«Мені докоряли тим, що наважуюсь робити зауваження генералам»
Суспільство

«Мені докоряли тим, що наважуюсь робити зауваження генералам»

Історія Миколи Мороза, 88-річного ветерана війни

Ірина Баранова, Олександра Качмар, 11 червня 2016 971 0
Миколу Мороза приїхали привітати із днем народження військовослужбовці його частини

Статний, стрункий чоловік в розкішному костюмі геть не виправдовує образ майже 90-то річного пенсіонера. Микола Йосипович Мороз виглядає як чоловік з молодим поглядом, відмінним почуттям гумору й гострою пам’яттю. Про свій насичений життєвий шлях, військову службу, участь у Другій світовій війні капітан у відставці розповідає з захватом та блиском в очах.

Його шлях є тернистим, адже тільки розповідь про членів династії Морозових – це вже історія.

***

У дитинстві Микола любив забиратись на верхівку величезного сусідського в’яза. Все заради неймовірного відчуття свободи. Мати за це сварилась на нього. Микола ріс дуже самостійним і впертим хлопцем: ледь почав втримувати косу, а вже ходив допомагати батькові в полі.

«А батько в мене кавалер двох георгіївських хрестів! Сам Імператор йому золотий годинник вручав!» - з гордістю розповідає Микола Йосипович про свого тата.

Микола Йосипович охоче розповідає про військове минуле

Йосип Мороз був одним з найкращих гусарів імператорського полку. Як і всі гусари, був неймовірно прив’язаний до свого коня. Микола Йосипович згадує одну з історій про гусарське минуле свого батька:

«Всі коні у полку були, як один: породисті гніді красені з білими плямами на лобах та білими по коліно стрункими ногами, наче в гольфах. А в Казбека (так звали коня батька) одна нога була чорна. Тож молодий Йосип завжди мав при собі білесенький бинт, аби вчасно зробити «операцію», щоб коня не вилучили зі строю, бо іншого партнера собі й уявити не міг. Казбек був великим молодчиною, та свого гусара з сотен відрізняв. Бувало, ще не бачив, а вже зустрічав іржанням», - розповідає син, а очі блищать.

Батько Миколи Мороза пройшов дві війни. Як прийшли німці, Йосип з сусідом допомагали партизанам за завданням шкільного вчителя, що працював під прикриттям. Але окупанти про щось здогадались. Одного дня вони вивезли з села до станції Плиска 37 людей. Там їх загнали до осинового сараю, де був магазин олії, та спалили живцем. Тоді загинув керівник підпілля та вчитель Миколи Федот Павлович.

Микола Йосипович каже: загиблих могло бути й 39. Його батько з побратимом в ті дні саме відносили до партизанського загону чергову порцію припасів. Тільки тому й лишилися живі. З жахом чоловік згадує, що вони пережили тоді з матір’ю, аж поки дізналися, що батько не потрапив до рук нацистів. Попри все, допомагати партизанському загону в лісах Чернігівщини Йосип все одно не полишив.

Микола Мороз добре пам'ятає, як війна прийшла у його село.

«Йшов дощ. Ми з братом бавилися у піску під великим в’язом, що перекривав піввулиці. Раптом тишу розірвав крик. Ми підбігли до хати, на зустріч вийшла мати й промовила: «Німці напали». А над головами вже гули літаки. Фріци летіли бомбити Бахмачі. Там з першого ж разу вщент ткацьку фабрику знищили. Потім вже і наше село бомбили. Якось так по прямій, по центру. Наша домівка була на околиці, тож збереглася», - пригадує Мороз.

Розповідає, як ближче до осені до них додому прийшли німецькі військові.

«Це восени було. Кукурудза вже стояла висока, й соняшники…Раптом мати вбігла в хату, схопила мене і запхала під підпіч. Я й заснув там. Прокинувся, а в хаті повно німців. Говорять щось між собою. Потім вийшли у двір. Поруч річка була, там наші каченята паслися, то вони всіх перестріляли й кинули матусі, щоб приготувала їм. А там їсти ж нічого навіть було,  зовсім маленькі ще. Старший покликав мене і пояснив, що хоче митися. Мати вказала на великий баняк, з якого качки їли, бо іншого нічого не було. Я почав туди воду набирати, а з щілин пісок піднявся. Я перелякався, й перевернув той баняк. Німець, що стояв в одному спідньому як це побачив, то відразу взявся за пістолет і давай в мене цілитися. Мати кричить: «Біжи!Біжи!!!». Я й побіг. А куди бігти? На іншому краю села сестра жила, то в неї тиждень переховувався, поки німці не пішли далі», - розповідає сивий очевидець перших днів війни.

У 1944 році Миколі ледь виповнилося сімнадцять. Він разом з іншими юнаками його віку добився допуску до зброї та вів вогонь з кулемету по ворожих літаках. Після закінчення війна хлопець лишився у війську. 4 червня 1946 року Микола Мороз рядовим потрапив до лав Львівського полку, що зараз розташований у Кам’янці-Бузькій.

Микола Мороз разом із товаришами по службі

«Служив, зростав, потім ще сім з половиною років старшиною роти у полку зв’язку 57-ї Повітряної армії був. В мене аж п’ять взводів тоді було!», - розповідає Микола Йосипович.

Згодом військовий, завдяки своїй кмітливості й відповідальності, потрапив на посаду, з якої було рукою подати до генералів.

«Мене генерал Абрамов, у якого було 9 збитих літаків на рахунку, помітив та забрав ад’ютантом в корпус. При ньому я служив 5 років. Потім був генерал Коротченко, але він лише рік командував. Потім службу ніс поруч з Героєм Радянського Союзу Мєркуловим (який  особисто збив 32 літаки).  Змінив його на посаді командувача корпусом генерал Гончаров, згодом на його місце прийшов генерал Башняк. Також на життєвому шляху випало знайомство з Героєм Радянського Союзу Покришкіним», – загинає пальці, перелічуючи своїх високих командирів Микола Йосипович.

Через деякий час Микола Мороз закінчив інститут і хотів покинути армію, повернутися до цивільного життя. Чоловік мріяв повернутись до спорту – адже він майстер спорту з плавання та багатоборства.  Але Миколу з армії не відпустили. Сказали, що потрібен.

Микола Мороз у прапороносній групі (праворуч від прапороносця)

«Хоча й корили деколи, що наважуюсь робити зауваження аж генералам. Коли корпус опинився під командуванням генерала Башняка, то новий командир прийшов зі своїм ад’ютантом. І сказав мені: «Вибирай собі, яку завгодно посаду, я тобі дозволяю». І я вибрав посаду командира хімічного взводу першої радіотехнічної бригади, де командиром бригади був тоді полковник Бистров. Працював сім років старшиною роти Повітряної армії. В моїй роті було п’ять взводів і 182 штатного складу. І після цього я потрапив командиром взводу. Я тоді ще вважав, що мені вдасться піти з армії і присвятити своє життя спорту», – усміхається ветеран.

«Коли я був командиром взводу, то командиром роти був капітан Монаніков, але з часом його призначили на підвищення. На якийсь час його не було ким замінити його, тож мені, старшині, довелося це зробити. Одного разу до розташування завітав генерал Покришкін і побачив бездоганний порядок. Він оцінив те,  як виглядає рота,  як солдати несуть службу та подають команди, тож у 1972 року я був призначений командиром цієї роти. Вже на цій посаді я отримав офіцерські погони», – не без гордості розповідає ветеран.

Микола Йосипович пишається набутим за часи служби званням чемпіону українського управління цивільної авіації по багатоборству. На вигляд чоловікові нізащо не даси його 88 з половиною років. Завдячує він цьому саме спорту. Службі в армії Микола Мороз віддав 30 років свого життя, ще сім років викладав фізичну культуру студентам в Медінституті і аж 33 роки працював у Львівському міжнародному аеропорту. На пенсію, як на заслужений відпочинок, потрапив після роботи в аеропорту.

З теплотою ветеран згадує про відвідування рідної частини, присутність на військових святах.

«Раніше нас, ветеранів, до військових приїздило два великих автобуси, згодом лише пару десятків. В частині є фото на якому понад 60 осіб: приїздили не лише ветерани війни, а й однополчани. Вже два роки поспіль, на День частини та День Перемоги, я приїжджаю один», - з сумом констатує літній чоловік.

В музеї Львівського полку є чимало світлин з ветеранами, серед яких і Микола Йосипович. Чоловік згадує про давнє фото: де ще молодий Микола Мороз стоїть в складі  прапороносної групи біля прапору під час урочистостей.

Микола Мороз має велику щасливу родину – дружина, двоє дітей, двоє онуків. Про сім’ю чоловік розповідає з великою втіхою.

Син Миколи Мороза разом із онуками 

«Маю дружину Марію, з якою у нас є двоє дітей. Донька Світлана в нас велика рукодільниця. Син Микола - полковник запасу, у минулому заступник командира дивізії по інженерно-аеродромній службі. Син, звільнившись зі служби, пішов працювати до Львівського міжнародного аеропорту, теж, можна сказати по стопах батька. Маю чотири правнуки і дві правнучки – розрада для серця», - розповідає Микола Мороз про свою сім’ю.

Обидва онуки дідуся, Павло і Костянтин, мають звання капітана. Обидва воюють на Сході. Тому новини родина ветерана дивиться особливо напружено й тривожно. Чоловік, який сам пережив жахи війни, ніколи б в житті не хотів такої долі власним внукам. Але спокійно визнає: таке вже доля чоловіків – захист рідної землі.

Фото з особистого архіву Миколи Мороза

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук