Мій Відень – 3

Його брами вранці гостинно розчиняються для мрійників і спортсменів, бігунів і відпочивальників. Тут лунають всі мови, якими найчастіше розмовляють у Відні, – німецька, турецька, сербська, польська.

Одеон

Найкраще корабель Гундертвассера видно з мосту Миру, якщо вийти на нього з боку вулиці Валленштайна - тієї самої, на якій у 1914-16 роках, перебравшись зі Львова до Відня, жив Йозеф Рот. Ще далі на задньому плані вивищується Леопольдсберґ, де на ветхій церковці прикріплена стела на вшанування козаків, оборонців Відня. Триста двадцять п'ять років тому нікому й на гадку не спало б сумніватися в їх європейськості. Що ж до їхніх нащадків, у мене, мушу визнати, й самого з'являються сумніви. Не те щоб не хотілося їх розвіяти... Час невпинно стирає літери напису, наче все, що з нами відбувалося, мало важливо. Ще відчитуються окремі слова, видно роки, про які йдеться...

Пам'ятку-корабель можна побачити і з інших, віддаленіших мостів, доки її сховає вигин каналу. Перспектива затушовує деталі, увиразнюючи образ. Цього разу мандрівник далеко. Він стоїть на Шведському мосту. Там він опиняється між хрестоматійним містом ліворуч і забудовою іншого берега. Цікавість - риса, яка в справжнього мандрівника завше візьме гору над острахом перед невідомістю, тим паче, що на правобережжі, якому майже повністю присвячуються путівники, він уже побував. Саме зі Шведської площі вийшов на Шведський міст: Відень - місто логічних назв і зв'язків між ними.

Стояння мандрівника на мості не варто сприймати за вагання. Він споглядає, як тече вода. Він дивиться на чагарі над течією. Чимало рослин тримаються на цибатих ногах у воді. Мандрівник прямує поглядом услід за віденцями, які на долішній терасі прогулюються зі своїми чотирилапими друзями, що для багатьох з них, мов рідні діти. Він бачить обриси Кльостернойбурзького барокового монастиря вдалині. Діждавшись зеленого світла для пішоходів - адже в цьому місті пішоходи перетинають дорогу лише на зелене світло, - мандрівник переходить на інший бік, де на перехресті стоять автомобілі з увімкненою бічною блимавкою, терпляче чекаючи, щоб виконати поворот, й обережно заглиблюється в Таборштрасе.

Замість гуситських таборів, які навіює назва, він бачить такі самі будинки, як на правобережжі. Сховані за функціональною архітектурою сьогодення зі стрімкими конструкціями з металу і скла, вони лише зблизька наважуються продемонструвати свої еркерно-аттикові принади. Він бачить Hotel City Central, трохи далі Hotel Stephanie. З-за рогу виїжджає трамвай - тієї самої лінії, яка курсує на Шведській площі. В цих, як і в готелях правобережжя та незліченних кав'ярнях, день починається з гортання свіжих газет. На сніданкових готельних столиках з сатиновими обрусами стоїть у тримачах новий випуск щоденного кольорового готельного бюлетеня з детальним прогнозом погоди на весь день, що передує стрічкам найважливіших новин. У велике світле скло, яке у Відні внутрішні простори сполучає із зовнішнім світом особливо щирою відкритістю, мандрівник бачить людей, які снідають. За одним столиком товариство бізнесовців. Їхній одяг і стиль породжує думку, що вони можуть бути з його країв, але й щось змінило їх на ці кілька днів, скільки вони у Відні. Невже це вплив запашної кави? Шпалер на стінах? Гостинної обслуги? Великого, світлого, незатемненого, незаштореного вікна, біля якого сидять? Мандрівник бачить родину - батька, матір і їхніх дітей. Сім'я одягнена цілком по-іншому. Однак і в її невимушено-неділовому одязі прозирається та сама вишуканість, як вишуканість усього навколо - непретензійна, некриклива, не дешево-базарна. Мандрівник, який не бажає, щоб його заскочили за зазиранням у вітрини готельних ресторанів з зимовими садами і невірно потрактували, переводить погляд на фасад.

«Якщо не помиляюся, Вас цікавить архітектура?» - «Авжеж, архітектура», - відказує мандрівник, радий, що вчасно перевів погляд. Його й справді цікавить архітектура. Його цікавить усе, що є в цьому місті. Мандрівник прагне збагнути таємницю, відшукати есенцію, з якої воно складається. З якої виростають славетні композитори, неповторні будинки, платанові алеї, затишні кав'ярні, рівні тротуари, галявини ромашок, які не в'януть під снігом, увічливі і діяльні міські служби.

Мандрівник і його провідник ідуть вулицею, попри лічницю Братів Милосердя і собор Кармелітів, ліворуч мандрівник бачить мур і дерева потойбіч - монастирський сад, перед самим носом мандрівника з-під землі виринають люди, відкривається ліфт і виїжджає візок. Мандрівник і його співрозмовник прошкують далі, доходять туди, де Таборштрасе опиняється між віденськими вантажними вокзалами з величезними територіями. На місці одного з них у найближчому майбутньому постане новий житловий масив. Праворуч, за рядами будинків, Пратерштрасе, до якої прилягає найбільший віденський парк розваг і відпочинку з, либонь, єдиним у світі потягом, який лінеарну філософію поступу проміняв на циклічний рух античних часів. Потім наші герої продовжують бесіду на каві і перекушують у ресторанчику. Перед трапезою провідник раптом бурмоче «байсль» і зводить очі до неба. Мандрівник як людина, яка зустрічається з мовами, культурами і традиціями, сприймає це за молитву, яку мешканець Відня, людина побожна, проказує перед учтою. Й усе-таки мандрівник наважується запитати. «Ви не знаєте, що таке Beisl?» - не на жарт дивується провідник, наче Beisl - то їхній найкращий кумпан, адже за прогулянкою і спілкуванням не зчулися, як перетворилися на давніх друзів. «А там було так скромно і смачно!» - продовжує мріяти провідник, адже віденці схильні до мрій. Мандрівник проникається співчуттям.  Втім, судячи з того, як його співрозмовник уплітає кебаб, втрата хоч і дошкульна, проте не така уже й незамінна. «Справжній кебаб, не туристичний», - каже співрозмовник з визнанням.

Смеркає. Вони прошвендяли цілий день! «До речі, - каже провідник і бере мандрівника під лікоть. - Я геть забув. Тут є одна місцина, варта уваги». Винарня, гадає мандрівник, який уважно простудіював путівники, де написано, що ввечері віденці, зібравшись у товаристві, йдуть до винарень. У маленькому товаристві. Товариство віденців зазвичай маленьке. Іноді більше. Й уже зовсім рідко можна зустріти віденця у товаристві однієї людини - його самого.

Вони повернулися майже до початку вулиці, зупинилися під будинком між готелями City Central і Stephanie, біля супермаркетів Billa й Zielpunkt. «Нам треба відійти на кілька кроків назад», - каже провідник. Кілька кроків назад дорога. Віденець упевнено випростує долоню й водій зупиняється. Він не сигналить навіть через п'ять хвилин, які обоє стоять, вивчаючи фасад. Коли вони надивляться і стануть назад на тротуар, водій нечутно рушить з місця, без жодної рісочки надривного газування, яким водії інших міст афішують брак вихованости. «Чарівний, - обережно каже мандрівник. - Просто дивуєшся, як багато у Відні таких чарівних фасадів». Кожний будинок має такий фасад. «Найцікавіше всередині», - загадково каже провідник. Всередину ведуть сходи. Заходять люди. Вони теж заходять. Вони запізнилися. Зрештою, вони ж не планували сюди йти. За привабливо-скромним вузьким фасадом відкривається велетенський простір. Всі місця зайняті. Відвідувачі прибувають і прибувають. Мандрівник і його провідник опиняються біля колони, де їх дедалі тугіше затискує натовп, який щохвилини ущільнюється. Слухаючи, мандрівник ошелешено водить поглядом залою. «Ну як?» - шепоче провідник, його приятель. «Та це ж театр! - ледве встигає притлумити голос мандрівник. - Найкращий віденський театр, до того ж аншлаґ!» «Тепер тут театр, - погоджується приятель-провідник. - Одеон. Серапіонові брати. Ви Гоффманна любите?» «То сьогодні ставлять Гоффманна?» - дивується мандрівник. «Сьогодні виступають письменники», - тлумачить його добровільний ґід. «Письменники...» - майже розчаровано каже мандрівник. «Авжеж. З України, - підтверджує приятель. - Одеон - дев'ядесят шостий зі ста восьми віденських театрів». Мандрівник зачудовано мовчить, тож по хвилі його приятель додає: «За абеткою, звісно. Одна з нових і улюблених сцен».

Парк на луках

Мандрівник оговтується - від учорашнього приятельства, що завершилося далеко за північ у котрійсь чарівній віденській винарні, від колишньої продуктової біржі, оздобленої розкішніше, ніж чимало театрів, від центральних готелів у місці, здавалося б, віддаленому від метушливого центру, від українських авторів і їхніх перекладачів, які читають свої твори у переповненій уважними слухачами залі, де колись відбувалися ділові зустрічі і торгували збіжжям, від Hammerzeitung - газети, яку йому всучив, узявши зі столу, коли вони виходили з Одеону, його приятель-нерозлийвода.

Мандрівник силкується збагнути, що намарилося, а що було насправді. Йому в усій виразності зринають речення, написані нерозбірливо-недбало - так пишуть у поспіху або в стані схвильованости. «Мене запрошують на зустріч з бомжами. Тутешні бомжі мають свою газету!» Нотатка була зроблена на аркуші готелю City Central. Мандрівник відніс туди знахідку, чим позбавив себе можливості встановити, була вона чи тільки наснилася. Мандрівник поклав не вставати з ліжка, доки не знайде задовільної відповіді. Подібні зарікання небезпечні, тим більше, що надворі вирує життя: курсують трамваї, ідуть перехожі, тече Дунай, у вікнах кав'ярень людно, тільки кебабгаус ще замкнений. Ранковий Відень вартий, аби віддати йому належне.

Мур і дерева за ним, які наш мандрівник тільки йому знаним чином поєднав з кармелітами і сприйняв за монастирський сад, належать до найзагадковішого і найзахованішого від туристів віденського парку, який усього в кількох хвилинах ходи від каналу. Augarten з найстарішим бароковим садом й однією з двох найдавніших в Європі мануфактур порцеляни, де виготовляють чудернацькі речі, зокрема, для репрезентативних цілей, лежить на острові, в самому центрі більшої камери віденського серця. Його брами вранці гостинно розчиняються для мрійників і спортсменів, бігунів і відпочивальників. Тут лунають всі мови, якими найчастіше розмовляють у Відні, - німецька, турецька, сербська, польська.  Приправлені дитячим галасом, під полудень вони зливаються в нерозривне поліголосся. Наприкінці лютого - початку березня 1830 р. Ауґартен опинився під водою, наче Атлантида, що зникала зі своїми безумовно розкішними садами і замками. Зникнення Ауґартена зупинилося на позначці 1,75 м.  Дві стели нагадують про ту подію. Від 1772 р. в Ауґартені відбувалися ранкові концерти, якими дириґував сам Вольфґанґ Амадей Моцарт, у першій половині XIX ст. популярні першотравневі музикування, Франц Шуберт випробовував тут свої твори.

Наприкінці лютого в Ауґартені цвітуть перші кущі. В кущах цвірінькають горобці і щебечуть шпаки. На майданчиках, куди стікаються паркові доріжки, туркочуть голуби, видзьобуючи крихти від учорашніх паляниць. Влітку на галявинах лежать студенти. На бічній алеї чоловіки грають у балканське поло. В басейні просто неба плюскаються діти. На лавах зі столиками турецькі родини влаштовують пікніки - вони, більшість з яких приїхали сюди двадцять і тридцять років тому з щонайвідлегліших провінційних містечок і сіл своєї першої батьківщини, потребують цієї близькости до природи й у віденських парках і рекреаційних ландшафтах віднаходять жадану гармонію. В липні і серпні зі згущенням сутінків, позаяк віденського літа справжня темрява так і не настає, крутять неголлівудівське й назагал некомерційне кіно, переважно мовами оригіналу.

Ввечері Ауґартен, як більшість віденських парків, замикають: влітку пізніше, взимку швидше. Години, коли Ауґартен відчинений для відвідувачів, вивішені на входах. Хто з якихось причин не встиг покинути його, може вийти через ресторанчик, що працює на обидва боки, - назовні, для перехожих, і всередину, для відпочивальників. Коли останні відпочивальники розрахувалися, не забувши дати п'ять відсотків на чай, нічне життя ресторанчика повністю переорієнтовується на зовні.

Через північну браму, пройшовшись відтинком Кльостернойбурґерштрасе, ми вийдемо на вже знайому нам вулицю Валленштайна. Східним муром Ауґартен впритул підступає до практично колишнього вантажного вокзалу. Ауґартен - це сад. З усіх поглядів - нехай то голландський сад, яким був усередині XVII ст., французький сад, яким був у XVIII ст. чи сучасний парк - Ауґартен репрезентує європейський сад, сповнений філософської, художньої й релігійної символіки і реально-світського вияву.

Фото зі сайту picasaweb.google.com