних боєголовок, які от-от вибухнуть. Та й Україна, затримавши на своїй території російську ядерну зброю, націлену на США, не змогла б її перенацілити. Різні казкарі, які розповідають про те, що українські спеціалісти могли запросто вивести ядерні ракети з-під російського управління, – безвідповідальні люди. Оскільки Росія в цій ситуації точно не сиділа б склавши руки. А тьма російських агентів в українській армії і спецслужбах були б не на боці держави Україна.

Важливо так само відповісти на запитання: а для чого зараз Україні ядерна зброя? Щоб лякати світ? Тоді кого конкретно? І чим ми тоді відрізнятимемося від Росії Путіна, яка тільки тим і живе, що її всі бояться, як Верхньої Вольти з ядерним потенціалом. Розмови про те, що з країнами з ядерним статусом у світі інакше поводяться і розмовляють, не варті виїденого яйця. Бо це країни, які змогли «викроїти» з державного бюджету мільярди доларів на розвиток ядерних програм. Причому в деяких із цих країн ці програми не дозволили підняти соціальний рівень громадян до більш-менш прийнятного рівня.

Україна ж зараз доведена до такого стану, коли її існування залежить від низки фінансових донорів. То, як ви думаєте, чи закриють очі США та ЄС на те, коли Україна приступить до розробки своєї ядерної програми? Чи й надалі надаватимуть фінансову, збройну та інституційну допомогу? Така «таємна» програма однозначно приведе до міжнародної ізоляції України. А цього тільки й треба Путіну. І навіть з точки зору українських громадян – шалені витрати на такі озброєння можуть обернутися для них цілковитим зубожінням.

Заяви про відновлення ядерного статусу можуть собі дозволити люди, не наділені особливою відповідальністю, ворожі провокатори, або звичайні дурні. Тому коли колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко цілком серйозно озвучує ідею повернення до ядерного статусу, то українцям треба задуматися. Бо ще можна зрозуміти популістську гру, але не діяльність проти своєї держави. І коли з подібними заявами виступає посол України в Німеччині Андрій Мельник, то це означає, що його потрібно негайно відкликати. Зрозуміло, що людина не на своєму місці або вирішила робити політичну кар’єру, розігруючи популістську карту серед співгромадян. Але це кар’єра надто дорогою ціною, бо шкода для України від таких заяв є величезною.