МОВА КІНО

Сьогоднішні режисери знімають про Голодомор і війну тому, що на це дають гроші. По цих людях видно, що нічого подібного вони не пережили, вони кожен день ходять з візками в супермаркет і їздять щороку у відпустку на Кіпр.

28 грудня 1895 року. Це був день народження кіно, і день його ж смерті.

На глядачів, котрі сиділи в темному залі в очікуванні нового технічного дива, з екрану летів на всіх парах звичайний поїзд. Він був знятий одним планом, одним кадром, жодних спецефектів чи динамічного монтажу, жодного актора. Але те, що відчули ті перші глядачі Гран Кафе на Бульварі Капуцинів у Парижі, не довелось відчути більше нікому в наступні сто років існування кінематографу. Люди продовжували купувати квитки в кінотеатри, потім вмикати телевізор увечері, згодом брати відеокасети в прокаті, а тепер колекціонувати dvd, але все це відбувається вже майже за інерцією чи за звичкою. Тепер ніхто не підстрибує зі свого стільця від жаху, захвату чи інших сильних емоцій, побачивши на екрані щось неймовірне. Ніхто не вибігає на вулиці, не горлає від ейфорії, не завмирає в заціпенінні від чаруючих зір, слух і серце картин... Але саме це мусить відбуватися з людьми, які спрямовують свою увагу на півтори години до екрану.

Навколо нас сьогодні існує багато мерехтливих різнокольорових квадратів, телевізорів, плазмових панелей, маленьких комірок, освітлених зсередини чи ззовні, вони оточують нас в пивних забігайлівках, суші-барах, аеропортах, на центральних проспектах і у вестибюлях. Але вони є виключно глухим фоном на стіні, або кашоподібною сумішшю різних звуків і кадрів. Ці відеопослання навіть не розважають, а скоріше дратують, бо є насправді просто дещо вдосконаленою формою дешевої реклами.

Люди придумали фестивалі, щоб там відзначати найбільш неординарні кінематографічні знахідки. Ці персони на червоних килимках існують між Каннами і Венецією, а все інше є лише жалюгідним відблиском одинарних більш-менш гучних подій, бо навіть близько не стоять в порівнянні з ними.

Як бути в такому випадку країні, яка дуже прагне ну хоч би щось вартісне видушити зі свого багатостраждального, але талановитого народу? Ця країна теж організовує фестивалі, покази певних екранних робіт за кордоном, допомагає з фінансуванням молодим і не дуже митцям, але марно, бо щоб заявити про себе - недостатньо йти шляхом, який невдало скопійований з чужого досвіду.

Кіносвіт давно захирів і в Голівуді, і в Європі, а ми хочемо когось здивувати. І, головне, замість того, щоб йти від себе, образно інтерпретувати і насичувати своєрідними і притаманними українській історії і сучасності символами і сюжетами, всі вирішили нахапатись тих прийомів і ходів, які лежать на поверхні відстійного популярного комерційного продукту світового кіноринку. Вони вважають, що кіно буде успішним, якщо буде зроблене за американськими стандартами.

Але голлівудське кіно - це лицемірна казка, і в неї вірять хіба ті, хто не був ніколи в США і не дивиться новини, тільки намалював у своїй уяві молочні ріки і долари, які ростуть на лос-анжелеських пальмах. Американці витворювали мову свого кіно десятки років, і величезні кінокомпанії працювали над тим, аби винайти формулу успішного прибуткового фільму.

В нас подумали, що за один день можна зробити щось вартісне, якщо в картині будуть присутні: батальні і костюмовані сцени, втечі і погоні, криваві розбори і смертельна зброя, невиліковна хвороба і збочені маніяки, фантастичні польоти в космос та іноді історії про кохання з першого класу і на все життя...

Ці люди просто не здогадуються, що до всіх інгредієнтів не вистачає дрібки магії і легкої неочікуваності, бо без них найпрорахованіша формула не спрацює.

В світі кіно поважають той національний кінематограф, який промовляє з тільки йому присутньою непідробною правдою життя, пронизаний органічною національною мовою чи навіть діалектом, піснями, своїми проблемами і досягненнями.

Це мова, якої ніхто в нас не знає. Ні на телеканалах, ні на кіностудіях. Цю мову ще треба створити - можливо, інтуїтивно, керуючись почуттями і внутрішнім голосом, але аж ніяк не здираючи чужі штамповані кіновикрутаси. Це пісня, яка звучить так зворушливо і рідно, що мурашки по шкірі і сльози в очах, не від жалю чи смутку, а від гордості і відчуття власної гідності.

Якщо українці дійсно такий поетичний і співочий народ, то чому не відштовхуватись саме від цих першооснов української ідентичності для закладення ґрунту, на якому б пішов переможний хід наших фільмів. Це не означає, що на екрані мають співати бабці в хустках і поети читати вірші.

Але варто зважати на той факт, що найуспішнішими і найбільш органічними були фільми Параджанова і Миколайчука, які не спекулювали національною символікою, а захоплювали глядача тим, з якою любов'ю і розумінням майстри екрану показували українську історичну реальність. Але найсміливіші гинуть, а в нашому світі залишаються жити одні боягузи.

Сьогоднішні режисери знімають про Голодомор і війну тому, що на це дають гроші. По цих людях видно, що нічого подібного вони не пережили, вони кожен день ходять з візками в супермаркет і їздять щороку у відпустку на Кіпр.

Тільки нікому не потрібні страхітливі картини з підручників історії, людям потрібна відкритість і найприхованіші закапелки душі режисера, те, про що говорити страшно, те, що розкриває нас, дозволяє краще зрозуміти самих себе. Так сталося, що про трагічні сторінки української історії говорити тепер вигідно і це добре оплачується, тому за це беруться всі, хто ще вчора звеличував вождів пролетаріату.

Українські кінематографісти пішли не тим шляхом, і це можна пояснити специфікою сцикливої української натури. А кіно - це справа для сміливих, відчайдушних людей, готових пожертвувати всім заради своєї мрії.

Висновок один. Фільми стоять на поличках, але це не означає, що в країні розвивається кіно. В деяких країнах ряди дисків у магазинах доводять своєю присутністю, що кіно є, а в нас ця невеличка українська колекція вкотре промовисто демонструє, що його навіть близько нема, тільки яскравий дизайн кольорової обгортки. І ми продовжуємо слідкувати за новинами, обсмоктуємо до подробиць рідкісні події і ходимо в кінотеатри, нарешті дочекавшись хоча б чогось.

Тільки стрімкий і несподіваний поїзд все не прибуває...

Фото з сайту www.ukranews.com